Всюдихід опинився перед зяючим проваллям у стіні величезного будинку, що стояв осторонь інших на широкому майдані. Так, це був той самий отвір, зображення якого вимальовувалося на екрані Бота.

— Немов великий портал, Командире, — голосно промовив Фізик у мікрофон. — Темний, але широкий.

— Всюдихід вільно пройде тут, Командире, — додав Штурман, тримаючи руки на кермі.

— Рушайте, — коротко наказав Командир. І після невеличкої паузи, коли всюдихід дуже обережно, з найменшою швидкістю почав посуватися вперед, кидаючи в отвір снопи яскравого світла увімкнених прожекторів, додав: — Та перевіряйте кожен крок, товариші!

Штурман і без того нагадування вів всюдихід обережно, пильно вдивляючись в освітлений простір, що відкривався перед ним. Фізик учепився руками в поруччя машини й подався вперед, мов готовий стрибнути з неї, хоч у цьому й не було потреби, — принаймні зараз. Він напружено думав.

Не було сумнівів, що на Марсі колись вирувало життя.

Напівзасипане піском, зруйноване місто було наочним доказом цього. Якісь розумні істоти створили це місто, спорудили ці величезні будинки. Що сталося з мешканцями потім? Чому й коли зникли ці істоти? Певно, вони були схожі на людей… і дуже розвинені… Інакше хіба збудували б вони такі велетенські будинки, як оця центральна споруда на майдані, в коридорах якої вільно проходить всюдихід? З якого матеріалу зроблено ці будинки? Схоже на бетон, бо немає й слідів цегляної кладки. А проте — хто знає?.. Головне, що сталося з розумними істотами, марсія-нами, які жили тут?..

Всюдихід вийшов з коридора і потрапив у велике похмуре приміщення, якийсь величезний зал, де також не було вікон. Штурман на хвилину спинив машину й натиснув на важіль освітлення. Яскравий промінь прожектора обмацав повільними рухами стіни приміщення. Справді, дуже дивно! Тут теж не було нічого, крім великих кам’яних чи бетонних брил. Порожнеча. Жодного натяку на внутрішнє обладнання: ні якогось начиння, що свідчило б про колишнє життя тут розумних істот, ні найпростіших меблів…

Штурман скерував промінь прожектора у протилежному напрямі. Вдалині майнуло щось блискуче й відбило промінь. І раптом залунав басовитий механічний голос Роба:

— Бачу світло прожектора. Чекаю наказів.

Але дивним був не оцей позбавлений пристрасті, байдужий до всього на світі голос Роба. Найнезрозумілішим було те, що обидва — і Штурман, і Фізик — почули високий слабкий, аж наче сумний Ботів голос, що ледве долинав до них.

— Я також… бачу світло прожектора…

— Де ти, Боте? — гукнув вражений Фізик. — Чому ти весь час мовчав? Що сталося?..

Штурман застережливо поклав руку на плече Фізика, і той схаменувся. Справді, не можна ж отак засипати Бота запитаннями. Робот, хоч який він досконалий, не встигне відповісти: це ж не людина. І справді, Бот механічно повторював:

— Прошу повторити наказ. Прошу повторити наказ.

Фізик чітко, виразно промовив:

— Чому ти замовк, Боте? — І прислухався, бо голос робота був дуже слабкий, наче долинав з якогось підземелля. Не менш уважно вслухався й Штурман, рука його на плечі Фізика трохи тремтіла.

— Я не замовк, — відповів робот. — Весь час доповідав. Ваших наказів не чув. Гадав: обірвано радіозв’язок. Тепер чую. Бачу згори світло.

— Як згори? Зажди. Розповідай все, що сталося, Боте. Докладно, Боте!

— Я раптом упав. Невідомо куди. Запитав вас. Радіозв’язку не було. Куди йти, не знав. Вирішив чекати наказу. Повернутися не мав змоги. Стіни. Наказу не було.

Ця розповідь була неясна, плутана, хоч Бот і намагався сказати все те, що зафіксувала його механічна пам’ять. Не одразу Фізик збагнув, що робот кудись несподівано провалився, в якесь нижнє приміщення. Там, очевидно, були стіни, що повністю екранували радіосигнали, які він увесь час передавав. Тому космонавти його й не чули, тому не працювали й телеекрани. І тільки тепер, коли до місця, куди він провалився, підійшов всюдихід, радіосигнали, що відбивалися згори, від склепіння великого залу, стали трохи чутними. Саме тоді Бот побачив і світло прожектора, що теж відбивалося від стелі.

