Олд-Бой спокійно, легким невимушеним рухом узяв з консервної бляшанки щіпку солі, недбало, мов справдешній кухар, посолив м’ясо й картоплю — і знову презирливо промовчав, склавши після того руки на грудях як переможець.

— Наполеон, їй-бо! — пирхнув Сашко. Він хотів додати ще щось, але в розмову втрутилася Люка:

— Ні, тут щось не те. Мармур холодний. Дивись, і м’ясо, і картопля підсмажуються наче зсередини!

Дівчина не помилилася. Лише там, де до нього доторкалося м’ясо чи картопля, — мармур на столі трохи нагрівався. Виходило, що таємниче джерело тепла містилося десь усередині шматків м’яса, всередині кожного шматочка картоплі… Це було неймовірно, але було саме так! Навіть Богдан заклопотано мовчав, здивовано поглядаючи на стіл: такого казкового видовища не доводилося досі бачити навіть досвідченому бувалому харчовику!

Проте м’ясо і картопля підсмажувались, хоч і всупереч здоровому глуздові.

Олд-Бой ще раз ковтнув слину й авторитетно зауважив:

— Думаю, що вже готове. Як на мене, то я не люблю пересмаженого м’яса. Досить, хлопці, мій антрекот має надто привабливий вигляд!

— Але я т-тобі кажу, що ц-цей шматок дуже жилавий, — усумнився Богдан. — Його не вгризеш.

— Ти так вважаєш? — саркастично зауважив Олд-Бой. — Любий харчосмаче, ти не досить обізнаний з методами високочастотного інфразвукового готування їжі!

Люка скоса глянула на Сашка: що то за дивні терміни? Але Олд-Бой уже швидко відсунув м’ясо і картоплю, що й далі шкварчали, мов набравши тепла ще на півгодини. Він вимкнув генератор і, не звертаючи уваги на здивування товаришів, розклав їжу на чотири нерівні частини — дві більші й дві менші. Перші дві він поставив перед собою і Богданом:

— Це — наше, харчосмаче. Ми заробили це важкою працею. А отим двом…

Дві менші Олд-Бой призначив для Люки й Сашка.

— Цим вистачить покуштувати. Хай менше гуляють… Ану, Богдане, скуштуй антрекотика з картоплею! Кажеш — жилаве, не вгризеш?

М’ясо було справді чудове. Соковите, м’яке, наче приготоване на рожні, воно просто тануло в роті. А картопля — розсипчаста, запашна, — це був не гарнір, а справжня насолода! Богдан, напхавши повен рот картоплі, мовив:

— Т-ти знаєш… м-мені здається, що я помилився… і взяв для опромінювання… н-не якийсь жилавий шматок м’яса, а найкращу, високоякісну вирізку! І т-ти зробив… н-не антрекот, а чудовий, як пух, б-біфштекс! Як вам з-здається, Люко?

Дівчина мовчки кивнула головою: що казати, коли й справді страва була бездоганна. А Сашко, покінчивши з м’ясом і картоплею, захоплено сказав Олд-Боєві, з обличчя якого не зникала самовдоволена усмішка:

— Не знаю, Петре, що й як ти зробив з цим жилавим м’ясом, але з нього вийшов райський сніданок! Шкода тільки, що замало для людини з добрим апетитом, чи не так? Це що, якісь нові радіоколивання? Скажи, зрештою, не муч нас!

Олд-Бой, не поспішаючи, закурив сигарету. Він наче не помічав запитливих поглядів товаришів. Звертаючись тільки до Богдана, промовив:

— Що ж, доведеться таки сказати їм, у чому річ, Богдане? Ти не заперечуєш?

А що його рудий друг, звісно, й не думав заперечувати, Олд-Бой обвів поглядом присутніх і почав уже цілком серйозно й діловито.

— Те, що ви зараз побачили, май френдс, мої друзі, — ніщо порівняно з тим, що вам доведеться побачити в недалекому майбутньому. Ми відкриваємо новий шлях у дослідженнях, ось що! З допомогою моєї нової установки, де поєднуються ще загадкова галузь інфразвуку й радіоколивання на мікрохвилях, ми зробимо нечувані речі! Що ж таке інфразвук?..

…Одійдемо трохи, дорогі мої читачі, від спеціальних, суто наукових пояснень нашого приятеля Олд-Боя, який поступово стає, певно, головним героєм цієї розповіді. Його пояснення завели б нас надто далеко, а можливо і заплутали у наукових нетрях акустики й радіотехніки. Краще давайте за час його лекції познайомимося з деякими маловідомими, але досить цікавими фактами.

