Андрій посміхнувся.

— Так, між іншим, гадали й ті, що знайшли цю штуку. Бач, навіть покопирсали її… Ну, коротше кажучи, історія цього каменя така. На Закарпатті будують невелику гідростанцію. На річці Джулянці. І для бетонування греблі використовують валуни, які ця гірська річка викидає на береги. Серед валунів був і цей. Робітники здивувалися: надто він важкий. Хтось навіть покопирсав його: чи не золотий він часом? Але ніякого золота у валуні, звісно, не було. Саме залізо. Звідки він узявся тут такий? Адже на гірських схилах ніколи не було ніяких руд. Валун переходив з рук у руки, доки хтось не висловив здогад: “А може, це метеорит?..” Ну, і надіслали його сюди, до Академії наук. Виявилося, що це й справді наче метеорит. Але… — Андрій зробив невеличку паузу, наче пригадував, як усе було. — Але, вивчаючи цю цікаву знахідку, мій приятель, астроном Кушко, помітив дуже своєрідну і загадкову річ. Уяви собі, метеорит, як виявилося, вкритий тонесенькими рядками незрозумілих значків! Так, так, значків!

Я враз схопив зі столу камінь, щоб пересвідчитися в цьому. Але Андрій стримав мене:

— Ні, і не пробуй шукати, — сказав він. — Неозброєним оком ти однаково нічого не побачиш. Рядки цих значків дуже малі, ну, приблизно такі, яким буває мікрозапис на довгограючих грамофонних пластинках, знаєш?.. Тому їх можна розгледіти тільки під сильним мікроскопом. А от що то за значки — цього разгадати ніхто не міг. Те, що їх зробила рука якоїсь розумної істоти, не викликало сумніву. Але що то за істота і в чому полягає зміст тих рядків, лишається таємницею. Коротше кажучи, цей камінь попав до мене. І я вирішив розв’язати цю загадку за допомогою моєї досконалої машини…

— І ти розв’язав її? — прохопилося в мене. Я був страшенно заінтригований.

— Зажди, зажди, — втихомирив мене Андрій. — Усьому своя черга. Насамперед скажи мені: чому, на твою думку, ніхто з розумних жителів інших планет не цікавиться нашою Землею?

Запитання це було таке несподіване, що я одразу не відповів.

— Ну, може і цікавляться… — розгублено сказав я. — Адже були різні гіпотези про те, що на Землю свого часу, дуже давно, нібито прилітали якісь космічні гості, чи що…

— Ет, — нетерпляче махнув рукою Андрій. — Усе це мені відомо! Гіпотез таких безліч, тільки вони дуже наївні. Фактів, розумієш, фактів немає! Подивися тільки: людство нещодавно розпочало нову космічну еру. І серед перших розвідників космосу — вже міжпланетні автоматичні станції на Місяць, на Марс, на Венеру… А нашим життям на Землі ніхто не цікавиться! Чому ніхто не надсилає до нас міжпланетних експедицій, не запускає в напрямі Землі бодай якоїсь скромної міжпланетної автоматичної станції? Чому ніяка з позаземельних цивілізацій не спробує навіть порозумітися з нами за допомогою радіо?

— Ну, вже й цивілізація!

— А як же ти думаєш? — обурився Андрій. — Таких цивілізацій має бути дуже багато. Коли б якісь позаземельні гості побували на Землі, то вони, безперечно, лишили б ясні і виразні сліди. Принаймні не такі, про які йдеться в туманних гіпотезах… Та хіба ж це, по суті, гіпотези? Мовляв, космічні прихідці за біблійних часів влаштували атомний гриб над Содомом і Гоморрою… Або гігантські кам’яні плити Баалбеку, які немовби були фундаментом космодрому космічних гостей… Чи наскельні малюнки в Сахарі, серед яких нібито можна знайти зображення космічних гостей у скафандрах… Але ж в усьому цьому немає жодного факту, жодного справжнього доказу, що переконливо доводили б: на Землі колись справді побувала експедиція розумних істот з інших планет… Усе це казочки для легковірних людей! Навіть горезвісні “літаючі тарілки” останнім часом перестали турбувати легковірних американців, бо, як виявилося, то висмоктана з пальця сенсація!..

