Якось вклався спати на розкладачку та й думаю, що не така вже й велика мені біда. Сплю спокійно, не боюся ні погоні, ані облав. Немає потреби спати на одне око й одним вухом наслухати ворога. Спокій. Ще й охороняють. До вікна мені забороняли підходити. Двоє здорових, озброєних охоронців із сержантськими личками сиділи наді мною день і ніч, не відлучаючись ні на мить. Чемно приносили їжу, виводили в нужник. Поводили себе мирно, але автомати завжди напоготові.

6 січня з Києва прибув якийсь високий чин. В його присутності полковник Сараєв і майор Форманчук почали дещо грубо натискати на мене, спонукаючи до співпраці. Я відкинув зайву дипломатію і відповів офіцерам: «Невже ви думаєте, що український повстанець настільки підлий, аби зрадити друзів? Ніколи!» Сараєв, що сидів за столом навпроти, почервонів, як печений рак. Грюкнув обома кулаками об стіл та як гаркне: «Дать єму запорожскіх канчуков!» Київський туз у цивільному вирячкувато споглядав мовчки. Звідки взялися здоровенні солдати. Напхалося їх в кабінет багато, що й не злічити. Налетіли на мене, наче тільки й чекали слушної нагоди, аби розім’яти застояні м’язи. В кліп ока скрутили мене й почали гамселити, хто чим гаразд — кулаками, ліктями, чоботами. Били довго, аж замучились, сараки, а я втратив свідомість. Очуняв наступного дня на холодній бетонній долівці в карцері у підвалі. Все тіло тремтить від холоду і нестерпно болить. Тьмяно поблискувала заґратована лампочка під стелею над дверима. Я знову кудись провалився. Не відчував ні холодного бетону, ні побитого тіла.

Третього дня два амбали попід руки повели мене на слідство до капітана Пєтухова. Розпочались справжні допити. Десь на четвертий день капітан не витримав мого віднікування і підскочив до мене з криком: «Ти будєшь ґаваріть,… тваю мать!» І фляц мене долонею по щоці. Я відступив крок і запитую: «О, то у вас б’ють?» А він витріщив червоні очиська і крізь зуби: «А ти што думал, ґладят?!» Я тоді як вріжу йому з усього маху кулаком в підборіддя. Він і пішов, як у нас кажуть, «воробцем». Перекотився кілька раз і як закричить з кутка: «Караул, бандіт убіваєт!» Налетіла на мене червонопогонна зграя, хто з чим. Я відбивався шалено скільки міг. Звідки й сили взялися. Пєтухов був здоровіший за мене, але здався дуже легким. І ті, що накинулись на мене, теж виглядали слабаками. Я дістав надлюдську силу на той момент, чи то зі страху, чи зі злості… Солдати розліталися, мов пси від ведмедя. Але все-таки збили з ніг, а тоді вже відвели душу. Місили мене чоботами, аж їх сьомі поти заливали.

Як відносили мене в карцер — не пам’ятаю. Від «спілкування» з червонопогонниками відходив близько тижня. Дні визначав по пайках, які спромогався якось лічити. Добова карцерна норма — 200 грамів хліба і кухоль води. Черговий з коридору крізь малесеньке вічко час від часу спостерігав за мною в камері.

Коли поверталася пам’ять, вкотре думав, як витримати, щоб не покрити себе соромом, нікого не продати. Жити не хотілося. А й покінчити із собою не було сил і змоги. На мені штани без пояса, сорочка, гімнастерка і чоботи. Навіть повіситися ні на чому і ніде. Черговий слідкує за кожним порухом, бо їм я потрібен живий. Залишалося лише терпляче молити Бога, щоби дав сили волі, мужності витримати все і чесно вмерти…

Через сім днів допити відновилися. В кабінеті слідчого чотири здорові солдати в’язали мене в клубок і кидали на підлогу. І тільки після цього розпочинався допит. Розмірено, методично били шомполами по гомілках. Катували зі знанням справи Пєтухов і ще три офіцери-слідчі. «Ґаваріть будєшь?» Мовчу. Стук. Ні пари з уст. Стук, стук. «Одумался?» Мовчання. Знову стук, стук, стук… Я твердо постановив собі не обмовлятися жодним словом. Побиті ноги закровоточили, в очах зіркопад, у вухах дзвони… Конвоїри закинули мене в карцер непритомного.

Наступного ранку солдати винесли мене на четвертий поверх, і все розпочалося наново. Запитання. Мовчання. Удар… Я вже навіть не міг дивуватися байдужій бездушності більшовицьких катів, їхній патологічній жорстокості. В ногах болю уже не відчував — лише віддавало в серці й голові. Легкі й треновані колись ноги зробилися, мов коновки, й почорніли, наче обвуглені колоди. Після кількох годин нелюдських катувань відчув, як тіло моє починає палити гарячка. Слідчі те бачили по моїх розширених зіницях, мали ж бо у катівському ремеслі багатий досвід. Хутко тицяли мені під пахву градусник. Якщо ртутна кулька піднімалася за сорок градусів, давали передихнути, бо «пацієнт» може померти, якщо менше — добивали до відповідного «градуса» і зносили до карцера. Так що мордували мене більшовицькі допитувачі з «науковим підходом». Після такої «задушевної» бесіди з офіцерами я оклигував два або й три дні в карцері. Опісля все продовжувалось. Як тільки ледь зажевріє в моєму потовченому тілі життя, мене тут же хапають і тягнуть на допит. Мої офіцерські штани поприлипали до покалічених ніг, у чоботах хлюпала кров, аж поки не засихала. Катування продовжувалось без вихідних і святкових.

Лежу ледве живий в карцері. Дорогою від слідчого до карцера втратив пам’ять, тому намагаюсь згадати, як втрапив до підвалу. Либонь, як звично, мене закинули, мов лантух з половою. Притуманеним зором воджу по камері. Зупиняю його на бетонній тумбочці і налічую на ній сім пайок хліба. Отже сім діб я провалявся без пам’яті. Арифметика дуже проста — щодня приносять по двохсотграмовій пайці хліба. Звестися на лікті не можу. Нари — оковані залізом дошки — здається, вросли в мою закривавлену спину. Ворухнути не можу навіть пальцем. Десь ополудні пронизливо заскрипів у незмащеному замку ключ, протяжно рипнули двері. Поріг карцера переступає чоловік у ґенеральській папасі і штанях з лампасами, за ним просувається начальник в’язниці, позаду ціла погонована свита. Їх я не міг розгледіти з нарів. Ґенерал обдивився мене, побитого, закривавленого і чорного, та й запитує в начальника в’язниці: «Што с нім?» Той лише мовчки стенув плечима, кліпаючи на високе начальство червоними, мов у кролика, очима. Процесія поспіхом покинула карцер.

Не знаю, чи то ґенеральський візит подіяв, а чи слідчі самі зметикували, що з мене нічого не виб’ють, але з того дня, 10-го березня, мене перестали катувати. Слідчий Пєтухов старанно занотовував мої слова. Я відмовлявся підписувати протоколи, які вичитував вельми уважно, якщо були якісь перекручування. Дуже швидко привчив його до точності, бо не хотілося капітанові щоразу переписувати протоколи. Наука інструктора Залізного не пропала намарне. На перевишколі він наголошував, що одне невірне слово в процесі слідства може суттєво вплинути на його перебіг і на подальшу долю допитуваного. Запитання ставилися найрізноманітніші. Кого знаю з провідників? Де перебував? Хто годував? Де криївки? Зв’язки? Як ведуться зв’язки? Називав мені багато імен, псевдо. Знали емґебісти більше, аніж я думав. Цікавились крайовим провідником СБ Митарем. Розпитували про Бориса, Сталя. Їхні характери, ставлення до підлеглих. Кіровим не цікавились, бо він уже працював на більшовиків тоді. Не обминули увагою Сірого, Хмару, Недобитого… За Сталевого запитували багато, бо у чекістів було наше з ним фото зі старшинської школи. Але я відповів, що знаю Сталевого тільки по вишколу.

Якось до кабінету приводять двох стопчатівських стрибків, які воювали раніше в сотні Білого, і Шутку з моєї сотні, який тепер «стрибкував» у Лючі. Стопчатівські нічого про мене сказати слідчому не могли, бо не знали мене. А ось Шутка, так той поскаржився, бідолашний, капітанові, що я колись наказав дати йому на м’яке місце двадцять п’ять буків. Восени сорок сьомого я післав його до Лючі, уродженцем якої Шутка був, в розвідку. Хотіли зробити на енкаведистів засідку в селі, що прилягало до районного центру. Більшовики під час своїх «походів» у гори йшли почерез Лючу сміливо, бо не сподівалися в себе під носом партизанських засідок. Саме на це й був розрахунок. Шутка пішов і, мов камінь у воду… Аж через тиждень післані мною стрільці приводять його від молодиці. Дезертира за повстанськими законами треба було розстріляти, але я пошкодував хлопця. Обійшовся ласий до молодиць вояк двадцятьма п’ятьма буками. А тепер ось розповідає слідчому про мене все, що знає і чого не знає. Пєтухов перепитує мене за ту екзекуцію. «Було таке?» «Було, — відповідаю. — А тепер дуже шкодую…» Пєтухов невимовно втішився отими моїми словами, але я додав: «…Шкодую, що не розстріляв тоді Шутку. Порушив революційний закон і маю тепер його за свідка». У допитувача мого аж щелепа відвисла. А я запитую у капітана, чи можна брати до уваги свідчення людини, яка має до мене особисту неприязнь, хоче звести порахунки. Кажу, що в УПА такі свідки не проходять. Своєю скаргою Шутка перекреслив усе, що намолов перед цим.