А коли він розплющив очі, його вже не несли. Він лежав на м’якій траві, його освітлювало рожеве ранкове проміння. Спочатку лейтенантові здалося, що він бачив просто страшний, примарний сон. Він поворухнувся, щоб покликати сержанта й розповісти йому про все. І враз відчув, що руки й ноги йому зв’язано. Він міг ворушити тільки головою. Ні, це не сон!..

Праворуч і ліворуч лейтенант Фаберне побачив десятки негрів. Вони дивилися на нього з ненавистю, як на лютого ворога. І він пізнавав несподівано для себе серед цих облич кілька чоловіків з тих, що приходили до нього просити зменшити податки уранової руди.

Лейтенант відвернувся. Він побачив Нгамі в його бойовому вбранні. А поруч з Нгамі на килимі з сухої трави сидів ще один негр, химерно одягнений старий дід, розмальований білими смугами. На його зморшкуватій шиї висіло намисто із звіриних ікол. Старий похитувався і щось одноманітно й тихо мугикав, поглядаючи на лейтенанта.

Просто проти обличчя Фаберне щось повільно й ліниво ворушилося. Спочатку лейтенант не міг збагнути, що це таке. Але за хвилину він здригнувся: наче малесенькі молоточки застукотіли йому в скроні.

Це була велетенська квітка. Вона скидалася на орхідею, але була в тисячу разів більша за неї. Квітка мовби прокидалася. У ній щось ніби пульсувало, скорочувалося і знову розпростувалося, то розкриваючи, то знову закриваючи її товсті червоні пелюстки, схожі на губи ситого хижака. І густий сморід, огидний сморід протухлого м’яса віяв від неї…

Гомін негрів стих. Пролунав голос Нгамі — упевнений, урочистий голос:

— Твій шлях закінчився, білий хижаче. Готуйся побачити свого собаку сержанта у царстві тіней.

— Ви вбили сержанта Кокіля? — прошепотіли з одчаєм побілілі губи лейтенанта Фаберне.

— Так, він помер ще вчора. Він не ссатиме більше крові негрів, і ти не ссатимеш її, і твої брати, білі хижаки. Негри прокинулися. Негри захопили і твою, і інші факторії. Ми будемо нищити білих гнобителів, ми йдемо!..

Гнівний гомін негрів відповів йому. І знову стало тихо. Нгамі промовив:

— Ти загинеш тут, маса. Тебе пожере Мати всіх квітів. Від тебе не залишиться нічого. Ніхто не побачить твоєї загибелі, крім старого Гамбо, старого жерця, що потім розповість мені про все. Сьогодні ж я повернуся, щоб довідатися про твою загибель! Готуйся вмерти, білий хижаче! Гамбо, ми йдемо!

Старий жрець урочисто підвівся, піднявши руку. Він співав якусь пісню — журну, тоскну. Негри виходили один за одним за двері в стіні з товстих стовбурів дерев, що оточувала це місце. Вони кидали погляд на лейтенанта, який лежав на траві перед квіткою-велетнем, і щезали. В цьому погляді не було ані жалю, ані співчуття. Так дивляться на запеклого ворога, якому немає і не може бути пощади. Лейтенант Фаберне відчув це. Він з безсилої люті заскрипів зубами.

Коли всі вийшли, Нгамі щось сказав жерцеві; той відповів йому, нахиливши голову. Одним стрибком Нгамі опинився перед лейтенантом. Очі його палали зненавистю.

— Я вбив би тебе, маса, сам. Але плем’я хоче принести тебе в жертву квітці. Хай! Я повернуся ще. Я повернуся! І, коли квітка не схоче пожерти тебе, я сам допоможу тобі побачитись з сержантом!..

Лейтенант заплющив очі: їм довелося забагато побачити цієї ночі… Через хвилину він знову розплющив їх. Нгамі вже не було. Лейтенант боязко поглянув на старого жерця. Негр сидів на своєму килимі й так само одноманітно співав щось. В його пісні, незрозумілій і дикій, Фаберне почулися знайомі слова. Старий мурмотів:

— Ти загинеш, ти загинеш, маса… Мати всіх квітів пожере тебе… Від тебе нічого не залишиться, нічого… Вона прокидається, Мати всіх квітів, прокидається…

Лейтенант Фаберне насилу примусив себе поглянути туди, звідки віяв огидний солодкий сморід. Він побачив, як розсуваються червоні пелюстки велетенської квітки. Вона нахилялася, вона тяглася до нього. Червоні пелюстки мов ладналися схопити його зв’язане тіло. Липуча рідина краплями збиралася на краях пелюсток, змочувала жорсткі волосинки, що стирчали по тих краях. Звиваючись, лейтенант спробував відсунутись. Це було неможливо. А старий жрець мурмотів, поглядаючи на лейтенанта:

— Ти загинеш, ти загинеш, маса… вона пожере тебе!..