— А може, на інших планетах просто не було таких розумних істот, які могли б відрядити експедицію на Землю? — ще раз спробував заперечити я. Проте Андрій неуважливо відмахнувся від мене:

— Та що-бо ти кажеш! Відомо, що тільки в нашій Галактиці є понад десять тисяч планет, де може існувати життя. Ні, причина тут зовсім інша! Розумні істоти з інших планет, напевно, дійшли висновку, що на Землі немає органічного життя, отже, не варт і цікавитися цією порівняно невеличкою і далекою планетою. Тобі здається це дивним, бо таке твердження суперечить твоєму власному уявленню про життя на Землі. Але коли б ти опинився десь у міжпланетному просторі і розглядав нашу планету так, як ми розглядаємо, скажімо, Марс чи Юпітер, то й сам зробив би досить ясні висновки. І, до речі, цілком подібні до того, що я тільки-но сказав.

Я безпорадно розвів руками: справді, хто знає, який вигляд має Земля з інших планет?

— Хочеш, щоб я довів тобі це? — наполягав Андрій. — Будь ласка! Ти цікавився, чи може моя машина розплутувати своєрідні загадки? Так, може! Я розшифрував за допомогою машини оті загадкові значки на Джулянському метеориті. Правда, цю роботу ще не завершено — метеорит покопирсали, і не все написане на ньому пощастило розтлумачити. Але дещо я можу тобі прочитати. Слухай!

Власне, мені не треба було про це нагадувати: я й так слухав дуже уважно.

— Поки що я можу тобі сказати, що цей метеорит надіслано як лист… Ну, може, як ракету-лист з невідомої планети, що називається Тау. Як саме запустили в міжпланетний простір цього листа, важко сказати. Може, він просто заблукав, зійшов з орбіти і його притягнула сила тяжіння Землі? А може, зазнав аварії корабель з планети Тау, що ніс цього листа? Хтозна… Але ті мікроскопічні значки я розшифрував. Це звернення жителів планети Тау до мешканців якоїсь іншої планети, теж невідомої мені…

— А ти не жартуєш? — знову мимоволі прохопилося в мене. Однак Андрій так захопився розповіддю, що навіть не чув мого запитання.

— З розшифрованого машиною повідомлення ясно, що жителі планети Тау розвинені не гірше ніж ми, земляни. Більше того, я вважаю, що їхній культурний рівень значно вищий від нашого. Та ти й сам зрозумієш це, коли ознайомишся з тим, про що вони повідомляють жителів якоїсь іншої планети.

Андрій узяв дрібно списані аркушики.

— Ось!.. “Ваші наукові заклади сповіщали нас про наслідки вивчення планети, третьої від світила сусідньої системи. Ми погоджуємося з вами, що на цій планеті не може бути органічного життя. Правда, в її атмосфері є понад 20 процентів кисню. Але ж температура у горішніх шарах її стратосфери і йоносфери коливається між 50 і 220 градусами тепла! За таких умов океан, що, як відомо, займає на цій планеті приблизно чотири п’ятих її поверхні, не може складатися ні з води, ні з бензину, ні з хлороформу, ні з спирту, ні з фенолу чи ефіру: всі ці речовини негайно википіли б при такій температурі. Не може бути також, щоб цей океан складався з рідкого натрію, чи ртуті, чи рідкого фосфору, бо при такій кількості кисню він весь окислився б. Найвірогідніше, що цей океан складається з гліцерину: тільки він, в умовах тієї планети, з її тиском, що дорівнює одній атмосфері, закипає лише при температурі 290 градусів. Отож на цій планеті не може бути органічного життя…”

Я слухав Андрія, недовірливо посміхаючись:

— Та це ж нісенітниця! Хіба ж можна отак писати про нашу Землю?

— Е, друже, я ж тобі казав, що на тебе впливає звичне уявлення про можливість життя на нашій Землі. Я тебе не переконую! Можливо, ти й маєш слушність, — іронічно посміхнувся він, — можливо, органічне життя на Землі й справді існує…

— Дуже вдячний тобі за люб’язне припущення такої можливості, — в тон йому відповів я.

— Стривай! Але ж у тому, що написано в листі з планети Тау, теж усе гаразд — принаймні з точки зору формальних логічних висновків. Адже згідно з найновішими відомостями саме таку високу температуру мають горішні шари стратосфери і йоносфери нашої планети. Інша річ, що на самій Землі температура не така, а значно нижча… Але це легко можеш установити ти, друже мій! А от спробуй визнач це й перевір з якоїсь віддаленої планети! Отже, жителі планети Тау роблять по-своєму цілком правильні припущення. Та послухай, про що йдеться далі: