Девіс прислухався.

Тихий наполегливий стук повторився.

Журналіст вийшов до передпокою, дивуючись, чому невідомий візитер не може просто натиснути на кнопку дзвоника. Якусь мить він вагався, врешті відчинив двері.

Напружений сторожкий погляд відразу обмацав його з ніг до голови, ковзнув углиб кімнати. Незнайомий хотів упевнитись, що в помешканні немає сторонніх.

— Мене звуть Джеком Кроу, — озирнувшись, прошепотів незнайомець.

Перед Алланом Девісом стояв високий худорлявий чоловік — хворобливо запалі щоки, нервовий погляд, як після безсонних ночей, очі його сльозились, а тонкі пальці весь час рухались.

Одне слово, досвідчений журналіст відразу побачив у своєму несподіваному візитерові типового неврастеніка.

— Ви оглядач Девіс? — запитав Джек Кроу, свердлячи журналіста підозріливим і водночас безпорадним поглядом.

Девіс кивнув, здивовано спостерігаючи, як пальці незнайомця ніби намагаються звільнитися від невидимої павутини.

— Я читав ваші статті, — швидко заговорив Джек Кроу, — і мені здалося, що серед ваших колег ви людина найпорядніша. Він чесний хлопець, сказав я собі, і його знає вся країна; якщо він захоче допомогти, з’явиться шанс… Не відмовляйте мені, містере Девіс, повірте, що я зараз у набагато трагічнішому становищі ніж ті, про кого ви пишете останнім часом, хіба що вигляд у мене дещо респектабельніший. Але чи не все одно, в якому вигляді рушати на той світ — у лахмітті злидаря чи в елегантному смокінгу?

— Заспокойтесь, — мовив Девіс. — Чому ви стукали, а ке подзвонили?

— Чому я не подзвонив? — з гіркою усмішкою перепитав Кроу. — А чому я останні дні біжу й біжу, сам не знаючи куди? Чому міняю міста й готелі, ніде не затримуючись більше ніж на добу? Чому озираюся, як зацькований звір? Я всього і всіх боюся, містере Девіс. У моєму становищі дуже ризиковано привертати до себе будь-яку увагу. Вислухайте мене, це єдине, про що я вас прошу. І благаю, не зважайте на мою поведінку. Я не божевільний, хоча після всього, що сталося зі мною, легко з’їхати з глузду.

— Ну що ж, проходьте, — трохи повагавшись, мовив журналіст.

Він запросив Кроу до вітальні й посадив у крісло, запропонувавши чашечку запашної кави. Руки Джека Кроу тремтіли. Розхлюпуючи каву на килим, вибачливо і водночас вдячно дивлячись на господаря, він почав свою незвичайну розповідь.

— Кілька місяців тому я попав у автокатастрофу. Здоров’ям я ніколи не міг похвалитись, а після того геть розклеївся, почав часто хворіти. Керівництво фірми, де я працював страховим агентом, знайшло привід звільнити мене. Не розповідатиму вам про свої марні спроби десь влаштуватися. Довелося продати меблі, цінні речі, щоб заплатити за лікування. Мої батьки давно померли, з рідні не лишилось нікого, словом, не було жодної нитки, яка б зв’язувала мене з цим тричі проклятим світом.

Кілька вечорів я детально обдумував, у який спосіб краще накласти на себе руки. Лізти в зашморг не хотілось — я бачив повішених кілька разів — огидне видовище, фіолетові обличчя, розпухлі язики не вміщаються в роті. Втопитись видавалося страхітливо довгим знущанням. Для того щоб пустити кулю в лоб, потрібні гроші, а їх у мене не було. Врешті одного прекрасного дня (саме прекрасного, наголосив Кроу, оскільки той день обіцяв щастя звільнення) я виповнив ванну теплою водою і приготувався перетяти вени. Тут вони мене й заскочили, вдерлися, вибивши двері, витягнули мене з води, змусили випити віскі й почали переконувати заповісти душу цьому дияволу…

— Дияволу? — здивувався журналіст.

— Авжеж, дияволу, — ствердив Кроу. — Я маю на увазі Семюела Голдінга. То були його люди.

