"Я не виказую свою дружину, як вам, певно, здається. Зрозумiйте мене правильно. Я знаю, що мiй лист не може бути використаний як доказ для обвинувачення Варвари i тому смiливо пишу правду. Ви нiколи не доведете її вину, не доведете, що вона бачила вiдкритий пальник i не схотiла закрити газ, бо довести це неможливо… Ви були переконанi, що це я згубив Антона, що я утiк вiд покарання i що я дуже хочу жити. Все це не так… Я зрозумiв, що Нiна для мене навiки втрачена, i не змiг бiльше жити серед вас!.."

Лист Павленко не пiдписав i дати не зазначив.

— Ваша думка, Дмитре Iвановичу? — спитав генерал, коли Коваль пробiг очима лист до кiнця. — Чи досить цього, — кивнув вiн на пом'ятi аркушики, — для притягнення цiєї самої Павленко? Боюсь, що у автора листа не все гаразд iз психiкою.

— Усе дуже складно, товаришу генерал, — вiдповiв Коваль, повiльно потираючи потилицю, мовби в нього розболiлася голова. — Вiн i на допитi намагався удати з себе душевнохворого… А що стосується Варвари Павленко… — Коваль на мить запнувся. Вiн нiяк не мiг зiбратися з думками. Десь глибоко у його пiдсвiдомостi iще у днi активного розшуку народжувався здогад про причетнiсть Варвари Олексiївни до загибелi Журавля. Такому здогаду сприяло вивчення способу життя цiєї жiнки, її iнтересiв, характеру. Та чому ж вiн не дав тодi цьому здогаду дозрiти? Що стало на завадi? Певно, вiдсутнiсть фактiв, якi могли б привести до доказiв. Вiн пам'ятав, як настiйливо вимагав фактiв i тiльки фактiв слiдчий Спiвак. Втiм, факти потрiбнi були i йому, але вiн мав би повiрити i своїй iнтуїцiї i дужче зацiкавитися Варварою Павленко.

— Треба порадитися у прокуратурi, товаришу генерал. Та i я ще раз спробую знайти доказове пiдтвердження цього. — Вiн поклав аркушики на стiл. — Лист без пiдпису. Але порiвнявши почерк, яким його написано, з почерком замерзлого Павленка, легко переконатися, що рука та ж сама… Завтра я викличу його дружину…

— Добре, — вирiшив генерал. — I порадьтесь у прокуратурi… А лист долучiть до справи. Сподiваюсь, тепер у нас однiєю нерозкритою стане менше…

День був по-весняному теплий. Варвара Олексiївна прийшла до мiлiцiї баз пальта, у сукнi, поверх якої була далеко не нова кофта з численними затяжками. Але на кофтинцi, немов свiдоцтво безтурботного стану душi, голубiв нiжний пролiсок. Волосся її було як завжди туго затягнуте назад i перехоплене стрiчкою.

Привiтавшись, Варвара Олексiївна поклала на стiл перед Ковалем повiстку, передану їй дiльничним, i запитально поглянула на полковника.

Дмитро Iванович, у свою чергу, уважно оглянув жiнку, немов бачив її вперше i хотiв вiдразу визначити, що це за людина перед ним, як з нею розмовляти i чого вiд неї можна чекати. Вiдразу помiтив, що вiд часу їхньої першої зустрiчi на Русанiвцi вона дуже схудла, немов тяжко перехворiла.

— Не маєте нiяких нових вiдомостей про чоловiка? — спитав, коли жiнка опустилася на стiлець.

Варвара Олексiївна похитала головою.

— Гаразд, — сказав полковник, заповнюючи бланк допиту. — Маю допитати вас, громадянко Павленко, як пiдозрювану у справi загибелi громадянина Журавля Антона Iвановича.

Жiнка не ворухнулася, тiльки напружилася, у темних очах її на мить замерехтiло обережне свiтло та ледь помiтно затремтiли вiї.

Бачачи, що Павленко не дуже реагує на його слова, Коваль вирiшив ризикнути.

— Навiщо ви так вчинили?

— Ви про що? — безтурботно спитала в свою чергу жiнка, хоч їй явно стало не по собi.

— Чому не перекрили газ того вечора у Журавля?

