У холодному мулькому кузові аналізую останні події. Червонопогонники примчали потічком простісінько до нашої хати. Значить, їх хтось навів. Хто ж? Окрім дівчини-небоги ніхто про нас не знав. Невже оте дівчинище? Сорок шостого року в їхній хаті енкаведисти виявили в сховку пораненого повстанця. Господарів хати тоді не заарештували. Очевидно, їх заставили якимось чином співпрацювати. Отож, найімовірніше, вони й продали нас із Ченцем більшовикам. В скорому часі мати тієї дівчини збожеволіла й померла. Ні про дівчину, ні про її родину мені нічого невідомо.
Страху не відчував, бо до смерті готовий був уже давно. Костомаха не раз змахувала косою над моєю головою. Але якось вдавалося досі обдурювати невблаганну старушенцію. Просив у Бога сили, щоби витерпіти тортури. Чернець постогнував тихенько, коли машину гуцало на вибоїнах. Рани його кровоточили. Проте допомогти другові не міг, бо, як і він, був туго зв’язаний.
Студебекер заскрипів гальмами біля приміщення МГБ в Яблунові. Солдати без зайвих церемоній гепнули мною і Петром на мерзлу землю і кудись порозходились. Нас охороняло кілька автоматників. Чернець мужньо тримався, не стогнав, хоча простирадло, яким я його перев’язав ще під час бою, зачервонілося від крові.
Господиню зі старшою дочкою і Розалію Скільську, сестру Іскри з Вижнього Березова, більшовики довго не допитували. Навчені мною жінки розумно себе повели й були звільнені. Щоправда, Розалію, яка втекла з висилки і переховувалась у рідних краях, повторно відправили до Омська.
Нас із Петром роз’єднали навіки. Пізніше я дізнався, що мій друг Чернець помер у Яблунівському МГБ. Тіло його більшовики викинули в окіп край дороги, де воно довго валялося. Мене ж завели до якогось кабінету і накинулися з кулаками і лайкою. Але я мовчки стерпів все, бо руки мав скуті.
Через кілька годин мене, зв’язаного, вісім солдатів і офіцер повезли вантажівкою до Станіслава. Дорогою солдати пасли мене очима, але не чіпали. Один з них здер з моєї голови нову каракулеву шапку, куплену напередодні в Чернівцях, натомість насунув свою смердючу. Я мотнув головою і вона полетіла за борт. Так і їхав до обласного центру простоволосий.
У Станіславі в МГБ мене завели до просторого кабінету. Позбігалося багато офіцерів. Розмову зі мною розпочав високий, кремезний, з блідуватим обличчям, пулькатими очима і гачкуватим носом полковник Сараєв — начальник обласного МГБ. Йому допомагали начальник контррозвідки майор Форманчук, слідчий капітан Пєтухов, прокурор. Обходилися зі мною толерантно, навіть інтеліґентно, розмовляли дуже ввічливо. Розпитували моє розуміння сьогоднішньої ситуації, якою я бачу свою перспективу.
Утримували мене в кабінеті на четвертому поверсі. Туди ж принесли смачний обід. Після обіду зайшов полковник Сараєв. Цікавився різними дрібницями — де народився, вчився… Дуже мене «жалів». Ось, мовляв, у яку халепу я втрапив. Змарнував своє молоде життя. Якби пішов іншою дорогою, був би зараз великою людиною. Але ще не все втрачено, справу можна виправити. Я відповів тоді «доброзичливцеві», що не бачу можливості і способу.
Наступного ранку до кабінету прийшли полковник Сараєв і майор Форманчук. Розпочали вербувати до себе на службу. Обидва розмовляли дещо незвичайною для мого вуха українською. Чого мені тільки не обіцяли. Ти, мовляв, молодий, здібний хлопець. Ми тебе давно вивчаємо, ти добрий солдат і грамотний командир. Нам такі потрібні. З розмови зрозумів, що знають вони про мене чимало. Більшовики вивчили уже мене по голосу і повадках, тому впізнавали здалеку. Під час бою мусилося віддавати голосно команди, а голос у мене був дзвінкий і пізначний, тому вони зафіксували багато проведених мною боїв.
Слідство проводить капітан Пєтухов — високий, худорлявий, з подовгуватим, смуглим обличчям. Розмовляє російською і має зі мною труднощі, бо я навмисно вставляю густо слова з гуцульського діалекту. Від 4 грудня 1948 до 6 січня 1949 року поводилися зі мною досить миролюбиво. До камери не вкидали, годували добре. В кабінеті мене охороняли постійно два автоматники. Спав на розкладачці.