Девіс задумався. Навряд чи знайшлася б людина в країні, яка б не чула імені Семюела Голдінга. Власник величезного капіталу, він зажив собі слави своїми екстравагантними дивацтвами, про які ходили найнеймовірніші чутки. Але тільки чутки, бо жоден з репортерів не міг похвалитися, що знає хоч якісь подробиці з життя Голдінга. Створивши в країні щось на кшталт власної імперії, він ретельно охороняв від стороннього ока все, що відбувалося за її невидимими кордонами. Кожен, хто носив на коричневій формі золотосяйний знак Голдінга, давав письмову обіцянку-гарантію ніколи не розголошувати того, що знає. Численна вишколена, спеціально створена Голдінгом поліція не просто охороняла його володіння, але й забезпечувала цілковите збереження будь-якої таємниці. Багато Девісових колег прагнули зазирнути за незриму голдінгівську завісу, проте цікавість коштувала їм дорого, синці та поламані ребра були найскромнішим гонораром.

Свого часу й Аллан Девіс хотів узяти інтерв’ю в Голдінга, але дістав ввічливу відмову від одного з численних секретарів мільярдера.

— Люди Голдінга стежили за кожним моїм кроком, — вів далі Джек Кроу. — Власне, потім я довідався, що вони стежать за багатьма, особливо Голдінга цікавили люди, котрі прагнуть піти з цього світу. Агенти почали вмовляти мене не квапитися накладати на себе руки.

“Хіба ви не можете піти до своїх славних пращурів трохи згодом? Скажімо, через два місяці. А ми гарантуємо, що ці місяці проминуть для вас у суцільній насолоді, виконуватимуться будь-які ваші забаганки… Розумієте? А натомість— дрібничка. Ви підете з життя, як цього й бажали, але саме тоді й таким чином, як це буде завгодно нам. Точніше, нашому могутньому патронові. Адже вам, Кроу, байдуже, у який спосіб вирушити на той світ. А ми даруємо два місяці суцільного блаженства. Цілих два місяці”. І я погодився. Справді, думалось, чому на прощання не пожити так, як хочеться?

Мої “рятівники” виявились людьми діловими, відразу дали мені підписати кілька паперів, де я обіцяв, що за будь-яких обставин не матиму ніяких претензій до Голдінга і зберігатиму таємницю нашої угоди. Як бачите, — гірка посмішка скривила тонкі губи Кроу, — свого слова я не дотримав… Ранок наступного дня я зустрів на розкішній гірській віллі. Дві юні істоти, дві казкові феї принесли мені каву в ліжко. Вперше за своє життя Джек Кроу відчув себе людиною. О, це справді були прекрасні дні п’янкого щастя. Але минав безжальний час, і серце розпачливо стискалося. Так, безумовно, я вже не хотів помирати. Жорстокий жарт Голдінга — відродити в людині любов до життя, щоб потім власноручно забрати його!.. Я почав помічати, що прислуга, яка перші тижні була дуже запопадлива, вже майже не звертає на мене уваги. Пазурі долі знову вп’ялися в мою горлянку. Мені заборонили вільно пересуватись, а незабаром літаком припровадили кудись на далекий екзотичний півострів, де були відтворені куточки всіх частин світу — і африканської савани, і південноамериканської сельви, і подоби скелястих Кордільєр. У величезних вольєрах на галявині перед резиденцією — дикі звірі. Тільки їх рідко випускали, хіба що задля дуже високих, шанованих гостей. А гостей Голдінг приймав дуже рідко, бо звик регулярно полірувати собі кров полюванням не на тварин…

— Ви хочете сказати?.. — починаючи здогадуватись, вигукнув Аллан.

— Так. Ця стара потвора полюбляє полювати на людей, — спокійно проказав Кроу. — І не просто вбивати. Жертва мусить ховатися, прагнути вижити, — лише це дає Голдінгові справжню насолоду. Нам судилося поповнити колекцію мисливських трофеїв…

— Ви сказали “нам”…

— Я був не один у ролі двоногої мішені. На той час на косі жили Пантера, Буйвол і я, Гепард.

— А Голдінг не шизофренік?

— Ви робите звичну помилку, містере Девіс, намагаючись оцінювати його вчинки з погляду звичайної людини. Голдінг керується власними законами, власною логікою. У нього свої мораль і права.

— Права? — сумно перепитав Девіс.

— Так. Гроші йому дають права і ще багато чого, але найстрашніше з того, що вони можуть дати, — безкарність, яка врешті розбещує людину так, що перетворює її на потвору. Голдінг полює на людей? — Кроу саркастично розсміявся. — А якщо це найневиниіша розвага людини, котра звикла до безкарності? Чи, може, ви знаєте, що він іще витворяє? І ніхто ж нічого не знає!