— Еге ж, — похопився слiдчий, — треба зняти у "Київгазi" ще одну копiю з дотриманням усiх процесуальних правил або вилучити оригiнал…

Коваль кивнув.

— То чому все ж таки вiн дзвонив у диспетчерську? Нащо це йому було? Зв'язано це iз Журавлем чи просто з п'яних очей? Хоча чому це раптом дзвонити саме до "Київгазу", запитувати, як перекрити газ i коли вчадiє людина? — вголос мiркував Спiвак. — Думки i версiї можуть бути всякi… Як ви вважаєте, Дмитре Iвановичу?

Коваль так само роздумливо промовив:

— Безумовно, це не просто п'яна витiвка. Чого раптом дзвонив би? Епiзод цей вписується у подiї. Адже за кiлька хвилин пiсля цього, на початку дванадцятої, сусiд-офiцер, що пiдiймався сходами, застукав Павленка бiля дверей Журавля у дуже непривабливому виглядi: скуйовджений, у пантофлях i накинутому на плечi халатi, з-пiд якого визирала бiлизна. Що вiн робив пiд дверима Журавля пiсля дзвiнка до "Київгазу", точнiше, що намагався зробити? I друге питання: звiдки вiн телефонував — з своєї квартири чи вiд Журавля?.. Гадаю, що iз своєї. Бо навряд йому треба було розпитувати у диспетчера, де є надвiрний вентиль, якби в цей час був у квартирi сусiди i хотiв припинити витiк газу i цим приховати слiди злочину… Узяв би та й перекрив…

— А вiдбитки пальцiв на плитi? — спитав Струць. — Може, побоявся торкати краника?

— Так, усе це треба ще продумати, — погодився Коваль. — У мене немає сумнiву, що це дзвонив Павленко.

Але його запитання диспетчеру: "Через скiльки часу людина вчадiє вiд газу?" — мене вкрай дивує. Це ж видати себе з головою! Не такий вiн вже дурень…

— От ви казали, Дмитре Iвановичу, — задоволене промовив Спiвак, — що у вас нiчого нового, iстотного по справi Журавля немає, а хiба цей епiзод з "Київгазом" не iстотний?! Чого вже бiльше! Гадаю, ми на прямiй дорозi. Хоч, звичайно, з одного цього епiзоду обвинувачення не складеш. Тим бiльше що доказ це не прямий, а побiчний, який установлює тiльки промiжний факт. Дзвонив, а не вбив. I що вода погасила вогонь у пальнику, не бачив. Бачив чи не бачив, здогадався перекрити газ чи не здогадався?.. Довести такий злочин справа непроста… Ось бачите, Дмитре Iвановичу, повнiстю пiдтверджується моя думка, що будь-якi логiчнi побудови без твердих, неспростовних фактiв стоять на пiску… Загалом сумнiви є, - говорив далi Спiвак, але знаєте, товаришi, контури обвинувачення уже вимальовуються… Уточнiть деталi, про якi ми говорили, i прокуратура закiнчить слiдство по обвинуваченню Павленка. — Я ж казав i знову повторюю, — задоволене пiдсумував вiн, — факти, факти i тiльки факти! На них усе й будується… Ось з'явився епiзод з "Київгазом", i все почало прояснюватися…

— Сперечатися не буду, — змушений був погодитися Коваль. — Але ще треба багато що з'ясувати у самого пiдозрюваного. Адже по-справжньому з ним iще не бесiдували.

— Павленка я викликав на ранок.

— Допитаємо, — ляснув долонею по столу Спiвак i пiдвiвся, даючи цим зрозумiти, що оперативку закiнчено.

Коваль наблизився до свого дому вночi. Тепер уже, правда, не до свого тому, що волею обставин його новий дiм — його квартира — з учорашнього дня опинилася на вiддаленiй околицi мiста, на масивi Оболонь, що потягся на пiвнiч уздовж правого берега Днiпра гiгантськими багатоповерховими будiвлями.

Дмитро Iванович довго вiдмовлявся вiд нової квартири. Вiн так звик до одноповерхового будиночка, в якому прожив бiльшу частину життя, де померла його перша дружина Зiна i виросла Наталка, що не уявляв себе без цього уже вiтхого житла, i навiть не так поза стiнами його, як без свого невеличкого садка, який з трьох бокiв оточував будиночок i влiтку ховав його пiд зеленим листям яблунь i старого горiха так, що з вулицi не було видно навiть дашка, без садка, в якому майже кожне дерево, кожний трояндовий кущ були викоханi його руками. I всерединi будиночка вiн знав, як власну долоню, кожний куточок, кожну щербинку на пiдлозi чи на пiдвiконнi, i все тут нагадувало про радiснi i тривожнi хвилини його життя.

