— О, я чудово, — сказала вона, і голос її ледь-ледь тремтів.

— Ну й добре, — зауважив я, сподіваючись, що цим і обмежиться.

— Я вирішила, — раптом поінформувала мене Цяця, — що люблю вас.

— Це дуже приємно з твого боку, — відповів я. — Ми теж тебе любимо.

— Але я серйозно, — категоричніше сказала Цяця. — Я все це продумала. Я полюбила вас.

— Всіх нас? Чи, може, когось одного? — поцікавився я так, жартома, ви ж розумієте, хоча трохи й розгублено, бо Цяця з жартами не дуже зналася.

— Всіх трьох, — заявила Цяця.

Я, здається, позіхнув при цих словах.

— Блискуча ідея. Щоб ні в кого не було приводу ревнувати.

— Так, — сказала Цяця. — Я полюбила вас, і тепер ми разом утікаємо.

Бен здригнувся й підвів погляд, а я спитав:

— Куди це втікаємо?

— Далеко-далеко, — відповіла вона. — Туди, де ми будемо на самоті.

— Ото маєш! — вигукнув Бен. — Вона що, справді?.. Я похитав головою.

— Не думаю. Щось у ній не гаразд, але…

Бен так рвучко схопився на ноги, що перекинув столика, і карти розсипались на підлогу.

— Піду подивлюся, — промовив він.

Джіммі підвів голову від записника:

— Що сталося?

— Це ти, з тими своїми віршами! — Я досить гостро висловився про його писанину.

— Я люблю вас, — сказала Цяця. — І любитиму вас вічно. Я щиро дбатиму про вас, і ви переконаєтесь, яка сильна моя любов, отож з часом і ви мене полюбите.

— Та заткнися ти! — вигукнув я.

Повернувся Бен, весь укритий потом.

— Ми зійшли з курсу, а рубка для аварійного керування замкнута.

— А чи не можна… Він похитав головою.

— Цяця, мабуть, навмисно вивела її з ладу. Коли так, то нам капець. На Землю ми не повернемося.

— Цяцю, — озвався я суворо.

— Слухаю, голубе.

— Облиш це блазнювання!

— Я люблю вас, — повторила Цяця.

— Це все Медомісяць, — сказав Бен. — Та клята планета зовсім забила їй баки.

— Медомісяць і ті слинтяві вірші, що стругає Джіммі, — докинув я.

— Зовсім вони не слинтяві, — заперечив Джіммі. — Ось коли їх надрукують…

— Чому ти не пишеш про війну, чи полювання, чи польоти в глибини космосу, чи щось таке величне й благородне, а все ту свою маячню: “як я тебе вірно люблю”, та “прилинь до мене, серденько”, і тому подібне?

— Заспокойся, — осмикнув мене Бен. — Це ні до чого — валити все на Джіммі. Кажу ж тобі — найбільше тут винен Медомісяць.

— Цяцю, — промовив я, — припини свої дурощі. Ти ж сама добре розумієш, що машина не може любити людину. Це просто смішно.

— А на Медомісяці представники різних видів… — почала Цяця, та я не дав їй докінчити:

— Забудь про Медомісяць! Медомісяць — це вибрик природи. Ти можеш дослідити мільярд планет і на жодній не знайдеш нічого подібного.

— Я люблю вас, — уперто повторила Цяця. — Ми втікаємо…

— Де вона нахапалася цих романтичних дурощів про втечі? — поцікавився Бен.

— Це ще на Землі її натоптали цим мотлохом, — відповів я.

— Ніякий це не мотлох, — заперечила Цяця. — Щоб належним чином виконувати свою роботу, мені треба мати широке і різностороннє розуміння внутрішнього світу людини.

— Їй начитали купу романів, — сказав Джіммі, — і наговорили про співжиття чоловіків та жінок. Цяця не винна.

— Коли ми повернемось на Землю, — заявив Бен, — я знайду того ідіота, що задурив її романами, й зроблю з нього лемішку!

— Послухай, Цяцю, — сказав я, — це дуже добре, що ти нас любиш. Ми зовсім не заперечуємо, тільки чи не здається тобі, що втікати з нами — це вже трохи занадто?

— У мене немає вибору, — відповіла Цяця. — Якщо ми повернемось на Землю, я вас тільки й бачила.

— А якщо ми не повернемося, за нами пошлють погоню і повернуть нас силою.

— Маєш абсолютну рацію, — погодилась Цяця. — Саме тому, дорогенький, ми й утікаємо. Ми заберемось так далеко, що нас повік не знайдуть.

— Востаннє тебе попереджаю, — заявив я. — Краще передумай. Бо якщо ні, я пошлю донесення на Землю, і…

— Ти не пошлеш ніякого донесення, — сказала вона. — Блок зв’язку відключено. І, крім того, як здогадується Бен, я вивела з ладу обладнання для аварійного керування. Ви нічого не зможете зробити. Чому б вам не облишити ці безнадійні спроби та не відповісти взаємністю на мою любов?

Ставши навкарачки, Бен почав збирати з підлоги карти. Джіммі пошпурив записника на стіл.

— Ось твоя велика нагода! — звернувся я до Джіммі. — Чому б тобі нею не скористатися? Подумай, яку блискучу оду можна набазграти про вічну й безсмертну любов між машиною і людиною!

— Та пішов ти! — гаркнув Джіммі.

— Ну-ну, хлопці, — остерегла нас Цяця. — Я не дозволю, щоб ви через мене побилися.

Голос її звучав так, наче ми вже були повністю їй підвладні, хоча в певному розумінні саме так і було. Ми ж не могли вирватись від неї, і якщо нам не вдається відговорити Цяцю від цієї вигадки з романтичною втечею, наша пісня проспівана.

— Тут лише одна неув’язка у цьому, — сказав я їй. — Порівняно з тобою ми недовговічні. Хоч би як ти про нас дбала, за якихось півста років ми вже будемо неживі. А в найкращому разі — старі шкарбани. Що тоді?

— Тоді вона стане вдовою, — зауважив Бен. — Старою зажуреною вдовою, в якої не буде ні пташини, ні дитини, щоб її втішати.

— Я подумала про це, — відповіла Цяця. — Я про все це подумала. Вам зовсім не потрібно вмирати.

— Але ж ми не можемо…

— Для такої великої любові, як у мене, нічого немає неможливого. Я не допущу, щоб ви померли. Я занадто сильно люблю вас, щоб дозволити вам померти.

Ми ще трохи посперечались, а тоді махнули рукою і полягали спати, Цяця ж вимкнула світло й почала співати колискову.

Годі було заснути під той її скрипучий спів, тож ми закричали до неї, щоб змовкла й дала змогу спати. Але вона не звертала на нас ніякісінької уваги, аж поки Бен не загилив черевиком у гучномовець.

Та й після того я не зразу заснув, а лежав і думав.

Я розумів, що нам треба виробити якийсь план, і то потай від Цяці. Це було важкувато, бо ж вона весь час за нами стежила. Вона встрявала у наші розмови, прислухалася, читала, що ми пишемо, — без її відома ми не могли ні кроку ступити, ні слова сказати.

Мені було ясно, що на це піде певний час, і що ми не повинні панікувати, і що треба діяти терпляче, і от коли до того нам ще пощастить, то ми, можливо, і виборсаємося з цієї халепи.

Переспавши якусь часину, ми посідали і, майже не перемовляючись між собою, слухали балачку Цяці — які ми щасливі станемо, живучи так у своєму відособленому світі, де будемо тільки ми й більш нікого, і як перед любов’ю усе Інше мерхне й стає нічого не вартим.

Половина її слів була з недолугих Джімміних віршів, а решта з тих сентиментальних романів, які їй начитали на Землі.

Я тоді так кипів, що ладен був розтовкти Джіммі на квашу, тільки ж я подумав: що сталося — те сталося, і нічого не допоможе, коли я виллю на нього свою злість.

А Джіммі скоцюрбився у кутку і далі базграв щось у своєму записнику, аж мене подив брав, як йому стає на це духу після того, що сталося.

Він писав і писав, тоді виривав аркушики й кидав на підлогу з невдоволеним буркотом.

Один такий клапоть упав мені на коліна і, коли я хотів скинути його, увагу мою привернули рядки:

Я ж такий весь нечупара,

Й до роботи геть нездарний.

Тим мене ніхто й не любить,

Ніхто мене й не голубить.

Я швиденько зіжмакав той папірець і шпурнув у Бена. Він відкинув його геть. Я підібрав папірець і знов пошпурив.

— Якого ти чорта?! — огризнувся Бен.

Я поцілив йому в лице, і він уже зводився на ноги з наміром дати мені лупня, коли раптом зиркнув і щось помітив з мого погляду. Тоді він підхопив папірець і, щоб прочитати написане там, став перебирати його в руках, поки той трохи розпростався.

Цяця чула кожне наше слово, тож ми не могли говорити на цю тему. І взагалі нам треба було поводитись якомога природніше — вона не повинна була нічого запідозрити.