— Отже, це все ж таки ракета? — стурбовано спитав Стом. У нього знову прокинулися тривожні думки, що не давали спокою весь день. — І звідки ж вона? — запитав він, хоч у цьому й не було ніякої потреби, бо в телевізійних передачах, які він слухав, тільки й мовилося про несподівану небесну гостю.

— А що ж це може бути ще? Звісно, ракета. І вона… Та не мовчи, Грате! Розкажи їм про свої останні обчислення!

— А може б, ви спочатку повечеряли? — запропонувала Мелі. — Після дороги… Я піду приготую, Дольто!

— Вечеряти то й вечеряти, — одразу погодилася дівчина. — Ой, Грате, ти й не уявляєш собі, як смачно готуй мама!

— Може і не уявляю, — всміхнувся Грат, — хоч ти про це багато розповідала. Знаєте, Стоме, — звернувся він до старого, — щойно сяде обідати чи вечеряти, як одразу ж і починає: “А мама робить це отак і отак! От коли б ви спробували, як готує мама!” Ні, ні, я мовчу, Дольто! І ладен усього покуштувати.

— Ох і балакуча ж моя донечка! — жартома відповіла зніяковіла Мелі. — А я нічого особливого і не готую.

— Все буде чудово, мамо! Я знаю, — запевнила Дольта.

Мелі пішла на кухню, а Стом звернувся до юнака:

— Виходить, ви працюєте разом з Дольтою? Розкажіть, будь ласка, про ту ракету. Я багато чув про неї. Вона справді небезпечна?

Грат поглянув на Дольту. Та ствердно кивнула головою:

— Кажи, кажи, Грате! Тепер це вже не таємниця.

— Гаразд, — погодився юнак. — Вам як, Стоме, відразу про ракету чи спочатку про її передісторію?

— Та передісторію він знає, — заперечила Дольта. — Я немало розповідала про неї.

— Думаю, що немало… зважаючи на твою балакучість, яку, до речі, відзначила й твоя мама…

— Грате! — застережливо посварилася пальцем Дольта.

— Не буду, не буду! — Грат покірно підвів руки і вже цілком серйозно почав розповідати, сівши в крісло. Стом Хакал уважно слухав його.

— Отож ви знаєте про стародавню сутичку між населенням нашої планети з прихідцями, які прибули на своїх космічних кораблях з Червоної зірки. Ми вийшли тоді переможцями, хоч це було й нелегко. Але головне в тому, що з документів, захоплених в літальних апаратах прихідців, стало ясно: ці досить добре озброєні істоти прагнули захопити, колонізувати нашу Хмарну планету. І зрозуміло, подібні думки могли плекати й інші інопланетні цивілізації, бо саме наша Хмарна планета завжди була і є ласим шматком у космосі. Тому, коли згодом з’явилися перші ракети, надіслані з Третьої планети, наша Найвища Рада була вже напоготові.

— Особливо після того, як ми перехопили радіосигнали тих ракет і розшифрували їх, — додала Дольта.

— Саме так, — погодився Грат. — Сигнали розповідали про умови життя на нашій планеті. Навіщо це було зроблено? Для того, щоб спробувати в майбутньому колонізувати нас. Адже відомо, що на Третій планеті умови життя значно гірші від наших, бо вона дістає від Світила набагато менше світла й тепла. І, очевидно, жителі цієї планети поступово почали досліджувати інші світи, щоб вибрати собі найліпші умови для переселення. І справді, що може бути краще від нашої Хмарної планети? Постійний м’який клімат, чудові умови для життя і, крім того, завважте, Стоме, наші хмари! У звичайному житті ми навіть не уявляємо собі, яке це має значення. Густа пелена хмар цілком закриває нашу планету від стороннього ока — це виняток серед багатьох інших планет! Не так зразу можна зазирнути під ці хмари — і це зменшує небезпеку з боку всяких прихідців з космосу.

— Але ж вони, жителі Третьої планети, дізналися про наше існування, — хмуро заперечив Стом Хакал. — Виходить, зуміли таки зазирнути…

— Що ж, мабуть, ми проґавили перші ракети з Третьої планети, — знизавши плечима, погодився Грат. — Хто знає, можливо такі ракети давно вже підлітали до нас, тільки ми їх не помічали… Принаймні Найвища Рада дійшла одного важливого висновку: щоб уникнути ускладнень або відкритої сутички з загонами Третьої планети, як це було колись з Червоною зіркою, треба перехитрити Третю планету!

