На відправі мова знову пішла про поповнення СБ. В теренових сітках люди гинули масово. Невеличкі розрізнені групи навіть дуже сміливих, добре вишколених і озброєних повстанців не могли ефективно воювати з переважаючими силами більшовиків. Могли якийсь час битися по-геройськи і так же загинути. В УПА відділи великі й озброєні тяжкою зброєю, добре скоординовані. Навіть оточені, вояки УПА мали змогу довший час відбиватися, затягувати час до ночі. А там уже все залежало від вміння командирів. Контратака, прорив і відрив… Нерідко займали сотнею кругову оборону й відбивали по десять-п’ятнадцять атак ворога. Зброю мали відповідну й амуніції вистачало. За день визначали слабкі місця у ворожому оточенні, а вночі проривалися. Ніч-мати вирятовувала партизанів. У теренових сітках такої змоги не мали, бо підпільників було значно менше. Особливо зрідли ряди повстанців у польових районах. На Городенківщині загинув ще сорок п’ятого року заступник окружного провідника СБ Віктор — Дмитро Ґеник з Нижнього Березова. Одним словом, теренову сітку мусилося постійно поповнювати. У Березівській сотні було чимало середньошкільників. З таким рівнем хлопці придавалися для теренової праці. В сотнях Вихора, Білого, Юрка стрільці мали по три-чотири класи. З невисокою освітою, звичайно, політичною, пропагандивною роботою займатися не будуть. Тому окружні провідники тиснули на мене, аби дав своїх стрільців для теренової праці. Що ж до мене самого, то я погоджувався на будь-яку працю, окрім СБ. Бо то не моє. Провідники залишили мене в спокої, але наполягли, аби відпустив стрільців. Проте хлопці аж ніяк не хотіли покидати рідну сотню, переходити у незнайомі терени. Окружний провідник Борис розумний керівник і добрий психолог. Нікого не заставляв переходити силою. Сотня залишилася в УПА. Докори совісті мучили мене якийсь час. Не виконав бо наказу проводу. Проте швидко зумів себе переконати, що в горах сотня принесе більше користі. Заспокоївся.

У гірських селах Лючі, Текучі, Березовах, Акрешорі почала розбишакувати оперативна група МГБ. Командував нею уродженець Стопчатова старший лейтенант Карп’як. Після служби в Червоній армії подався на службу в репресивні органи. Оперуповноважений відзначався сміливістю, хитрістю і верткістю. Як за ним не полювали повстанці, ніяк не могли запопасти. Завжди виходив безкарно з критичних ситуацій. Лиха накоїв служака багато. Людей загубив без ліку. Та несе вовк, понесуть і вовка.

Якось ґазда Петро в Середньому Березові зібрав толоку. Сільські хлопці й дівчата сапали йому в полі кукурудзу. По роботі господар влаштував для парубоцтва й дівоцтва забаву. Найняв музик. Танці влаштували в просторій стодолі в неділю. Карп’як, мов тхір у курятник, навідався туди в супроводі трьох озброєних новенькими автоматами стрибків. Вхопив з гурту дівчину і закружляв з нею в танці. Розвідка оперативно дала знати про «танцюриста». На акцію хутко відбули Грім, Чернець, Тигр, Буйтур. Старшим я назначив Ченця. Стрільці враз упоралися зі стрибками, що вірнопіддано пасли очима своє «начальство» в погонах. Чернець спокійно наблизився до емгебіста і просто посеред танцю відправив його в пекло. Зі зброєю і документами оперативників група повернулася до табору.

Господар позвозив тачкою тіла більшовиків у придорожній рів коло хати. Сусіди розповідали, що дядько під’їжджав до кожного стрибка зі словами: «Ну, відвоювався? Сідай на автечко і поїдеш». Наступного дня приїхали з району і забрали трупи. Про зліквідованих стрибків відомостей не маю жодних. Можу лише сказати, що в основному стрибків постачали села Уторопи, Стопчатів, Пістинь. Хоча й не скажу, що села ті такі вже вкрай несвідомі.

Посеред літа сорок сьомого з групою стрільців поверталися із зустрічі з сотенним Білим. В Уторопах захопив день. Ночі літні короткі. А до лісу ще далеченько. Вирішуємо переднювати в селі. Заходимо до невеличкої дерев’яної хатини, крайньої на схилі горба від Яблунова. Переступив поріг, а мені аж в очах замелькало. Повнісінька хата дітей. На печі троє, в запічку двоє, на постелі між татом і мамою маленьке вовтузиться… Проте діватися вже нікуди, просимося на постій. Стрільці постелили собі шинелі, плащ-палатки хто де — на двох лавах, на глиняній долівці… Повкладалися спати. Стійковий у жіночій вбері стереже наш сон під хатою. Сусідів близько немає. Отож ніхто не вгледить і не впізнає його. Повстанець спить міцно скрізь, а в хаті — й поготів. Опівдні сон наш перервали. Господиня, проворна худенька жіночка, будить до полуденку. Зварила, бідолашна, баняк картоплі. Все, що мала в хаті. Попротирали ми очі й дивимося то на ту картоплю, то на дрібних діточок у кожній закутині. Меншенькі навіть сороччини не мають. Круглими оченятами жадібно поїдають баняк з картоплею. Родина до краю бідна. А жінка не пошкодувала для повстанців останнього запасу картоплі. Мені аж очі затуманились, хоча м’якотілим ніколи не був. Кліпнув своїм хлопцям. «Ми не голодні». Подякував гречно господині і велів дати картоплю дітлахам, що тим часом скупчилися на просторій печі. Не встигла жінка подати баняк за комин, як він спорожнів. Не зважали навіть, що гаряча. І солі не просили. Проковтнули, не чистячи. Стрільці повідвертали голови від голодної дітлашні. В кожного в очах зблиснули сльози. Мене вже й сон не бере. Розмірковую, як допомогти бідакам. Згадав, що в кожному селі є сільмаг. Дочекалися смерку й подалися до крамниці. Пощастило. Саме завезли товар з бази. Взяли продуктів, дитячої одежі, трохи мануфактури… Принесли все те «багатство» до бідної хатини край села. Більше в ній не доводилося бувати. А цікаво б дізнатись, що з тих дітлахів повиростало.

Того ж літа мав ще один подібний трафунок. Ключівським верхом зі стрільцем сотні йдемо на Мишин. Треба було зустрітись із Довбушем, колишнім чотовим сотні Цигана, а тепер есбістом. Дивлюся здалеку на рідкий дубовий ліс і бачу двох жінок. У далековид роззирив детальніше. Одна старша, а друга — дівчинка. Ходять, щось шукають у траві, нипають примарами поміж дубами. Гей, що б то мало означати? Підходимо ближче. Старша жінка — проста селянка, правда, із залишками вроди. Дівчина років п’ятнадцяти — справжнісінька красуня. Благородне, інтеліґентне обличчя. Зодягнені обидві благенько. Вишукують у високій густій траві жолуді. Запитую, для чого. Мовчать, засоромлені. Дівчина аж спаленіла на худому личку. Жінка спромоглася нарешті на відповідь. «Збираємо, мочимо, мелемо на жорнах і печемо коржі. Рятуємось, аби не вмерти з голоду». Слово за словом розговорилися. Дівчина ходить до першої школи в Коломиї. Дев’ятикласниця. Знає моїх односельчанок-школярок. Покинути школу змусив голод. Жінка розповіла, хоч і не вельми охоче, про батька юної красуні. Священик. Дівкою служила в нього в Уторопах. «Заслужила» собі ось, дитину. Піп вигнав вагітну жінку. Не відає про свою дитину досі. Дівчинку виростила самотужки. Історія ця вхопила за серце. Розпитав у жінки детальніше про батька дівчинки. Виявляється, має парафію у Баня-Березові. Агій! Та я в нього неодноразово бував у хаті. Живе заможно. Має молоду дружину Марію, маленького сина. На прощання обіцяю дівчині побалакати з її татом. Попросив у неї на це дозволу. Дала, але знову почервоніла, як сонце на вітер.

Відразу ж після зустрічі з Довбушем поспішаю на Баня-Березів. З-перед очей ніяк не вступається худеньке личко малої красуні. Заходжу до священицької обителі. Переповідаю йому свіжу історію. Правда, персон не називаю. «Що б ви, отче, сказали про такого батька?» Запитую, дивлячись в біготливі очі. «О, звичайно, то є крайній негідник». Відрубує без запинки. «То Ви дуже добре і вірно думаєте, панотче, але тим негідником є Ви». Що тут скоїлося з моїм священиком! Ледь кулаки собі не гриз. На прощання велів йому, щоб завтра же відвіз доньці одежу й продукти, а також, аби допомагав їй надалі. Якщо так не буде, то ліпше нам не здибатися…

Через кілька днів Параска Малкович, що вчилася з бідною дівчинкою, розповіла продовження тієї історії. Священик привіз доньці все найнеобхідніше. Мала в що зодягнутися і що з’їсти. Дівчину і матір більше не доводилося зустрічати. Як ведеться красуні? А ось батька її стрінув випадково посеред гамірливого люду на автостанції через двадцять років. Проте священик не захотів мене впізнавати.