Горошина, бач, випадково завалялась у дівчиська в кишені! Попервах ніхто нічого не зрозумів. Дівчина поклала її на стіл і була одведена в челядню; не зрозумів був і він — подумав: смарагд якогось незвичайного гатунку…

Що ж діяти? Король так зле почувавсь, що ні про яке тверде рішення не могло йтися.

Діти під час пожежі ховаються під ліжка. Його величністю, вочевидь, також рухав інстинкт, бо, зрештою, дружині було загадано сховати “оте”. Сховати так, щоб ні в якім разі! Щоб не знайшла “ота”! Бо раптом захоче… застосувати… Отак-то.

Бігаючи по їдальні, король, одначе, уважно вибирав собі дорогу: не зачепити б стіл, на якому… лежала… Монархові таки ввижалась воднева бомба.

Попри те, що королеві поки що годі було збагнути, чому його величність так нервується, вона ані на мент не завагалась, виконувати чи не виконувати чоловікову волю. Куди, куди ж його, справді, горошину ту від дівчини заховати?.. І придумала.

Рішення було таке оригінальне й таке бездоганно правильне, що королю зволожило очі. О, яка лояльність, яке служіння!.. Коли б її величність була, прости господи, не жінкою, а чоловіком, належало б нагородити її орденом.

Старий відчув полегшу. Королева взяла горошину й пішла до однієї з почивалень.

Там її величність поскидала з ліжка все, що було настелено, й поклала на голі дошки горошину. Поверх неї навалила таки чималенько сінників та пуховиків, а тоді послала рядна, а тоді набила кулаками цілу безліч подушок та й повмощувала їх і в приголів’я, і в попідстінь, і під спину, й у ноги… Наувихалася так, що змокріла. Зате ніколи не заманеться дівчині шукати горошину тут, де її покладуть спати. Авжеж, ніколи!

Уже звернуло з опівночі, а король з дружиною та сином ще не обляглись.

Король-батько, переконавшись ще раз у знаменності всіх подій, надів корону й сів край того ж таки столу, з якого її величність досі не прибрала бляшанки… Але про те йому було зараз байдуже.

У животі вже не різало, а думка однаково — сонцем-сонечком, світилом, світочем, світцем, тривожним каганчиком оберталась навколо горошини. “Отакий трапунок!.. Боже-боже, тільки згадати, скільки докладено сил, скільки снаги, зрештою, уяви!.. Скільки недоспано ночей… Скільки страху, нервів, дурниць та марниць, слів, наказів… Ворожінь, флюїдів, формул, чорнокнижних одкровень!.. Я й війною скількох, і по тюрмах, по каторгах… А на шибениці?! Недосипав, тільки подумати — винайшов цивілізацію, що сама себе, мов гадюка, з’їла; зробив усе, що міг, у сивий волос вбився. Пустеля… пустка… руїна… Досяг! Доскочив! Маю! Розкошую! Необмежена влада. Абсолютна влада. Ніхто такої не мав! Схотілося осені — є! Схотілося весни — от вона! Літо? Будь ласка. Зима? За півгодини! Все віддав за це. Нічого не пошкодував. Влада!.. Й ось тобі маєш. Ні, те, що зайва людина, то ще нехай. Правда, для сина вимріяв, наобіцяв… Коли й ми з твоєю матір’ю, мовляв… одійдемо… Звідаєш влади, якої взагалі ніколи ніхто не заживав… Тільки ти й твоя воля! До речі, не розумію Творця: для чого йому було цю матерію, всесвіт, так звану природу, мешканців смертних, мушву оцю, комашню людську продукувати? Сам-один! Одиниця й нуль… Електронно-обчислювальна абсолютність!.. А втім, нехай. Ще одна. Певно ж, наречена. Продовження роду. Нехай. Але!.. Той її посаг… тая кругленька…”

Сидів у короні. Зосереджено-похмурий. Тільки знай доливав собі в кубок. А балачка була десь така:

— Матінко, ви б… ото… я дуже це… ну, як… — починав, затинаючись, благати про щось королевич. Сердега катувався від усвідомлення своєї безхарактерності, малював щось пальцем на столі, кидався до своїх покоїв, з півдороги вертав і мовчки довго дивився у вікно, в незглибимий морок. Перегодом знову брався щось недорікувато мимрити.

— Годі вам! — гримала на нього королева-мати. — В тому вже моя голова, щоб гаразд усе з’ясувати… І притримай свої побивання-женихання!