Фізик тихо спитав Штурмана:

— Не розумію тільки, чому Бот провалився? Адже він ішов слідом за Робом, а той спокійнісінько пройшов увесь зал…

Штурман знизав плечима:

— Один пройшов, а другого підлога не витримала.

— Справді, хіба ж знати, скільки стоять оці руїни? Отож могли провалитися й ми з нашим всюдиходом?

Штурман знову знизав плечима й спитав:

— Що робитимемо?

— Пораджуся з Командиром, — відповів Фізик. — Адже він не чув того, що сповістив Бот.

За хвилину все було з’ясовано. Фізик узяв із собою моток капронового троса, міцно закріпив один його кінець за гак всюдихода і, поступово розмотуючи трос, рушив уперед. Штурман, що лишився на всюдиході, освітлював йому шлях потужними прожекторами.

Яскраве електричне світло обох прожекторів надавало похмурому величезному залові химерного, фантастичного вигляду. Кутки, яких не сягали промені світла, поринули в темряву, здавалося, особливо густу і загадкову. Але Фізик не мав можливості оглядатися довкола. Він пильно вдивлявся в чіткі сліди, що їх залишили на вкритій порохом підлозі лапи роботів, раз у раз перевіряючи її міцність. Позаду нього був всюдихід, що заливав світлом шлях, а десь у кінці залу, який видавався неосяжним, слабо миготів далекий прожектор Роба. Між цими двома точками мало бути провалля, в якому зник Бот. Де саме?..

Ага, ось воно!

З країв широкого провалля в підлозі стирчали уламки каменю чи бетону, — цього Фізик не знав. А внизу, десь на глибині чотирьох-п’яти метрів, світився прожектор Бота. Наскільки можна було роздивитися при тьмяному нерівному освітленні, на нижньому поверсі також було порожньо; тільки сухий сірий порох товстим шаром укривав підлогу.

“Та невже ж оті марсіяни не лишили по собі жодної речі?” — здивовано подумав Фізик.

Він уже зібрався кинути Боту моток троса, яким той мав прив’язатися, щоб потім всюдихід витягнув його нагору, як раптом помітив у поросі біля лап робота якісь блискучі скалки. Вони тьмяно вилискували у світлі прожектора, що падало трохи вище за них. Здавалося, це були пластинки світлого металу, напівзасипані сірим порохом. Фізик недовірливо примружив очі: може, це були шматки відшліфованого металу, які відламалися од корпусу робота, коли той падав? Він голосно запитав:

— Боте, у тебе нічого не зламалося?

Після паузи, під час якої робот, мабуть, оглядав себе, він чітко й голосно відповів:

— Усе гаразд. Пошкоджень немає. Впав ногами. Відчув лише струс.

— А що там на підлозі біля тебе, Боте? — Голос Фізика тремтів.

Знову настала невеличка пауза. Робот нахилився, промінь його прожектора ковзнув по підлозі, по пороху.

— Отам, біля твоїх ніг, Боте?..

— Лежить білий метал. Шматки. Подивитись?

— Негайно, Боте!

Робот довгими суглобистими руками взяв одну металеву пластинку і підніс її до своїх фотоелементів. Потім так само байдуже відповів:

— На пластинці рисунки. Нібито літери чи цифри. Прочитати не можу. Брак належної інформації.

Фізик відчув, як холонуть від хвилювання його руки. Уривчасто, напружуючи всі сили, щоб його слова пролунали як наказ, він звелів:

— Боте, збери всі ці пластинки. Всі до одної. Розумієш?

— Так.

— І поклади їх у свою сумку! Обережно, Боте, обережно! І — всі, обов’язково всі!

— Так, — незворушно відповів Бот і знову нахилився.

Робот збирав одну по одній металеві пластинки, складав їх до сумки, що була у нього на боці, присвічуючи собі прожектором. А Фізик стежив за його рухами і сам мимоволі повторював їх. Він знав, що робот діє точно й вправно, але не міг перебороти хвилювання, яке дедалі більше охоплювало його. “Марсіянські знахідки”, — стукотіло у нього в голові. І він раз у раз повторював пересохлими губами:

— Обережно, Боте! Обережно! Не зламай якоїсь! Обережно!