— Слухай, ти, чорна мавпо… слухай, — хрипким голосом промовив Фаберне і відразу отямився: — Е-е, пробачте, пасторе… Я дам вам багато грошей, врятуйте мене… Пане жрець, я все віддам вам… Усе! Адже ніхто не побачить цього… Вони всі пішли звідси…

Лейтенант вкладав у свої благання всі надії. Якби цей старий негр схотів!.. Якби він тільки схотів урятувати його!..

Гігантська квітка нахилилася ближче. Її густий огидний сморід дурманив. Її пелюстки рухалися. Вони тяглися до лейтенанта.

— Пане жрець, я все віддам вам… урятуйте мене!.. Адже я нічого не зробив вам поганого, врятуйте мене!.. Пане жрець, мені не можна помирати, мені треба повернутися до Європи… Я все віддам вам…

Лейтенант говорив, плутаючись у словах, він бачив перед собою тільки червоні пелюстки, що загрозливо наближалися до нього. На лобі його виступив піт:

— Урятуйте мене… Ой, вона тягнеться до мене!.. Ці ситі червоні губи… Вона ворушить ними… Я все віддам вам!.. Усе, усе… Ой!..

Лейтенант Фаберне відчув, як щось обережно доторкнулося до його куртки. Обливаючись потом, він озирнувся. Старий жрець витяг у нього з кишені годинник на ланцюжку і з цікавістю роздивлявся його. Нові надії сповнили лейтенанта:

— Пане жрець, я все віддам вам, — почав він знову. — У мене є ще інші речі, вони сподобаються вам… Урятуйте мене… Адже ніхто не довідається…

І з подивом, з радістю він помітив загадкову усмішку на обличчі в жерця. Старий негр натужно потяг лейтенанта за ноги від страшної квітки…

Лейтенант Фаберне лежав метрів за два від квітки, що безнастанно рухала товстими пелюстками. З огидою він дивився, як старий негр, хитро посміхаючись, відрізав невеличкі шматки м’яса від туші кози, що лежала перед ним, і подавав їх квітці. А вона повільно захоплювала їх товстими пелюстками, пульсуючими рухами втягувала всередину, мов ковтала. Так, квітка їла шматки м’яса, вона жерла їх, як хижак, як тварина, тільки повільніше…

Жрець подав квітці останній шматок, і він зник усередині дивної пащі. Пелюстки закрилися. І тільки ледве помітний рух їх тепер свідчив про те, що квітка перетравлювала їжу. Жрець підійшов до лейтенанта.

Він хитро примружив очі і огидно посміхався:

— Квітка наїлася, маса, вона сита. Вона їсть отак щоранку, маса. Гамбо знає, як дурити людей. Вони приносять жертви квітці, Гамбо дає їй шматки — і собі шматки. Дурні негри вірять, що квітка з’їдає все. Вони не знають, що квітка їсть тільки шматки.

Жрець сміявся, показуючи гнилі пеньки зубів, він підморгував лейтенантові. Нарешті, Фаберне збагнув: старий жрець дурив негрів. Велетенська квітка, правда, їла м’ясо, але тільки маленькі шматки. Звісно, вона не могла з’їсти нічого більшого за мишу. Жрець дурив свій народ і тепер був радий з того, що міг позбутися лейтенанта та ще залишити собі його годинник.

— Маса піде звідси, Гамбо покаже йому шлях. Маса піде, негри думатимуть, що квітка пожерла його… Негри принесуть ще жертви, Гамбо буде ситий…

Тепер лейтенант уже не боявся нічого.

— Ну, розв’язуй мене, ти, чорний шахраю, — звелів він. Адже жрець був зацікавлений у тому, щоб лейтенант якнайскоріше щез. Тоді він міг би сказати неграм, що квітка зжерла його. — Розв’язуй та показуй шлях. Швидше, бо мені вже набридло тут!..

Старий негр, хитро посміхаючись, розв’язав лейтенантові ноги і допоміг йому підвестися.

— Ну, розв’язуй руки, — нетерпляче підганяв Фаберне. Гамбо заперечливо похитав головою.

— Що? Розв’язуй руки!

— Ні. Я виведу масу за село. Тільки там розв’яжу руки. Маса може заподіяти лихо старому Гамбо.

Лейтенант люто заскрипів зубами: хитрий старий шахрай!

Проте сперечатися не можна було. — Тоді ходімо швидше!