Мені пропонують очолити обласну оперативну групу, з якою буду оперувати по Станіславській і Чернівецькій областях. Для цього наберу собі в полку роту солдатів. Мовляв, ти знаєш людей, зв’язки, явки, тактику, внутрішню обстановку… А чого не знаєш, то зможеш відчути, бо досвід маєш великий. З твоєю допомогою швидко зліквідуємо оунівське підпілля. Ти закінчив старшинську школу, пошлемо тебе до Москви в академію. Станеш великою людиною, матимеш всі блага. Шкода, щоб такий хлопець пропав у в’язниці. Користі від цього не буде ні тобі, ні Україні. А так житимеш, служитимеш Україні, яка буде процвітати. Ти просто заблудився. Подумай добре і погоджуйся, як зробив це Олесь. Зараз він має все — звання, працю, квартиру, гроші…
Одного ранку до кабінету заходить Пєтухов, а за ним просувається боком Олесь, недавній надрайонний провідник СБ. На ньому акуратна офіцерська форма з капітанськими погонами. Підходить ближче, подає руку: «Здоров, Кривоносе!» Руки я зрадникові не подав. Він сів за столик біля слідчого. Той покинув нас, щоб ми, як старі знайомі, погомоніли. Не встигли двері за капітаном зачинитись, як я кажу: «Слухай, Олесю, невже ти думаєш, що мені тут мало… Ще й ти прийшов мене клювати». Він якось знітився, почервонів, аж впрів, і відповідає: «Кривоносе, на те, що я зробив, були певні причини. А ти поступай, як сам знаєш». Подивився я на враз знікчемнілого аґента й з притиском звелів: «Забирайся геть!» Старший за мене років на два Олесь не ризикнув ослухатись, бо надто добре знав мене. Та й гадаю, що на щось інше перекинчик і не сподівався. Людей на той час він продав уже дуже багато, сотні смертей на його чорній совісті.
Свою юдину справу Олесь — Михайло Оманчук зі Стримби на Надвірнянщині розпочав з того, що видав енкаведистам постій керівників підпілля на Медвежому між Лючею і Нижнім Березовом. Вночі 4 травня 1948 року там загинули в бою Рибак — Роман Качорівський з Городенки, що працював на той час організаційним референтом Коломийського окружного проводу ОУН, друкарка Звенислава, працівник технічної ланки Потіха. Ще трьох повстанців енкаведисти тієї ночі смертельно поранили. Через два дні Олесь здав уродженців Дніпропетровщини братів Соколовських, які працювали на ОУН на легальщині. Микола малярував у дорожньо-експлуатаційному управлінні і керував підпільною боївкою. Анатолій керував Чернівецьким військово-технічним училищем, а Леонід був автоінспектором у Коломиї. Всіх трьох братів-патріотів, колишніх офіцерів Червоної армії, енкаведисти заарештували. Тим часом Олесь продовжував продавати своїх вчорашніх друзів по боротьбі. Наступними його жертвами впали у Верхньому Вербіжі Ярема — Іван Бежук зі Спаса, випускник Коломийської гімназії, талановитий маляр і скульптор, Буревій — Михайло Романиця із Тишківців на Городенківщині, сотенний УПА, опісля під псевдо Артур і Улас — член надрайонного проводу ОУН, бойовик із Наддніпрянщини Полтавець. Невдовзі по загибелі чоловіка знайшла смерть від руки зрадника і Марія Ткачук-Романиця, випускниця Коломийської гімназії, уродженка Спаса, яку в підпіллі знали як Липку.
Сам Михайло Оманчук 1954 року вступив до Львівського університету, а шістдесятого року розпочав учителювання на Буковині. Чи не навідують його ночами душі проданих ним і замордованих більшовиками українських повстанців?
Мене повсякчасно не покидала думка, як вийти зі скрутної ситуації достойно, щоб не заплямити себе, Організацію, УПА. За власне життя не переживав, бо до смерті готовий був щоденно, як і кожен повстанець. Якби колишній командир сотні УПА став більшовицьким провокатором, то була б велика ганьба. Так собі розміркував довгими ночами в кабінеті на четвертому поверсі. Мушу вистояти, щоби не заплямити пам’яті полеглих і тих, що продовжують нелегку боротьбу.
Про втечу із будинку МГБ, який надійно охоронявся, мови не могло бути. Надіявся втекти дорогою або з таборів. Обкладений був зусібіч німою охороною. Лише один сержант-кавказець сказав мені якось: «Крівонос, помні харашо, за нєт — суда нєт». Але я й так до нічого не признавався.
