— А не сказав вам Коляда, о котрiй годинi вiн зустрiчався у парадному з Нiною Барвiнок?

Христофорова зам'ялась.

— Сказав. Десь о восьмiй. Можливо, на початку дев'ятої…

— Умгу, — тiльки й вiдповiв на це Коваль.

Килина Сергiївна раптом змовкла: сказати полковниковi, що старий говорив, начебто пiсля того чув у квартирi Антона ще й голос Павленка чи не сказати?.. Але це ж нiчого не мiняє. Може, негiдниця готова була й цим залицяльником пожертвувати?

Коваль помiтив вагання Христофорової i чекав, що iще вона скаже.

Нарештi Килина Сергiївна не витримала:

— Можливо, там гуляв i Вячеслав Адамович, але точно не знаю, не можу твердити. — I, немов злякавшись якогось нового здогаду Христофорова пiдхопилася: — Дозвольте менi йти. Пробачте, якщо наплела якiсь дурницi, забрала у вас час… Може, я у чомусь i помиляюсь… Але ж людина загинула, така чудова людина!

Дмитро Iванович провiв кравчиню до дверей, i Килина Сергiївна без явних причин пiшла уже не рiшучою, а розгубленою жiнкою. Якоїсь митi, у дверях, навiть зупинилася, немов хотiла повернутися i продовжити розмову, та потiм крутнулася i квапливим кроком гайнула по коридору.

Чи не образила її порада полковника не вести свого розслiдування, а спокiйно чекати офiцiйних результатiв?

Зараз у машинi, дорогою до моргу, пригадуючи i вiдвiдини Килини Сергiївни, i все, що знав про неї, Коваль намагався зв'язати це з її загибеллю… Проте нiяких зв'язкiв не виявилося.

Переступивши порiг знайомого будинку, на першому поверсi якого мiстилася судмедекспертиза, полковник попрямував до кабiнету головного експерта.

Петро Павлович Адуєв, очевидно, щойно пiднявся з пiдвального примiщення, де була анатомка. Вiн стояв серед кабiнету у бiлому халатi, який щiльно облягав його опасисту постать.

— А… Дмитро Iванович! — привiтав вiн Коваля. — Здогадуюсь, з чим ви… вiрнiше "за чим"… Пiвгодини тому дзвонив Спiвак. I ви цiкавитесь цiєю жiнкою, як її… Христорадова?..

— Христофорова, — пiдказав полковник.

— Так, так. Падiння i удар головою об ребро опалювальної батареї. Глибока ум'ятина на скронi вiдповiдає конфiгурацiї труби… Померла приблизно добу тому…

— А точнiше, Петре Павловичу? Ви ж умiєте до хвилини… — полестив Коваль медику.

— Точнiше? — експерт замислився. — Якщо точнiше — у недiлю, годинi о десятiй-одинадцятiй. Ось зараз буду писати для Спiвака i для вас документ…

Судмедексперт почав розв'язувати шворки халата, щоб скинути його.

— Петре Павловичу, я хотiв би поглянути…

Адуєв перестав розв'язуватися.

— Хочете?.. — Вiн подумав кiлька секунд, потiм знову туго запнувся. — Гаразд, ходiмо. Халат ось на вiшалцi.

Коваль повiсив шапку i пальто на дерев'яний кiлочок, прибитий на стiнцi кабiнету, i зняв iз другого халат.

У великому примiщеннi покiйницької на кафельнiй пiдлозi i на широких кам'яних ложах покоїлося декiлька голих трупiв. Бiля одного з них — довгого, на все ложе, чоловiка — схилилися юнаки й дiвчата у бiлих халатах, i пишнобородий медик — очевидно, викладач скальпелем щось показував їм у глибокому розрiзi черева.

У примiщеннi панував важкий солодкуватий запах розпаду, змiшаний з формалiном i ще якимсь препаратом, — запах, який викликає нудоту i до якого людинi важко звикнути. Недаремно студенти, навiть дiвчатка, вiдвертаючись вiд викладача, тихцем потягували сигарети.

Судмедексперт провiв Коваля у куток зали, де на такому ж кам'яному ложi покоїлася на спинi гола жiнка. Незважаючи на передсмертну гримасу, що викривила лице, полковник вiдразу впiзнав Килину Сергiївну.

— Вона, — пiдтвердив Коваль. — У тяжких муках? — чи спитав чи то констатував вiн.

— Нi. Летальний удар, шок. I, не прийшовши до пам'ятi…

Дмитро Iванович бiльше нiчого не спитав. Повернувшись, вiн швидким кроком рушив iз покiйницької. Полковник звик за довгi роки служби у карному розшуку до вигляду смертi, проте i йому було тяжким це видовище. Вiн завжди вiдчував тиху лють, коли бачив, що людину, сповнену життям, чиясь зла воля перетворила на нiмотний труп.