Коваль вимовив це теж спокiйно, мовби йшлося про якусь просту, навiть технiчну справу. Вiн розумiв, що не можна однозначно вiдповiсти на його запитання про причини, якi штовхнули на злочин, їх було багато, усвiдомлених i неусвiдомлених. Але серед них була головна, яка й стала вирiшальною у обставинах, що склалися. Це була заздрiсть. Патологiчна заздрiсть не тiльки до Журавля, заздрiсть, яка живе у душi постiйно i наповнює усю iстоту, заздрiсть до всiх: до спiвробiтницi, яка купила нове плаття i дiстала французьку помаду, до знайомої, що вдало вийшла замiж, до сусiдiв, що придбали машину, навiть до випадкової перехожої за те, що в неї красива, гiнка постать… Заздрiсть змалечку до всiх, всiх, всiх, хто не жив на Мишоловцi, не терпiв вiд почуття неповноцiнностi, до всiх i у всьому, хто, на її погляд, пробився на верхи суспiльства…

Коваль не знав, звiдки росте в людинi це немилосердне, мерзенне почуття. Що живить його? А у Варвари Павленко родовiд його, можливо, й справдi йшов вiд Мишоловки з її старою прибазарною мораллю, за багато рокiв не витруєною новим життям.

Заздрiсть роз'їдала її душу, як i Вячеслава, i вони жили в нiй, як у отруйному туманi. Успiхи, легка, як їм здавалося, доля Журавля, постiйно була на їхнiх очах, постiйно дратувала i створювала дискомфорт у їхньому щоденному життi… Потрiбний був тiльки поштовх, щоб усе вибухнуло…

— Я не розумiю вас! — уже сердито промовила Варвара Олексiївна. — Який газ? Причому тут я?

Дмитро Iванович сумно подивився на жiнку, яка сидiла перед ним. Вiн розумiв, що пробитися до її душi, викликати на вiдвертiсть буде нелегко. Але вiн також знав, що повинен це зробити.

— Маю на увазi убивство Журавля. Так, так, саме убивство, — твердо промовив, немов йшлося про факт уже доведений. — Нi, не ваш чоловiк, який був п'яний i не помiтив вiдкритого краника, винен у цьому. Це ви побачили плиту, чайник на нiй, вiдкритий, без вогню, пальник i вiдчули запах газу. I тодi швиденько забрали чоловiка з квартири, знаючи, що Журавель бiльше не прокинеться. Ви самi про це зiзналися чоловiковi, коли вже, мабуть, пiзно було щось вдiяти. Ваш злочин особливо аморальний i тяжкий, пiдлий тому, що ви були певнi своєї безкарностi.

Жiнка була приголомшена. Вона так i завмерла на стiльцi, не зводячи з полковника погляду. Вiн побачив, як небавом почало розкриватися чорне тиховоддя її безбарвних очей, як занутрувало, закипiло воно i немов обпiкся його шаленим вогнем. Яка ж жага пломенiла в душi цiєї жiнки, яка сила злої волi схована в нiй!

— А ви ж iще могли врятувати людину, як тiльки вiдчули запах газу, — з жалем додав полковник. — Ви не тiльки Журавля згубили, а й свого чоловiка, i себе…

Павленко затулила рукою очi. Перед нею з гуркотом падали стiни химерних палацiв, розбивалися на коричневий порох високi башти, i вона знову, як колись дiвчиськом, копалася у цьому придорожному поросi на своїй занедбанiй Мишоловцi серед старих, облуплених i похилених хатинок з їхнiми тарганами, блощицями i рiзним мотлохом.

Вона добре пам'ятала ту мить, коли почула запах газу i побачила вiдкритий пальник плити. Вона тодi вiдразу усе зрозумiла. Але не вiдразу наважилася. У серцi її кипiла образа за свого Славка, який, обiйнявши її за стан, скаржився на долю, на Журавля i плакав п'яними слiзьми, кипiв гнiв на кривдника, що обiкрав чоловiка i зараз безтурботно хропе на тахтi. А Вячеслав i далi бурмотiв, що не може принести їй щастя тiльки тому, що його завжди зневажають i грабують…

Вона добре пам'ятала цю мить… Немов щось штовхнуло її у серце, воно забилося усе частiше й частiше, i обида стала гiркою, як полинь. Досить було не вiдчути запах, не помiтити маленький чорненький краник на плитi, не помiтити, що його повернено праворуч, а не влiво… Тiльки й усього… Та й взагалi, як його помiтити, цей маленький пластмасовий i теж чорний краник на чорному тлi панелi?!

Серце її мало не розривалося у грудях вiд тяжких ударiв, кров стугонiла у скронях, серце пiдкотилося до горла, в очах потемнiло, i вона справдi нiчого не бачила… Так, не бачила!! Вона схопила чоловiка за руку i майже наослiп потягла до дверей… Так, так! Вона нiчого не бачила! I нiчого не було… Сон, туман, мiраж — i все…

Варвара Олексiївна забрала руку вiд очей i глянула на Коваля. Вiн теж якусь мить iще був нереальний, розпливчастий, химерний.

Вона похитнулася на стiльцi, прибираючи сталої рiвноваги, i сказала: