Сімнадцятирічна красуня жалібно посміхнулася незнаній кружині, на якій, може, доведеться звікувати вік…

Трохи оббувшись у цьому чужинному світі, вона глянула на “камод” — так, наче це була ображена мовчазна істота, — й подалася бездоріжжям до замку, що бовванів аж ген біля межі сонного неба й широкополого степу.

Прошкувала неквапно. Дихалось тут важкувато, як у великому технізовано-гамірному місті. Проте не чулося ніякого шуму, крім легкого похрускування шпаруватої землі під ногами.

Здолавши половину відстані, її високість побачила, як обіч палацу, між отим блискучим залізом, що з неба здалося їй лицарськими панцирами, завалував дим… А тоді до її слуху долинуло машинне гарчання. Наче зі звичайної автостради.

Туман той розлягався, крийма вкриваючи замкове довкружжя. Шум, гуркіт посилювались…

Дорога в цім світі їй була одна — до замку. Тож дівчина просто ввійшла в цю бузкову повсть.

Ступаючи майже помацки, вона невдовзі надибала один з механізмів, що так рокотав, аж дрижаки землю брали. Це було…

Ні, принцеса спочатку не повірила — ні цій прояві, ні здогадові своєму. Але так чи інакше, а було це… дерево.

Дерево, що росло на очах. Сталеві рурки поволі висувались одна з одної — вище й вище, аж поки “стовбур” і “віти” не вигнались на чотири людські зрости.

Сичала пневматика…

Дівчина поринула далі в бузкове молоко, та не зробила й десяти ступнів, як цілий тлум “дерев” і “кущів” став їй на шляху. На них — хоч знаменуйся — виростали з бутонів великі яскраві квіти! Але ж і це була зроду-віку не бачена… бутафорія. Розмальована гума.

Товстенькі пелюстки надимались насосиками.

— Господи, як грубо й злиденно!..

В уяві майнули роси на луках вітцівщини, цупке й темне трояндове листя. Водограї квітів! Птаство! Трави в пояс! Альтанки з виноградної лози, таємничий аромат землі проти заходу сонця, мерехтливі сонети цвіркунів…

Не знати, скільки ще вона проблукала королівським садом (далі — парком, а взявши у ліву руч — гаєм, бо, як вважалося, до замку тулилось і те, й друге, й третє…), та от її високість постерегла, як ув однім кущі, пирхнувши, вимкнувся двигун. А тоді все почало вимикатися, замовкли дерева, залягла тиша…

І в цій тиші, у дзвінкому безгомінні, в глибинах його (“Кому ж запотребилась отака веснонька? — не йшло принцесі з голови. — Чи само воно так… “росте”? Нова форма життя?”), у без’язикості планетарній почулася музика. Ноги самі понесли дівчину на цей чарівний поклик повз водопілля несправжнього цвіту, що заличковував крицеві стовбури.

Й ось вона побачила старого діда, який сидів при “кореневищі” височенького дерева, мабуть, “груші”, і, бока нахиливши голову, добував ту музику з лютні. Все це скидалося на маячню: поріділий бензиновий туман, алеї металевих рослин з двигунами, старовинний манірний гімн, сивий музика в полатанім камзолі, розкидані довкіл тубільця гаєчні ключі, шланги, замизкане мастилом ганчір’я…

Музикування урвалося. Правиця скам’яніла над струнами. Старий побачив те, чого ніяк не сподівався, — незнайому людину! Отут!

— Ти-и… чия, дівчино?

— Здалеку я… Шукаю входу до замку.

— А хто ж така?

— Та… принцеса, — одповіла тихо, й він помітив, як очі її зайшли смутком.

Королевич наш, чисто як у тій старій казці, добряче колись поїздив, шукаючи наречену — справжню принцесу, гідну його високородності.

Але не знайшов не те що справжньої — ніякої. Сказано — знелюдніла їхня планета. Вернувсь упорожні, з поганими вістями, зітхнув, ударив лихом об землю — як так, то й так.

Коли раптом он яка новина-дивина! Дівчина, та ще з неба, та ще присягається, що справжня принцеса.