Чи ж справжня принцеса до них прибилася? Ось що непокоїло королеву. Чи не сів послідущий горобець безхвостого роду на їхнє генеалогічне древо? На золоту безпорадну гілочку…

Коли її величність вкладала дівчину спочивати, перш ніж побажати добраніч, гостя благально зашепотіла королеві: “Присягаюсь… Це справжня горошина! Все тут знов зазеленіє! Ось лиш мине трохи часу… Справжня… Що ж ви мовчите? Хочете, перевіримо?..” Нічого не відповівши, королева пішла од неї, але зупинилась у дверях, озирнулась і, ніби принатурившись до інтонації дівчини, прошепотіла:

— Перевіримо!.. Перевіримо, чи справжня принцеса до нас завітала.

Ще раз оглянула височезну постіль, яку світло маленької свічечки робило ще грандіознішою, і вийшла, сама собі дивуючись.

Сиділа тепер у якійсь веселій задумі, але чутливо реагувала на кожен шурхіт. І то пускала мужу очима лихі, якісь зарізяцькі бісики, що від них ставав він ще похмуріший, то прокрадалась на підслухи до дверей принцесиної спальні, які лишила навстіж розчиненими.

Поверталася так само тихо — як фея або злодій. У дзиґарях ляскали секунди… Повільно сідала поруч короля й, ніби міркуючи вголос, сама до себе проказувала:

— Кручена. Не засне… скімлить… — Обводила підлогу уважними очима і, вдаючи простодушність, мовляв, невтямки, додавала: — Чого б то?

Його величність почувався знебулим і оглухлим, але раз по раз намацував кинджал при поясі, готовий коли що… “Отак-то… Каторжани… стратенці… своєумці… принцеси з чужих зірок… Побачимо, яке воно слухняне. А ні, то жили… на лютню”.

— …і що б воно за знак? — провадила своє королева-мати, дарма що не мала, здається, вже й крихти сумнівів.

Зарано, тільки на світ благословилося, дівчина ще голосніше застогнала, запирхала і з сльозами — вереда вередою — почала гамселити п’ятками своїми маленькими по тих подушках. А потім, скрикнувши: “Лелечко!” — в довгій нічній сорочці, яка лопотнула, мов парашут, що розкрився, зринула з височенної постелі.

Зараз і втрапила в обійми королеви, чиє бліде з неспання обличчя було врочисте і ніжно-строге.

— Що ж це за постіль така! Та в мене ж од чогось усі боки в синцях! — пожалілась гостя, одразу ж зніяковівши від цих своїх невдячних слів.

Зніяковівши про око цієї жінки, я тим часом була певна, що ніякого невдоволення моїми “невдячними словами” вона не виявить.

Так і сталося. Вона… поцілувала мене (от сміхота: “Доброго ранку, донечко!”) й заходилася перевдягати.

Голою спиною я прочитала радість на лиці королеви: та побачила мої синці, яких увечері ще не було, і, мабуть, відчула якесь особливе натхнення, бо так затягнула корсет, що я трохи не задихнулась.

Воістину як стій виліковується юна романтичність. Де поділася вона, щойно відчула я, зробивши свій — щирий і… романтичний — подарунок, які небезпечні флюїди випромінює блазню-ватий король. Та й жіночка його теж… Замість сентиментальності прийшли тверезість і хитрість — я відразу втямила, для чого так високо настелено і що лежить під усім цим надміром сінників та пуховиків. Горошина!

І я цілу ніч щипала собі спину та боки, крутилася й по-справжньому рюмсала — від справжнього болю. А на ранок у королеви не лишилося сумнівів, що я справжня принцеса. (Це що ж, досить збрехати — і все, бач, стає справжнім?..)

Переодягнувши в свою стареньку, однак вельми пишну сукню, вона поставила мене перед короля:

— Її високість принцеса Альдебаранська! — В передчутті свого близького свекрівства королева шморгнула носом, голос її затремтів. — Справжня принцеса! Бо тільки в справжньої може бути така делікатна шкіра…

Я зробила поштивий уклін з присіданням, король поцілував мене в голову, трохи незграбно торкнувшись (механік!..) моїх покритих бантиками плечей: “Кращої пари для його високості принца… отак-то”. Ні, він був усе ще до краю стурбований… І я розуміла чим. А відтак, коли його величність одвів королеву набік і коротко, майже одним блискавичним позирком про щось розпорядився — відгадати зміст цього загаду мені було неважко.

Безперечно, він наказав… убити горошину.

Але це вже було зроблено…