При цьому мало заспокоювала думка, що багато разiв йому щастило вiдiгнати вiд людини смерть, врятувати, часом ризикуючи своїм життям. Вiн гостро ненавидiв цинiчне висловлювання, що, мовляв, усi люди смертнi i все одно ранiше або пiзнiше помруть.

А у тих випадках, коли гинула людина, так чи iнакше зв'язана iз справою, якою займався, Дмитро Iванович зовсiм втрачав спокiй i краявся думкою, що десь прогавив, десь не додивився, не передбачив i що нехай i посередньо, вiддалено, але й вiн вiдповiдає за смерть цiєї людини, бо завжди мас усе передбачити, убезпечити i захистити.

Але якою мiрою доля Христофорової могла бути пов'язана зi справою, якою вiн займається? Чи була загибель її зумовлена якимись стороннiми подiями, про якi вiн, Коваль, i уявлення не має, а те, що знає про цю жiнку в зв'язку з Журавлем, є тiльки верхiв'ям айсберга? Можливо, смерть пiдступала до неї давно i тiльки випадково збiглася у часi iз розслiдуванням загибелi молодого вченого?

Хто ж пiдняв на неї руку? Чому? За що? Кому це було потрiбне? Чи, може, її падiння теж нещасний випадок?

На жодне з цих запитань у Коваля вiдповiдi не було. Мозок його, запрограмований на пошуки причин смертi Христофорової, без зупинки, гарячково намагався визначити причинно-наслiдковi зв'язки цiєї нової людської трагедiї.

Чекаючи, поки Адуєв напише висновки експертизи, полковник зателефонував Спiваку, щоб узгодити з ним свої дальшi дiї.

Друга зустрiч Коваля у старому будинку з сусiдкою загиблої Христофорової була довшою, нiж перша, коли полковник не мiг i уявити собi, що новi трагiчнi подiї знову приведуть його у цей дiм. Вiн приїхав сюди наприкiнцi дня, пiсля похорону кравчинi, на якому була i її сусiдка, але з якою розмовляти там вважав незручним.

Стара вiдчинила Ковалю, як i минулого разу, закутана у вовняну хустку, так само, як i тодi, пропустила його у коридор, а потiм у свою кiмнату, але вже не була такою балакучою. Втупившись в нього якимсь погаслим поглядом, мовчки чекала, що вiн скаже. Трагiчна смерть Христофорової i на неї вiдкинула свою зловiсну тiнь. Жiнка змарнiла, дужче згорбилася, вiдразу постарiла, немовби старiсть, досi ховаючись у нiй, тiльки й чекала нагоди, щоб показати своє лице, i коли полковник почав розпитувати, — iм'я її вiн уже уточнив, — подовгу збиралася з вiдповiддю. В очах старої стояв докiр, мовби саме Коваль винен у загибелi Христофорової. На похоронi вони були разом, поруч сидiли на лавочцi у траурному автобусi, але там жiнка на нього жодного разу не глянула.

— Ганно Кiндратiвно, — звернувся до неї полковник, — пiд час минулих вiдвiдин я запитував про друзiв Килини Сергiївни. Ви сказали, що, крiм замовниць, у неї нiхто не бував, приходив тiльки якийсь «пан», чи то прiзвище таке, чи прiзвисько. Може, за цей час ви iще когось згадали?

Коваль замовк, чекаючи вiдповiдi.

Мовчала i стара.

Нарештi скорботно похитала головою. Сьогоднi вона не могла i не хотiла з ним розмовляти.

"Певно, вважає, - думав полковник, — що своїми вiдвiдинами я накликав бiду на її сусiдку, яка нi з того нi з сього раптом загинула". Дмитру Iвановичу здавалися смiшними усяка вiра у наговiр, зурочення та iншi подiбнi дурницi. Але що поробиш iз лiтнiми людьми, коли в глибинi душi у декотрих з них ще сидить первiсний страх перед незрозумiлими явищами та подiями, непояснюваними на їхнiй погляд збiгами. Та що говорити про старих! Останнiм часом Дмитро Iванович помiчав, що пошесть марновiрства i релiгiйностi почала захоплювати i молодь. Адже скiльки юрмиться дiвчат i хлопцiв бiля Володимирського собору у «всеношну» та iншi свята. Ну, у молодi, вiн розумiв, не стiльки релiгiйностi, скiльки цiкавостi до зовнiшньої обрядностi, до незвичного спiлкування одного з одним, огорненого флером загадковостi i пiднесеностi. Але ж i далекi вiд будь-якої релiгiйностi люди перебувають у полонi забобонiв i чомусь вважають, що, наприклад, якщо дорогу перебiжить чорна кiшка, то слiд чекати невдачi, що не можна починати справу з понедiлка, що тринадцяте — нещасливе число… Чого ж вiн може вимагати вiд старої жiнки?!