Сидів, до вечері й не доторкався, як засватаний (тільки про це ще й помовки не було), то блідий, то червоний — засоромлений хлопчисько й годі. В розмові участі не брав. Лише знишка пас очима гостю. Й зітхав крадькома. Ану, як несправжня — чи ж благословлять… чи ж схвалять… Чи ж дозволять?.. А вподобав дівчину з першого ж погляду, та так, що світ уже йому не світив.

І вечір цей тихий… Незвичайність його вже лягла на душу кожного. Це відчували і син, і мати, і батько, який ще не міг передбачити небезпеки. Про зброю, що дорівнює атомній, про цей заряд, підведений під владу, він подумає згодом. Про безпорадність наймогутнішого — згодом, згодом!.. Вечір цей тихий… Запитальний погляд принца, запитальний усміх королеви. І молоденький король на картині запитально й натхненно зорить на вчителя музики, а той відповідає ласкавою строгістю, за якою — погано приховане захоплення. Вечір, незнайома вповільненість часу, всі відчувають цю вповільненість і ніхто ще не здогадується, що в часі, в його пружині, яка роками накручувалась тут майже до зламу, вже намітилася тріщина.

— А як, ваша величність, зветься ця планета? — запитувала юна гостя. — Тобто в нас вона відома як Тіогретта-прим. А по-тутешньому?

— Колись її називали Горгундою, — поважно й прихильно відказував король. — Але відтоді, як перестала бути планетою, не зветься вже ніяк.

— Перестала бути? — всміхнулася принцеса, їй уже трохи одлягло від серця в товаристві. Король, який там, у вихлопному тумані, сперш видався їй старцем, мандрівним музикою, був насправді монархом-диваком. Вона відчула приплив іронії. — То що ж, тепер це зірка? Чи метеор? Чи, гм, туманність? Бузкова туманність?

Королева ледь помітно похитала головою: “Скільки вчених слів!”

— І те, й друге, й третє теж скасовано, — провадив король. — Наша земля плеската!

Принцеса знову зі здивованим усміхом щось на те зауважила, однак його величність наче й не почув.

— Пласка, — терпляче повторив він. — З цього приводу я видав відповідну постанову. Не треба, не треба ніяких… оцих самих планет, що про них стільки торочили-морочили наші вчені мужі. Отак-то.

— Але чому?!

— Та, бачте… — скинув бровами. — Старі ми стали з її величністю, дружиною моєю чудовою. Стільки, бачиться, пережили… Тож я і врадив: нехай уже краще буде плеската. І хай на трьох китах стоїть. Так певніше. На старість, дитино, спокою прагнеться. Усталеності. Як на мої літа, зовсім не подоба з жахом усвідомлювати, що сидиш на якійсь кулі, а та, мов скажена, крутиться навколо світила! Бр-р, волосся дротом стає…

— Антропоцентризм! — захоплено констатувала гостя.

— Вельми розумну послав нам господь візитерку, — обізвалась на те королева. — Ви що, голубонько, справді наполягаєте на своєму високому походженні? Де ж тоді ваші докази? Де клейноди?

— Та я вже казала, все згоріло, — опустила очі дівчина.

Сідало сонце і своїм рудим, весело-тривожним квачем помалювало стіни в залі, обличчя співрозмовників. Дзигарі видзвонили дев’яту вечора. Королева мовила, що “голубоньці” все-таки буде зручніше одвечеряти в челядні, й додала, що гостя, може, звикла до вишуканих страв, але хай не гнівається, бо, ніде правди діти, “злидні в нас усі пундики переїли”. І вона взяла вже дівчину за руку, аби вести темними коридорами у північне крило палацу, коли та раптом просяяла: мовляв, хоче зробити всім їм подарунок. У неї-бо випадково знайшлась у кишені одна вельми коштовна, та ні — безцінна річ!

Король то сідав на свій твердий стілець, то — наче хто приском сипне — схоплювався, бігав, сердешний, туди-сюди… Він був у такому стані, що просто-таки не міг добрати рахуби, як має вчинити. Одне було на думці: “Оце виразку зароблю…” Пригадалося, що завжди, коли чимось дуже тривожився, то почував судоми в животі. Потім усе, нівроку, миналося, але цього разу тривога й жах були якісь нездоланні. А все клятий подарунок.

Наче хто лезом — тут тобі й смерть! — водив по шлунку…