Отож король і тепер пішов у каплицю молитися, бо його просту й добру душу гнітив великий неспокій. Колись сам Ягелло вогнем і мечем плюндрував орденські землі, але тоді він був поганським литовським князем, а тепер, коли він став польським королем і християнином та побачив охоплені вогнем села, руїни, кров і сльози, він злякався гніву божого, тим більше, що це був тільки початок війни. Коли б можна було на цьому й зупинитися! Але ж не сьогодні, то завтра ворожі війська зійдуться на бій, і земля розм'якне від крові. Звичайно, що правда не на боці ворогів, проте вони ж носять на плащах хрест, і його боронять такі великі і святі реліквії, що страшно й подумати. Отож і все військо про них думало і боялося не мечів, не сокир, а тих святих реліквій, і особливо побоювались поляки. «Як же нам підіймати руку на магістра,— говорили безстрашні рицарі,— коли у нього на панцері ковчежець, а в ньому святі кості і дерево з хреста господнього!» Правда, Вітольд гаряче бажав війни, закликав до неї і рвався в бій, але богобоязливе серце короля аж тремтіло на думку про ті небесні сили, якими Орден прикривав свої беззаконні дії.

Почувши це, рицарі стрепенулись, король змінився на обличчі, на мить замовк, а потім вигукнув:

Слава Ісусу Христу! Де ти їх бачив і скільки корогов?

Бачив одну корогву коло Грюнвальда,— засапавшись, відповів Ганко, — але з-за пагорка здіймалась курява, коли б їх не йшло більше!

— Слава Ісусу Христу!— повторив король.

Тоді Вітольд, якому від першого слова Ганка кров шугнула в обличчя, а очі загорілися, як жар, звернувся до придворних і крикнув: — Відкласти другу месу й подати мені коня!

Король поклав йому рук на плече і сказав:

—Їдь ти, брате, а я залишуся й вислухаю другу месу.

Вітольд і Зиндрам з Машковиць скочили на коней, але в ту мить, коли вони повернули до табору, примчав другий гонець, шляхтич Петро Окша з Влостова, і ще здаля почав гукати:

—Німці! Німці! Я бачив дві корогви!

— На коней!—залунали голоси серед придворних і рицарства.

Не встиг ще скінчити Петро, коли знов залунав тупіті примчав третій гонець, а за ним четвертий, п'ятий і шостий: всі вони бачили німецькі корогви, яких надходило все більше. Тепер уже не було ніякого сумніву, що королівському війську перепиняє дорогу ціла орденська армія.

Рицарі миттю роз'їхались по своїх корогвах. З королем біля каплиці-намету залишилась тільки купка придворних, ксьондзів і слуг. У цю хвилину залунав дзвінок, сповіщаючи, що калішський настоятель починає правити другу месу. І Ягелло, склавши руки на молитву й піднявши очі вгору, повільним кроком пішов у намет.

Ксьондз Бартош із Клобуцька вже закінчив першу месу, а Ярош, калішський настоятель, мав незабаром почати другу, і король вийшов з намету, щоб трохи розпростати закляклі коліна, але тут на змиленому коні примчав, як буря, шляхтич Ганко Остойчик і, ще не злізши з сідла, крикнув:

— Милостивий королю, німці йдуть!

Коли король після меси знов вийшов з намету, він уже міг на власні очі переконатися, що гінці казали правду: по краях рівнини, що підіймалася вгору, щось зачорніло, немов на чистому полі раптом виріс бір, а надутим бором вигравала й мінилася на сонці веселка знамен. А ще далі, аж ген за Грюнвальдом і Танненбергом, до неба підносилась величезна хмара куряви. Король оглянув весь цей грізний виднокруг, потім звернувся до ксьондза підканцлера Миколая й запитав:

—Якого сьогодні святого?

—День розіслання апостолів, — відповів ксьондз підканцлер.

Король зітхнув.

—Отже, день апостолів буде останнім днем життя для багатьох тисяч християн, які зійдуться сьогодні на цьому полі.

І він показав рукою на широку, пусту рівнину, серед якої, на півдорозі до Танненберга, росло кілька вікових дубів.

Тимчасом королю підвели коня, а віддалік показалось шістдесят озброєних списами людей, яких Зиндрам прислав охороняти королівську особу.

Королівською вартою командував Олександр, менший син плоцького князя і брат того Земовіта, що був обдарований особливими воєнними здібностями і засідав у військовій раді. Друге після нього місце займав небіж монарха, Зигмунт Корибут, юнак, який подавав великі надії і мав велике майбутнє, але був неспокійної вдачі. З-поміж рицарів найславетніші були: Ясько Монжик з Домброви, справжній велетень, що майже дорівнював зростом Пашкові з Біскупиць, а силою мало чим поступався самому Завіші Чорному, чеський барон Жулава, невеличкий і худий, але надзвичайно спритний, він прославився поєдинками при чеському й угорському дворах, де поклав кільканадцять австрійських рицарів, і другий чех, Сокол, лучник з лучників, і великополянин Беніаш Вєруш, і Петро Медіолянський, і литовський боярин Сенко з Погоста, батько якого Петро командував одною з смоленських корогов, і королів родич князь Федушко, і князь Ямонт, і, нарешті, польські рицарі, «одібрані з тисяч», які заприсяглися боронити короля до останньої краплі крові й охороняти його від всіляких воєнних небезпек. Безпосередньо при особі короля перебували: ксьондз підканцлер Миколай і секретар Збишко з Олесниці, вчений юнак, вправний у читанні й письмі і разом дужий, як вепр. Озброєння короля пильнували три зброєносці: Чайка з Нового Двору, Миколай з Моравиці і Данилко Русин, який держав королівський лук і сагайдак. Почет доповнювали кільканадцять придворних, які на прудких скакунах мали передавати війську накази.

Зброєносці прибрали короля в чудовий блискучий панцер, потім підвели йому також «одібраного з тисяч» гнідого огиря, який пирхав на щасливу ознаку з-під сталевого налобника і, сповнюючи повітря іржанням, трохи присів, як птах, що зривається летіти. Відчувши під собою коня, а в руці списа, король раптом змінився. Смуток зник з його обличчя, невеликі чорні очі почали поблискувати, а на обличчі з'явився рум'янець; але це була тільки одна хвилина,— коли ксьондз канцлер почав благословляти його хрестом, він знову споважнів і покірно схилив свою голову в срібному шолом.

Тимчасом німецька армія, повільно спускаючись з високої рівнини, поминула Грюнвальд, поминула Танненберг і спинилася в повному бойовому порядку посеред поля. Знизу, з польського табору, добре видно було грізну лаву величезних, закутих в залізо коней і рицарів. Бистрі очі навіть виразно бачили, наскільки давав можливість вітер, що метляв знаменами, різноманітні знаки, вишиті на них: хрести, орли, грифи, мечі, шоломи, ягнята, голови зубрів та ведмедів.

Старий Мацько і Збишко, які воювали раніш з хрестоносцями і знали їхнє військо та герби, показували своїм серадзянам дві корогви магістра, в яких служив цвіт добірного рицарства, і головну корогву всього Ордену, якою командував Фрідрих фон Валленрод, і могутню корогву святого Георгія з червоним хрестом на білому полі, і багато інших орденських корогов. Не знали вони тільки гербів різних іноземних гостей, тисячі яких зібрались тут з усіх кінців світу: з Австрії, Баварії, Швабії, Швейцарії, з славетної своїм рицарством Бургундії, з багатої Фландрії, з сонячної Франції, про рицарів якої свого часу розповідав Мацько, що вони, навіть збиті на землю, продовжують виголошувати войовничі Слова, з заморської Англії, батьківщини цілких лучників, і навіть з далекої Іспанії, де внаслідок постійної боротьби з сарацинами пишним цвітом, над усі інші країни, розквітли хоробрість і мужність.

На думку, що їм зараз доведеться зчепитися з німцями та всім оцим добірним рицарством, у гартованої шляхти з-під Серадзя, з Конецьполя, з Кшесні, з Богданця, з Бжозової та з інших польських земель стала закипати в жилах кров. Обличчя старших споважніли і стали суворі, воїни бачили, яка тяжка й жорстока буде тут робота. Зате серця молодих заскавучали, як скавучать на цепах хорти, здалека забачивши дикого звіра. Декотрі міцніше стискали в руках списи, руків'я мечів, топорища сокир і вже осаджували на задні ноги коней, немов готуючись до стрибка, у других запломеніли обличчя, треті часто задихали, немов їм раптом стало тісно в панцерах. Проте досвідчені воїни заспокоювали їх, кажучи: «Вистачить для вас усіх, коли б не було забагато».