— А кінці, кінці рукавів застібалися?

— Ні, суцільні, дуже тісні. Коли надягаєш або знімаєш, ледь руку просовуєш.

Сказати правду, ця деталь вразила мене більше, ніж усі чари в Сержевій оповіді. Коли ми робили реконструкцію костюма мешканців городища, поставало безліч питань, у тому числі й про застібку рукава. Художники, які нещодавно ілюстрували великий академічніш збірник, намагалися “ховати” зап’ястя воїнів, найчастіше за щитами… Лише недавно фахівці з Москви висловили здогад, що сорочку шили з широким рукавом, а кінець звужувався по руці воїна. Серж про це знати не міг…

Я промовчав. Але тепер набагато уважніше слухав плутану оповідь, часто перебивав запитаннями. Сам того не відаючи, Серж перетворював силу-силенну уривчастих археологічних відомостей у гармонійну, струнку систему, однією недбало кинутою деталлю заповнював пробіли, що, десятиліттями мучили вчений світ. Побіжно він розбив багато гіпотез, знову ж таки йому невідомих, бо відкритих публікацій не було. А деякі підтвердив, у тому числі — о радість! — і мої. Мене аж морозом обсипало, коли він описував якийсь предмет збруї, озброєння чи побуту, навіть не знаючи його назви, і виявляв при цьому разючу точність.

…З’їхавши з горба, воїни пустили коней чвалом. З голосним посвистом і гомоном сунули мокрою, роз’їждженою рівниною. Сержеві було видно, як в’ється чорне волосся маленької амазонки на білому коні, як сонце зблискує на її поясі…

Провівши її поглядом до голого, чорного, мов на гравюрі, лісу, де через багато віків виникло село X., Серж упевнено рушив до воріт дитинця. За кілька кроків стало видно димний посад. Наче з-під землі росли двосхилі дахи, що диміли по-чорному, через віконця під гребенем. (Я подумки знищив одну свою готову статтю для “Археологічного вісника”). Серж відшукав очима свій дім і згадав, що обіцяв молодшим братам зарізати сьогодні півня. Так, так, він був коваль і ювелір, і його призначили у кінноту резерву на той випадок, коли загін буде розбито й доведеться захищати підступи до городища.

Мені здалося, що я чогось не зрозумів. Серж пояснив, о, з тої миті, як побачив на собі шкіряний одяг, він есь час відчував роздвоєння свідомості. Причому особистість Сергія Гвченка, металофізика XX століття, стала в тінь, лише контролюючи душу архаїчного слов’янина — молодого коваля і воїна, годувальника багатодітної сім’ї, рабськи закоханого в царицю.

Отже, людина з подвійною свідомістю, грузнучи чобітьми у дорожній багнюці, вибралася на дитинець. Там, за огорожею з масивних загострених колод, були землянки “гарнізону” і навіси для коней. Ворота охоронялися. Молодий коваль (тобто Серж) перекинувся жартом з вартовим. Розум мого сучасника усвідомлював не стільки мову, скільки загальний смисл і настрій почутого.

Бравий воїн резерву мало не до заходу сонця жлуктив із дзбана хмільне пиво під навісом, заїдаючи хлібом з часником, грав з товаришами в кості. Як я й припускав, грали на римські срібні монети. З власних оповідей під час чаркування Серж зрозумів, що коваль уже не раз пускав кров кочовикам: сокирою вибивав їх із сідла, колов кинджалом, топив стрілами тих, що пливли. Діждали весни вороги, знову набігли, — що ж, буде весело…

Раптом на змиленому скакуні влетів у ворота гінець, і резерв мусив терміново протвережуватися.

Серж спускався на рослявому гнідому жеребці слизьким схилом, лівою рукою з намотаними повіддями тримав руків’я червоного щита, а правою міцно стискав сокиру… Вир кінських і людських тіл, здіймаючи бризки снігового місива, кипів на рівнині, повільно, але невідворотно зміщуючись до горбів. Гнідий Сержів кінь прискорив біг. Миготіли червоні плями щитів. Захисники міста мовчали, а степовики, лавою відтісняючи малочисельний загін, намагалися нагнати на нього жаху несамовитим лементом.

Поєдинки йшли по всій рівнині. Коваль, сп’янілий від кровожерного запалу, підняв гнідого дибки, і той своєю масою повалив низеньку степову конячку. Щось хряснуло і провалилося під копитами… Воїн правим поводом розвернув коня на місці і встиг щитом відбити шаблю другого ворога.

Коваль богатирським наскоком пробився туди, де нашим пощастило з’єднатись і стримувати натиск основних сил кочовиків. Там, уся забризкана кров’ю, з обличчям, обліпленим мокрим волоссям, відчайдушно билася молоденька цариця. Серж бачив, як вона здмухувала з губів непокірне пасмо і, знову прикрившись знівеченим щитом, навідліг викидала тонкий меч. Червоні бризки, червоні струмки змішувалися з патьоками бруду на білій шиї коня.

Та ось навалилась юрма степовиків, що досі не брала участі в бою. Лементуючи, вони оточили дівчину, затулили лісом списів, волохатими кремезними спинами, шапками. Спіткнувся і наче по-людськи зойкнув білий кінь… Та могутній гнідий скакун увірвався в коло нападників. Обернулися червоні спітнілі обличчя під малахаями, і сокира коваля хряснула по чиємусь переніссю. І летіли назустріч, крізь плутанину смоляного волосся, щасливі захоплені карі очі. Яка вдячність була в них, яка обіцянка! Вона усміхалася, вона вигукувала щось тонким голоском — уже без щита, з кривавою рдною під лівим вухом.

…У коваля розпанахано каптан, пече зідрана шкіра на боці. Рудий паруб’яга з щілинками очей на одутлому обличчі — ожилий кам’яний ідол степу — влучним ударом зірвав навершя щита (“Ну, знаєш, такий залізний ковпак у центрі”. — “Умбон”, — машинально підказав я…). Гнідий ще крутився на місці, покірний досвідченій руці коваля, який намагався прикрити спину. Далі, далі від нещадної і нищівної сталі! Він відчув, що заніміли руки, надто права, з сокирою; що палить біль у пораненому боці. Сплуталися точні бойові рухи, і кудись у мішанину хутра, чобіт, табель полетів кинутий червоний щит. Не думаючи ні про що, крім власного порятунку, несамовито луплячи гнідого закаблуками, рвонувся Сергій Івченко — власною персоною, без усяких там двійників! — геть із метушні бою, додому, додому, додому…

…Світла вода світанку насичувала синю губку неба, кажани металися, мало не зриваючи повні пуху головки стиглих будяків. А Серж сидів, тримав руку Ірини — дружина спала, згорнувшись калачиком, — і намагався втямити: що то за біла споруда височить над лісом з боку міста? Обсерваторія, чи що?

Простір став по-вранішньому безмежним, чіткіше вирізнялися дороги і контури полів. Холод проймав наскрізь. Серж встав і вирушив шукати сушняк для багаття. Сухих стебел коров’яку та кінського щавлю навколо було повно, але всі — вологі від роси.

На підйомі сідловини Серж підняв паперовий кульок — на розпал, і тут же кинув його, бо папір теж був мокрий. І раптом згадав: у кульку вони принесли з дому цукрове печиво. Порожній кульок лежав далеко від місця ночівлі, — отже…

Кинувши хмиз, він рвонувся назад до пом’ятого паперу, який мав тепер таке страхаюче значення. Трава й конюшина навколо, були ум’яті в землю кінськими копитами…

Ірка прокинулася весела, поцілувала мене й почала читати вірші. Потім глянула на мене і враз зів’яла. А я вже не знав, куди бігти від цих горбів, від клятого городища… В автобусі вона все допитувалася, чому сумний. Я намагався жартувати, але, певно, виходило фальшиво, і вона образилася…

Він замовк і дивився на мене так благально, чекаючи розгадки, що я збентежився і почав вигадувати якесь пояснення. Мовляв, і в мене бувають розкішні сюжетні сни, — я навіть деякі записав, — а може, то й не сон зовсім, тобто сон, але навіяний історичною інформацією, що якимось невідомим науці чином зберігається на городищі і впливає на вразливу психіку.

Він не чекав іншої відповіді. Подякував, потис мені руку, і ми пішли їсти морозиво. Серж на моє прохання згадував нові й нові предметні подробиці, але робив це вже майже спокійно. Здається, я переконав його більше, ніж себе. У мене було відчуття, ніби я навмисно збрехав…

Згодом ми не раз говорили з Сержем про сон на городищі. Врешті він розповів про нього й Ірі. Вислухавши, вона сказала те, на що ми й сподівалися. “Чого ж ти мене не розбудив, коли годував того красеня? Може, ми б Удвох туди втрапили!” Про молоденьку царицю, яка грала важливу роль у чоловікових видіннях, Іра зауважила: “З дитинства на коні, — отже, ноги в неї були колесом!”