Робимо висновки. По-перше, з усього випливає, що сталася подія надзвичайна. По-друге…

Тут мої передбачення заходять в безвихідь. Що за подія примусила співробітників Центру підняти мене серед ночі з ліжка, я ще не знаю. Можу здогадуватись, але… Професор Ігреков у таких випадках радить: “Застосуй дедуктивний метод, він стає у пригоді не лише в детективах…” Дедуктивний метод — це коли за частиною чого-небудь відтворюють ціле. Наприклад, за вчинком індивіда — його особистість. А тут справа значно складніша. Мушу вибрати з-поміж безлічі важливих подій останнього часу одну, найважливішу, і прокласти логічний ланцюжок між причиною — появою цієї події, і наслідком — моєю нічною мандрівкою.

Чи не пов’язане все це з відкриттям лінії міжгалактичних сполучень? Ні, навряд — здоровий глузд одразу відкидає таке припущення. То, може, випробування нових фотонних засобів підкорення Всесвіту? Але ж і це вже не новина. А може… Мене враз наче жаром обсипає, і я мимоволі хапаюся за кермо, аби зупинитись і дати лад думкам. Але згадавши, що моїм рухом керує автоматика, лише виймаю хустинку й обтираю обличчя. Звичайно ж!.. І як це я зразу не збагнув! Нічний виклик безперечно пов’язаний із завершенням першого етапу експедиції на зорельоті “Алгас” у напрямку до планети Юю в сузір’ї Дерес. Рік тому, за кілька хвилин до старту, керівник експедиції капітан Савіров, потиснувши мені руку, сказав: “Знаєш, Андрію, це не перша моя зоряна подорож, але тут, — він підняв очі вгору, туди, де в чорному небі мерехтіли міріади зірок, — тут інтуїція підказує мені, що на нас чекають неабиякі несподіванки!..”

Що само він мав на увазі? В пам’яті постав останній вечір на космодромі: срібляста сигара зорельота, націлена в темну безодню, майдан космодрому, освітлений яскравими променями прожекторів, і капітан Савіров у блакитному комбінезоні астронавігатора з астрошоломом в руці — задуманий і стурбований.

Так, безперечно, капітан був тоді чимось стурбований. Але що саме підказувала йому інтуїція досвідченого зоряного дослідника?..

Різкий зумер вивів мене із задуми. На панелі спалахнула червона лампочка. Траса Автоматичного керування транспортними засобами попереджала, що дія автоматики закінчується, і треба брати кермо у свої руки. Вдалині вже видніли вранішні вогні міста.

Зупинившись біля освітленої будівлі Центру міжгалактичних сполучень, формою схожої на ананас, зроблений із скла і бетону, я попрямував до бюро інформації. Симпатична дівчина в зеленій пілотці й уніформі Центру, почувши моє ім’я, сказала: “На вас уже чекають у блоці 333”. Проте цього разу на її обличчі чомусь не було традиційної ввічливої усмішки. Чи то на її самопочутті позначилися тривалі часи нічного чергування, чи напруженість, флюїди якої, здавалось, заповнювали все приміщення — їх дія відчувалась і в незвичній метушні співробітників, і в надто яскравому для цього часу освітленні коридорів.

Коротка фраза “Вас чекають у блоці № 333” означала те крило будівлі, яке ми, журналісти, називали між собою мозком Центру. Саме звідти керували надскладними міжзоряними експедиціями, подавали команди екіпажам і підтримували зв’язок з астронавігаторами. Проте блок № 333 зовсім не скидався на традиційний зал Центрів керування польотами у ближньому космосі. Тут не було стін, заставлених моніторами, на телеекранах яких час від часу з’являлись обличчя членів екіпажів або кадри, передані ними з космосу. Не було довгих шаф, напакованих електронікою і помережаних різноколірними лампочками пультів. Хоч один пульт — пульт Головного астронавігатора — все-таки існував, але займав він зовсім небагато місця. Все складне електронне й навігаційне обладнання розташовано у підземних поверхах. Головне ж приміщення блоку № 333 нагадувало швидше невеличкий цирковий зал з манежем і рядами м’яких крісел довкола. Телепроекційна система містилася не між кріслами, а під сріблястим куполом залу. Таке, на перший погляд, дивне її розташування пояснювалось досить просто. З блоку № 333 керували міжзоряними експедиціями надзвичайної складності, тому тут запроваджено найновітніші досягнення науки і техніки. Телепроекційна система в блоці була голографічною, тож зображення, яке надходило з зорельотів, з’являлося не на екрані, а просто над манежем. Воно було кольоровим, об’ємним і зависало у повітрі, його можна було оглянути з усіх боків, так і вабило торкнути рукою.

Я вже бував на сеансах зв’язку в блоці № 333 і знав, що тут раз у раз трапляються сенсаційні несподіванки. Наприклад, одного разу учасники сеансу зв’язку довго не могли повірити, що з планети Трома передається зображення справжніх природних алмазів. Аж поки астронавігатори з допомогою масопередавача не перетранслювали в блок № 333 проби ґрунтових порід.

Масопередавач — дивовижний прилад, що з’явився в останні роки, — встановлений біля пульта Головного астронавігатора в одній із ніш. Він давав змогу учасникам сеансу зв’язку, поряд із зображенням, одержувати від астронавтів зразки грунту досліджуваних планет.

Того дня в Головному залі блоку № 333 не було де яблуку впасти. Тут я побачив і знайомих мені астронавігаторів, і представників корпусу електронної преси, і науковців, що займалися проблемою вивчення позаземних цивілізацій.

“Овва! — подумав я. — Коли вже й вони тут, очікується таки щось важливе!”

Виглядаючи вільне місце, помітив, що з протилежного боку залу мені заклично вимахує рукою мій добрий приятель професор Ігреков.

— Андрію, — прокричав він крізь гамір натовпу, — я тримаю для тебе місце!

Коли я просунувся довгими рядами крісел до професора, в залі вже почало згасати світло.

— Ти ледве не запізнився, — пошепки сказав мені професор. — А я тут всю ніч. Це вже другий сеанс зв’язку з “Алгасом”. Сподіваюся, побачимо щось вельми важливе…

Зал поринув у присмерк. Коло в центрі, схоже на манеж, засвітило таємничим, блакитним світлом. Потім у просторі над ним поволі почали з’являтися деталі якогось зображення. Спершу я побачив піщаний грунт. Потім ноги якоїсь людини. Далі перед нами постав на весь зріст капітан Савіров у комбінезоні астронавігатора. Астрошолома на ньому не було, обличчя прикрашала густа борода, що виросла за час мандрівки. Це мене дуже здивувало, бо під час перебування на незнайомій планеті астронавтам суворо заборонялося порушувати будь-які правила поводження на недослідженій території. Носіння скафандрів було мало не першим пунктом цих правил.

А капітан Савіров був без скафандра і шолома, волосся на його голові куйовдив легкий вітерець.

— Виходжу на другий сеанс зв’язку, — сказав він, дивлячись ніби просто на мене. І хоч я розумів, що капітана поруч немає, є лиш його привид, голографічне зображення, що між нами відстань у кілька світлових років, спина у мене похолола від підступного почуття жаху, який виникає у людини під час споглядання штучного рум’янцю на щоках небіжчика. Капітан Савіров був немов живий, але від вигляду його голографічного двійника і на душі ставало трохи моторошно. Все-таки на звичайному екрані бачити астронавігаторів якось звичніше. А капітан вів далі:

— На цій планеті, як я вже повідомляв під час першого сеансу зв’язку, на нас чекала несподіванка. Ця планета… золота!

— Що? — У залі почулися вигуки недовіри.

— Капітане, ви усвідомлюєте свої слова? — спитав Головний астронавігатор.

— Цілком! — чітко відповів капітан. — Нам влаштували гостинну зустріч, і хоч мова тутешніх мешканців нам поки незрозуміла, ми переконалися, що цивілізація планети Юю дуже схожа па земну…

Тут капітан на мить зупинився, неначе підшукуючи слова:

— Ми почуваємо себе тут, як на Землі… у XVI столітті!

— У середньовіччі?

— З чого ви зробили такі висновки, капітане? — спитав Головний астронавігатор.

— Тут… тут ще й нині існує алхімія.

— І що ж?

— Алхіміки вміють… виготовляти золото.

— Золото?!

Загальний гомін заглушив слова відповіді. Говорили всі, хоч обмінюватися думками під час сеансу зв’язку заборонялося інструкцією. А я сидів, скам’янівши, міцно зціпивши похололі пальці й чекаючи, що буде далі.