Півстоліття тому в старовинному лондонському театрі “Лайрік” ставили п’єсу, де за волею автора дія відбувалася в далекому минулому з властивими йому середньовічними жахами. Але надаремно постановник п’єси Джільберт Міллер намагався створити на сцені потрібну таємничість: всі хитромудрі спроби його декораторів і костюмерів не давали бажаного ефекту, вони здавалися жалюгідними трюками.

Серед друзів театру на репетиціях був присутній всесвітньовідомий фізик Роберт Вуд. І саме він запропонував вплинути на майбутніх глядачів іншим, зовсім не театральним засобом.

За його порадою наступного дня в театр привезли дуже довгу й широку трубу й пристосували її до органа — старовинного музичного інструмента. Ніхто, крім самого Вуда, режисера і ще кількох осіб, не знав нічого про цю трубу.

Почалася прем’єра. Орган нагнітав у трубу повітря: звуку не було чути, а от кришталеві підвіски на люстрах у залі затремтіли — і всі відчули якийсь підсвідомий страх. Навіть на вулиці почалася паніка, хоч на це ні Міллер, ні Вуд ніяк не розраховували. Що ж сталося?

Перед тим, як відповісти на це, нагадаймо читачам ще одну, немовби й нічим не пов’язану з попередньою, історію. Мабуть, усі читали роман талановитого письменника Жюля Верна “Діти капітана Гранта”. Так от, що відбулося з його героями в Андах?

Після стомливого підйому мандрівники влаштувалися в гірській хатині. Раптом вони відчули дивовижний шум. Усі вибігли з хатини, і перед ними відкрилася небачена картина.

“На плоскогір’я обрушувалися лавини живих істот, що шаленіли від жаху. Сотні, а може бути, й тисячі тварин мчали навмання… Гленарван, Роберт ледве встигли впасти на землю, як цей живий вихор пронісся в кількох футах над ними…”

Через кілька годин мандрівники зрозуміли, що це було: тварини тікали геть, передчуваючи землетрус. Ось що гнало їх!

Між іншим, розмови про те, що різні тварини іноді передчувають стихійні явища — бурі, виверження вулканів, землетруси, — тривають уже давно. Наприклад, цілком достовірно, що медузи відчувають наближення шторму за 10–15 годин і, наче рятуючись од його крутих хвиль, заздалегідь уходять у глибини моря. В Японії, країні, де частенько трапляються землетруси, люди розводять маленьких рибок, які за кілька годин до початку землетрусу починають метушитися в акваріумах. А деякі глибоководні риби напередодні стихійного лиха, навпаки, випливають на поверхню моря. Виходить, що тварини можуть передчувати такі явища? Але як саме?

Інфразвук — ось пояснення! Деякі тварини легко сприймають інфразвукові коливання повітря, породжувані сейсмічними явищами. На медуз інфразвук діє згори — і вони злякано тікають в глибину моря. А на глибоководних риб, навпаки, інфразвук діє знизу, від дна моря. І вони тікають од нього на поверхню.

Людина, як ми знаємо з бесіди Олд-Боя та Богдана, не відчуває інфразвуку. Чому? Дуже просто.

Завдяки органам відчуття тварини розпізнають близькість ворога, знаходять їжу, воду. Що чутливіші органи відчуття, то більше у тварини шансів уціліти в боротьбі за існування і продовжити свій рід.

Людина не пристосовується до природи, навпаки, вона пристосовує природу до своїх потреб. Людина, що протягом багатьох тисячоліть віддалялася від природи, поступово втратила гостроту своїх органів відчуття. Ця гострота — слуху й нюху, зору й дотику — вже не вирішує її долі. Можливо, сприймання інфразвуку ми втратили порівняно недавно і воно остаточно ще не зникло. Але ми його не усвідомлюємо, і інфразвук впливає на людину, як у досліді Роберта Вуда з його довгою трубою, лише підсвідомо, викликаючи почуття страху і навіть паніки. Звісно, тільки тоді, коли інфразвук досягає певної сили.

Добре це чи погано? Мабуть, добре. Бо інакше ми були б залиті безмежним морем інфразвукових коливань. Рух міського транспорту, ходіння людей, тремтіння бруку, вітер, що блукає між будинками, грюкання дверей — усе це породжує інфразвук. Більше того, коли б людина могла відчувати його, вона сприймала б на слух помах руки, знімання капелюха, голоси будинків, які обдуває вітер, звуки хатніх речей тощо. Мабуть, у такому світі просто неможливо було б жити!