Натуралістські клани часом розпадалися. Одні не витримували важких умов життя і поверталися в місто, другі ставали волоцюгами, треті хворіли і потрапляли до благодійницьких лікарень. Поліція і фермери переслідували натуралістів, руйнували їхні табори, цькували бідолах собаками. Над ними збиткувалися преса та телебачення. Так тривало до того часу, аж поки уряд зрозумів, що йому, власне, дуже потрібен цей рух! Безробітні залишають міста. Ну, й добре — менше мороки, менше проблем у муніципалітетів. Хто ж зацікавлений в тому, щоб вони ходили на демонстрації, домагалися роботи, голосували за кандидатів опозиційних партій? Хіба ж не ліпше для суспільства, коли зайва людність живе у болоті?!

І уряд взяв під свою опіку натуралістів. Їм віддавали для поселення непридатні, спустошені землі, час од часу допомагали одягом, харчами, інструментом. Так натуралізм став чинником високої державної політики.

Професор Купер, психолог і соціолог водночас, знав історію розвитку натуралістського руху. Для цих людей коло буття замкнулося: далекі пращури вийшли з печери, а правнуки до неї повернулися…

Сорокарічний чоловік з дуже тонкими, інтелігентними рисами обличчя ніяк не міг вгамувати голод. Його довгі пальці жадібно шматували печену картоплю. Можливо, зовсім недавно вони натискували клавіші обчислювальних машин. Прогрес! Треба було оволодіти здобутками цивілізації, щоб потім упасти в печеру до первісного вогню.

Нарешті на них звернули увагу. До новоприбульців підійшов високий сивий чоловік, загорнутий у довгу ряднину. Купер зрозумів: перед ним — вождь клану.

— Що ви шукаєте у нас, брати? — запитав той поважно.

— Притулку на ніч, — відповів інспектор.

— Тоді сідайте до вогню.

Опецькувата жінка в комбінезоні кольору хакі відсунулася, поступаючись гостям зручним місцем. Хтось тицьнув Куперу в руки кілька картоплин. Шеф “Ескадрону милосердя” поглянув на інспектора, який сидів біля вождя і про щось з ним розмовляв. Здається, їх ніхто ні в чому не запідозрив. Однак на душі в професора було важкувато. Він чув багато різних розповідей про натуралістів. Втеча від цивілізації, втеча в болото… Що ж вона їм дала? Печену картоплю, благенький дах над головою, лахміття? “Ескадрон милосердя” обіцяє значно більше. Але ж те слово: брати? Прекрасне, благородне слово…

Обличчя натуралістів ставали дедалі сумнішими, суворішими. Згасло вогнище, зникало й хвилинне збудження, викликане теплом та їжею, якої сьогодні було вдосталь. Люди зводилися на ноги і йшли у темряву. Десь там у кущах на них чекали нори.

— Я влаштую вас на ночівлю, — сказав вождь, потираючи лоба зашкарублою рукою.

Купер та інспектор лишилися вдвох біля згаслого вогнища.

— А знаєте, хто тут вождь? — сказав пошепки інспектор. — Колишній доктор філософії. Кришталево чесна людина. Не поладнав колись із університетським начальством. Звільнили його. Ми маємо досьє на всіх керівників натуралістського руху. Можу вам сказати як цілком надійній людині, що майже всі вожді кланів — наші агенти. Вони мають банківські рахунки і відкладають на них зароблені в поліції гроші. Цих діячів зовсім не важко вербувати. Вони кілька років правлять кланом, чинять суд, водять своїх підопічних на пошуки їжі, а потім таємниче зникають. А на березі моря тим часом виростають затишні будиночки, оточені зеленими газонами. Так ми тримаємо натуралістський рух під контролем. А от вождь цього клану… Ми навіть не пробуємо його завербувати. Даремна справа. Ідеаліст…

В голосі інспектора, що промовляв останні слова, забриніли нотки поваги. Купер не відповів йому. Так, він знав про цю підступну механіку. Знав він і те, що й серед натуралістів не було рівності. У кожному клані поступово складалася ієрархія — вождь, великі батьки родів, батьки сімейств…

До них несміливо підійшла молода дівчина, загорнута в довге пончо. Цей екзотичний одяг був ще цілим і майже чистим. Очевидно, юна натуралістка зовсім недавно залишила рідний дім.

— Брати, завтра ви залишаєте нас? — запитала вона.

Голос її звучав, мов срібний дзвіночок. Дівчина одразу впала в око Куперові. Чорне волосся рівними омахами спадало на гладеньке чоло, у глибинах темних западин на тендітному обличчі блимали лагідні очі.

— Та маємо такий намір, — відповів інспектор.

— Візьміть мене з собою, — попросила дівчина. — Тут всі чоловіки вже одружені. Мені немає пари.

— А ти прийняла посвячення? — запитав стиха інспектор.

— Ні, — твердо відповіла дівчина. — Я ще вільна. Вони не хочуть прийняти мене.

— Значить, ти можеш будь-коли піти звідси.

— Я хочу перейти в інший клан. Чи ви не вірите мені? Дивіться!

Дівчина хотіла показати руку, але інспектор владним жестом зупинив її.

— Візьмемо її з собою? — запитав він пошепки у Купера.

Той байдуже відповів:

— А навіщо? Клопотів тільки додасть!

— Їй би краще було в сіті, — інспектор захвилювався. — Дівчині ледве сповнилося двадцять років. Тут їй не місце. У нас там більше перспектив!

— Ну, що ж, хай іде…

— Слухай, дівчино, ти підеш з нами, — мовив інспектор. — Ми вирушаємо на світанні.

Дівчина вдячно поцілувала руку Куперові. Професор аж здригнувся від вияву несподіваної ласки.

Прибульців відвели у простору землянку. Дно її було старанно вислане соломою, стіни підперті дерев’яними щитами, товстий обапіл підтримував стелю. Сюди, очевидно, запрошували лише гостей, бо надто вже свіжа й пругка солома на підлозі. Густа темрява заколисувала професора. Біля нього лежав поліцейський інспектор.

Мало не годину Купер чекав агента. Нарешті чиясь чорна постать прослизнула в печеру. Інспектор заблимав крихітним ліхтариком. Професор мимоволі здригнувся, впізнавши в агентові того самого “математика”, на якого він звернув увагу ще під час трапези.

— До ваших послуг, сер! — шанобливо мовив агент.

— Треба відповісти на кілька запитань, — сказав інспектор.

Під агентом зашерхотіла солома.

— Будь ласка… Якщо зможу…

Голос в агента був якимось писклявим й викликав відразу до цієї людини.

— Ти знаєш когось із цих людей?

Купер вийняв з кишені десяток фотографій клієнтів, серед яких був і портрет Біллі Роджерса.

— Ні, сер, всі обличчя незнайомі.

— Ти чув, що натуралісти хотіли заслати у сіті свою людину? — запитав Купер.

— Про це колись йшла мова. Але чи послали когось — я не знаю. Можливо, й взагалі обійшлося лише балачками.

— А чим “Ескадрон милосердя” заважає натуралістам?

— Та давні рахунки…

— Прошу відповісти.

— Деякі вожді кланів побоюються, що Спілка соціальних реформ збільшить фінансування “Ескадрону милосердя”, а їм кидатиме якісь крихти. Як бачите, пояснення досить просте…

— Я так і думав, — мовив понуро Купер.

— Мені вже треба йти, — сказав агент. — Я й так ризикую.

— Дуже вам вдячні.

Агент пошепки обмовився кількома словами з інспектором і нечутно вийшов з печери.

— Але це ще не все, — мовив інспектор. — Я бачив у сіті високопоставленого агента служби безпеки країни. Він теж хоче з вами зустрітись.

— Що йому потрібно? Я втомився!

— Не раджу вам відмовлятись. Агент такого рангу без дуже серйозної причини не прийшов би на Шерфілдське болото.

— Гаразд! А де ми зустрінемось?..

— Я проведу…

За годину Роні Купер повернувся до печери. Біллі Роджерс не міг стати агентом натуралістів. Шеф “Ескадрону милосердя” з нетерпінням чекав ранку, щоб повернутися до сіті.