— Не розумію, — трохи розгублено промовив Стом. — Що ви маєте на увазі, Грате? Це ж вам не іграшки — “перехитрити!”

— Так, так, тату! — збуджено вигукнула Дольта. — Грат цілком правильно сказав про намір Найвищої Ради. Ти тільки послухай, тату: це дуже дотепний план, який ми, до речі, вже майже здійснили.

— Он як? — здивувався Стом. — Що ж це за план?

Грат лукаво примружив одне око.

— Ця ракета, надіслана жителями Третьої планети, сама по собі не загрожує небезпекою, бо коли б ті жителі мали намір напасти на нас, то надіслали б не одну, а, певно, цілу низку ракет з відповідною кількістю бійців і зброї. Висадка на іншу планету — не жарт! А ця ракета надто мала для такої мети, ми це встановили. Але вона йде в напрямі до нашої Хмарної планети, прямо вцілюючи в неї. Навіщо? Для того, щоб зібрати всі потрібні відомості, які вона передає по радіо на Третю планету. І коли ці відомості задовольнять Третю планету, тоді вже можна чекати й нападу. Що ж треба зробити?

Грат багатозначно помовчав, наче міркуючи. Дольта нетерпляче гукнула:

— Та досить, кажи вже! Хіба не бачиш, що тато чекає? Що це тобі, лекція, чи що? Навчився у професорів…

— Ось тому, — вів далі Грат, наче не почувши її, — Найвища Рада й вирішила перехитрити жителів Третьої планети. Як саме? Ракета автоматично передає по радіо про все, що вона помічає на шляху польоту. І, очевидно, робитиме це й під час посадки на нашу поверхню. Хитрість полягає в тому, щоб примусити її подавати неправильні сигнали, тобто, що умови життя на Хмарній планеті зовсім непридатні для колонізації. І якщо ми зробимо це успішно, Третя планета змушена буде залишити всі свої експансивні наміри й проекти. Ця ракета буде останньою, бо ж ніякими іншими засобами жителі Третьої планети ніколи ні про що не дізнаються: хмари, Стоме, хмари, що оповивають нашу поверхню! Правда, здорово?

Він змовкнув, переможно поглядаючи на Стома. Той нерішуче промовив:

— Але як це можна зробити? Ракета подає сама свої сигнали і, мабуть, автоматично. Хто ж примусить її передавати неправдиві сигнали?

Грат ще хитріше примружив око:

— Ми самі створимо для неї явно непридатні умови! І вона передаватиме все правильно, так, як воно нібито й є. Але робитиме саме те, що потрібно нам.

— Щось це надто складно для мене, простої людини, — похитав головою Стом Хакал. — Ви, Грате, тепер уже почали говорити суцільні загадки…

— Зовсім ні! Дуже просто. Ми нашими власними сигналами скеруємо ракету в потрібну точку Хмарної планети, а перед тим створимо на цій точці, скажімо, неприродну спеку, наче в жерлі вулкана! Таку спеку, що в ній підсмажилися б будь-які живі істоти. А зробимо це так…

Його перебив голос Мелі, що відчинила двері кухні:

— Не почула, про що ви там говорите. Але якщо йдеться про підсмаження, то в мене все готово: курчата вже підсмажилися… Дольто, запрошуй гостя вечеряти. До столу, друзі!

— Зараз, зараз, мамо! — жваво відгукнулася Дольта. — Ми вже кінчаємо розмову. Тільки одне, тату, чи знаєш ти, навіщо ми приїхали сюди? Щоб завтра зранку ти завітав до нашої обсерваторії. Згода керівників уже є… — Вона чомусь раптово поглянула на Грата, і той охоче кивнув головою. — Там ти довідаєшся про геть усе. І про ракету, що про неї мова, і про захист нашої планети, і про те, — вона знову скоса зиркнула на Грата, — що ми з ним, цим говірким лектором, збираємося зробити. Поїдемо, тату? Справді, поїдемо! Тату, любий!

Вона благала так зворушливо, а її великі чорні очі видавалися при цьому такими бездонними, що Стом Хакал, дивлячись на неї, раптом поглянув і на її супутника, молодого Грата: що скаже він? Але Грат мов зачарований не відводив захоплених очей від обличчя його дочки — куди враз поділася його красномовність, з якою він досі звертався до Стома? “Так, друже мій, здається, я вже знаю, що ви вирішили робити потім”, — подумав Стом. І сказав:

— Добре, Дольто. Поїдемо!