Всього за п’ятдесят кілометрів на північ лежав чималий, нікому не відомий архіпелаг. Лише через 13 років його відкриє гідрографічна експедиція на суднах “Таймир” і “Вайгач”. 1926 року його назвуть Північною Землею.
Талан, щастя, випадковість… Ні, не відкинеш ці поняття, коли йдеться про роботу полярного дослідника. Поспішати до примарної землі й пройти повз реальні, ще не відкриті острови! А як було б справедливо, якби на долю Едуарда Васильовича Толля випало це велике географічне відкриття. Адже саме він науково передбачив існування земель на північ від Таймирії (так лагідно називав Толль тутешні холодні безкрайні тундри).
Жодної спроби пройти на північ не зробив начальник експедиції. Лише загадкова земля вабила його до себе.
9 вересня “Зоря” досягла 77°9? північної широти при довготі 140°23? східної. Вона перебувала в районі Землі Санникова. “Малі глибини, — записує Толль, — свідчать про близькість землі, але досі її не видно”. 10 вересня встановили, що морський грунт — пісок; це свідчило про близькість островів. Проте капітан “Зорі” Федір Андрійович Матісен[4] у своєму звіті в цей день пише: “Під чає сильного вітру обрій був досить чистий, але ніяких ознак землі не було”.
Мандрівники підійшли до острова Беннета. Величний, скелястий мис Емми[5] відкрився раптово. “І берег так близько, — пише Толль, — ніби рукою можна дістати… Тепер цілком зрозуміло, що можна було десять разів пройти повз Землю Санникова, не помітивши її”.
…Мис Емми ніби зачарував Толля. У начальника експедиції з’являється новий план: перебути зиму коло острова і Беннета, а навесні кригою дістатися до Землі Санникова. На яхті не вдається пробитися до острова. “Мета була так близько і знову зникла”, — розчаровано пише Толль.
“Зоря”, покірна волі Едуарда Васильовича, ще раз прямує до Землі Санникова. І знов: “Землі ніде не видно… Думки про майбутнє пригнічують мене!.. Надії збуваються лише у скромних розмірах”.
Туман і крига блокували “Зорю”. Надходила зима. В морі почав утворюватись молодий лід. Будь-якого дня могли вдарити люті морози, і Толль вирішує йти до лагуни Нерпалах на острові Котельний. 16 вересня яхта підійшла до місця другої зимівлі. Було очевидно, що наступного року судно не зможе повторити спробу досягти Землі Санникова, — занадто малий запас вугілля залишився на ньому.
Проте Толль не хоче визнавати себе переможеним, він і думки не припускає про закінчення експедиції, не може розпрощатися з мрією.
“Гостро відчуваю правоту слів Гете: “Південь таїть багато скарбів! Але один скарб Півночі тягне нездоланно до себе, ніби сильний магніт…” З трьома супутниками на собачих упряжках і з легкими байдарками він вирішує іти по дрейфуючій кризі до острова Беннета. “Звідти ми навряд чи дістанемося до Землі Санникова, але, можливо, нам пощастить побачити її з вершини острова, — записує Толль у щоденнику. — Дорога додому лежить лише через острів Беннета!”
У січні 1902 року помер найближчий друг Толля, учасник експедиції доктор медицини Тартуського (Дерптського) університету Герман Едуардович Вальтер. Туга за домівкою, смерть друга пригнічують Толля. Записи у його щоденнику тих часів звучать воістину трагічно: “Я одержав 17 листів з дому. Цілу ніч і наступний день я читав їх… Любі, дорогі листи, як послане небом благословіння перед від’їздом на північ! У листах знову висловлюється віра в мої сили, в успіх справи, але даремно всі так думають — я не маю більше сили! Залишається тільки сподіватися, що загальна довіра та любов повинні підтримати мене і влити нову енергію…
Що діється в моєму серці, коли думаю про моїх любих, цього я не годен передати на папері. Не можу висловити свою тугу за батьківщиною. Як напнуті струни, напружено мої нерви перед цим стрибком через ополонки й гори, через тороси й моря для того, щоб за шість місяців повернутися знов на батьківщину! Завтра треба взятися до приготувань з подвійною силою, тому що вдень сніг помітно тане. Не пізніше як наприкінці цього тижня треба вирушати в путь”.
На початку червня 1902 року маленький загін виступив в дорогу. Їх було четверо: Едуард Васильович Толль, астроном і магнітолог Фрідріх Георгійович Зеєберг, промисловці-каюри Микола Д’яконов і Василь Горохов. Улітку, звільнившись із крижаного полону, “Зоря” повинна була підійти до острова і зняти людей.
В середині липня судно опинилося на вільній воді. Проте умови залишалися складними — вихід із лагуни Нерналах був закритий кригою. 2 серпня крига відійшла, але 5-го “Зоря” знову стала її полонянкою. Лише 21 серпня вдалося нарешті розстатися з островом Котельний.
А 22 серпня Ф. А. Матісен з гіркотою пересвідчився, що шлях вздовж північних берегів архіпелагу неможливий — тут стояла суцільна стара ториста крига. Капітан вирішив обійти острови Котельний і Фаддеєвський з півдня, а вже потім пробиватися на північ, до острова Беннета.
День за днем “Зоря” лавірувала поміж крижинами. Туман перешкоджав орієнтуватися. Коли туман розсіювався, кругом виднілося тільки скупчення криги, ніде на горизонті не було темного водяного неба — ознаки великих просторів відкритої води.
4 вересня на “Зорі” залишалося 9 тонн вугілля — на два дні ходу. Намагаючись пробитися до острова Беннета, капітан порушив інструкцію Е. В. Толля, за якою треба було відвести корабель до гирла Лени, якщо на ньому лишатиметься менше ніж 15 тонн вугілля. Становище, в якому опинилася яхта, стало критичним і Ф. А. Матісен повернув на південь.
Начальник експедиції, звичайно, передбачав такий збіг обставин. “В такій ситуації, — писав Е. В. Толль в інструкції, — я намагатимусь повернутися до приходу холодів на Новосибірські острови, а потім зимівником на материк. В усякому разі твердо вірю у щасливий і благополучний кінець експедиції…”
З бухти Тіксі, куди зайшла “Зоря”, учасники РПЕ через Якутськ та Іркутськ повернулися в Петербург. Матісен доповів про попередні наслідки експедиції, повідомив про вжиті ним заходи для того, щоб зняти загін Толля з острова Беннета. Він повідомив також, що допоміжна партія М. І. Бруснєва одразу ж, тільки-но закінчиться полярна ніч, вирушить на острів Новий Сибір, як просив про це Едуард Васильович Толль.
Звістка про становище Толля не могла не стурбувати. Побоювання ще більше зросли, коли до Петербурга дійшла чутка про те, що до приходу холодів загін Толля не дістався до Нового Сибіру. Була ще надія, що люди зимують на острові Беннета. Зимують, хоча запаси продовольства у них, розраховані на два місяці, давно вже мали скінчитися.
Необхідна була термінова й рішуча допомога.
Рятувальна експедиція, послана до Е. В. Толля та його супутників, справедливо повинна увійти в арктичний літопис як одне з найбільш мужніх і ризикованих починань.
Тисячу кілометрів тягли люди й собаки 36-пудовий вельбот до Новосибірських островів. На морській кризі шлях для вельбота прокладали сокирами через тороси. Потім пливли майже 500 кілометрів серед дрейфуючих крижин — де під вітрилом, а подекуди й на веслах. Але допомога запізнилася…
На острові Беннета учасники рятувальної експедиції побачили маленьку хатинку, складену з колод плавника. Тут лежала рушниця без затвора, кілька дробових патронів, маленька коробка з черепашками. Посеред хатини серед каменів стояв ящик з-під секстанта, а в ньому лист Толля — короткий звіт про мандрівку: “Прошу подати цей документ президентові Академії наук в С. -Петербурзі…”. Толль склав карту острова, описав льодовики, геологічну будову і тваринний світ. У звіті Едуард Васильович згадує і про Землю Санникова:
“Перелітними птахами були: орел, який летів з S на N, сокіл — з N на S та гуси, які летіли зграєю з N на S.
Внаслідок туманів землі, звідки прилетіли ці птахи, так само не було видно, як і Землі Санникова під час минулої навігації.