Мiсто поступово брало в облогу цей затишний зелений острiвець на старiй Лук'янiвцi. Рiк у рiк виростали поряд усе новi й новi високi будинки, але для Дмитра Iвановича це подвiр'ячко, затиснене новими будiвлями, що здавалися тут хмарочосами, не втрачало своєї привабливостi, атмосфери усамiтнення, розкутостi, якою вiн утiшався вiльної хвилини i яка часто допомагала йому зiбратися з думками.

У цьому будинку, а iнодi й у садку пiд тихий шелест листя, пiд дзижчання бджiл йому легше дихалося, легше думалося, i не раз його стомлений мозок осявався таким прозрiнням, яке нiколи не з'явилося б серед засiдань, нарад, у передзвонах кабiнетних телефонiв, у всiй метушнi щоденних турбот.

Сьогоднi пiзнього вечора водiй мiськвiддiлiвської «Волги» за звичкою повiз полковника на Лук'янiвку. Дмитро Iванович, забувши попередити його про свою нову адресу, спокiйно позирав крiзь вiтрове скло на ледь освiтленi вулицi, якими завжди повертався додому, i не подумав, що сьогоднi йому треба їхати у зовсiм iнший район. Вiн схаменувся, коли вже пiд'їздили до провулка, яким вiн потрапляв до свого будинку. Хотiв наказати водiєвi повертати на Оболонь, потiм передумав, вийшов з машини i, дозволивши йому їхати у гараж, пройшов такою знайомою дорогою: через провулочок до невеличкої хвiртки.

Подвiр'я зустрiло його вiдчужено — темрявою i мовчанкою. Вiдсвiчував снiг розсiяним свiтлом з вiкон найближчого висотного будинку, у деяких квартирах якого ще не спали. Чорними розпливчастими силуетами застигли облетiлi дерева. Нечiткими обрисами в кiнцi пiщаної дорiжки, припорошеної снiгом, замаячив сам будиночок, який зараз видався Дмитру Iвановичу теж мертвим, вiд чого у нього защемiло серце.

Намагаючись ступати обережно, легко, немов побоюючись, що хто-небудь почує рип його крокiв на морозному снiгу, Коваль минув засохлi, напiвзанесенi снiгом кущi i по-зимовому зiщуленi пiд холодним вiтром чорнi дерева, у яких чудовi влiтку гiлки зараз були потворно тонкими i викривленими.

Дерева стояли мовчазнi, але йому вчувалося серед вiтру їхнє тяжке зiтхання. Вони мовчали — йому здавалося, що це друзi, якi вiдвернулися, обвинувативши його у зрадi. Адже за кiлька днiв їх спиляють або викорчують, звiльняючи мiсце для нового будiвництва.

Вiн походив так деякий час, приймаючи на алейках саду у примарному, розсiяному свiтлi їхнiй похмурий парад, потiм попрямував до своєї улюбленої лавочки пiд горiхом i, розстебнувши пальто — уже став гладшати, незважаючи на щоденну ранкову зарядку i фiзичнi тренування, — сiв на неї.

Скiльки важливих справ розв'язав вiн, годинами розмiрковуючи тут про загадковi вчинки i внутрiшнє, сховане життя людей, про потаємнi задуми i хитрощi злочинцiв, про те, як часто iстина, наче цибулина у кожушках, ховається у численних одежинках брехнi! Скiльки сумнiвiв оселялося в його душi пiд час цих роздумiв, i скiльки сумнiвiв вiн подолав, тасуючи в умi десятки версiй i виладнуючи одну-єдину правильну.

От i завтра його i Спiвака чекає нелегка розмова з Павленком. Нелегка тому, що у трагiчнiй iсторiї з Журавлем межа мiж злочинним умислом i необережнiстю чи забудькуватiстю дуже хистка.

Насамперед вiн має сам для себе остаточно зрозумiти: пояснюється загибель молодого науковця злочинною дiєю чи такою ж самою злочинною бездiяльнiстю людей, якi провели з ним той останнiй вечiр. I далi: чи було це задумано, умисне чи сталося спонтанно, несподiвано, внаслiдок раптового збiгу обставин, якi наштовхнули на думку про можливiсть юридичне недоказової бездiяльностi, яка, проте, мала злочинну мету i трагiчнi наслiдки?

Чи це — просто *нещасний випадок*?!

Як проникнути в душу, у свiдомiсть людини, яка побачила, що газовий пальник вiдкрито, i не закрила його, збагнути її душу? Розумiла ця людина, що внаслiдок її бездiяльностi iнша людина загине, чи не розумiла?

Вважала вона, що нiхто нiколи до цього не докопається i тому нiчого не побоялася?