Хрестоносці, дивлячись згори на лісисту низовину й бачачи на скраїську бору лише кільканадцять польських корогов, не були певні, що то вся королівська армія. Правда, ліворуч, біля озера, також видно було сірі юрби воїнів, а в кущах поблискувало щось схоже на вістря сулиць — коротких литовських списів. Але це міг бути лише великий польський кінний загін. І тільки втікачі із зруйнованого Гільгенбурга, яких кільканадцять чоловік привели до магістра, засвідчили, що проти них стоїть все польсько-литовське військо.

Проте втікачі марно говорили про могутність цього війська. Магістр Ульріх не хотів їм вірити, бо від самого початку цієї війни вірив лише в те, в що йому вигідно було вірити і що провіщало беззаперечну перемогу. Розвідки й гінців він не висилав, вважаючи, що й без цього відбудеться вирішальна битва, а вона не може закінчитись інакше, як страшною поразкою ворога. Певний своєї сили, якої до того часу жодний магістр не виводив на поле бою, він легковажив супротивником, а коли гнєвський комтур, який самостійно провадив розвїдку, повідомив його, що військо Ягелла численніше за орденське, магістр сказав:

— Яке там військо! Лише з поляками доведеться трохи поморочитись, а інші, нехай би їх було скільки завгодно,— просто набрід, здатний орудувати лише ложкою, а не зброєю.

Прагнучи всіма силами до бою, він аж затремтів від радості, коли раптом опинився перед супротивником і спостеріг на тлі темного бору спільне знамено всього королівства, бо тепер уже не мав сумніву, що перед ним головна армія.

Але німці не могли вдарити на поляків, котрі стояли під лісом і в лісі, бо рицарство було страшне тільки в чистому полі і не любило та не вміло битися в лісовій гущавині.

Магістр нашвидку скликав раду, щоб вирішити, яким способом виманити ворога з лісу.

— Клянусь святим Георгієм!— вигукнув магістр.— Ми проїхали без відпочинку дві милі, нас змагає спека, тіла наші обливаються потом під панцерами. Не будемо ж ми тут ждати, поки супротивникові заманеться, виступити в поле.

Навчений літами й досвідом граф Венде сказав

на це:

—Тут уже насміялися з того, що я казав, і сміялись ті, котрі, чого доброго, втечуть з цього поля, на якому я поляжу (тут він подивився на Вернера фон Теттінгена), але однак я скажу те, що мені велить сказати сумління і любов до Ордену. Мужності полякам не бракує, але, наскільки мені відомо, король до останньої хвилини сподівається, що ми пришлемо посланців миру.

Вернер фон Теттінген нічого не відповів, тільки погордливо пирснув сміхом. Але слова Венде не сподобались, і магістрові, і він промовив:

Не час тепер думати про мир! Нам треба порадитись про іншу справу.

Для божого діла завжди є час,— відповів фон Венден.

Але жорстокий члуховський комтур Генріх, який заприсягнувся, що накаже носити поперед себе два голі мечі доти, поки не закривавить їх польською кров'ю, обернув до, магістра своє гладке, спітніле обличчя, і крикнув з шаленим гнівом:

—Для мене краще смерть, ніж ганьба! Коли б я був тільки сам один, я вдарив би з тими мечами на ціле польське військо!

Ульріх трохи нахмурив брови.

Ти порушуєш дисципліну,— сказав він. Потім звернувся до комтурів:

Радьте, як виманити супротивника з бору. Кожен радив по-своєму, нарешті і комтури, і най-

видатніші іноземні рицарі пристали на думку Герсдофа, який запропонував вислати до короля двох герольдів із сповіщенням, що магістр посилає йому два мечі й викликає поляків на смертний бій, а якщо їм мало поля, то він з військом може трохи відступити.

Король саме од'їхав з берега озера й напрямився на ліве крило до польських корогов, де мав пасувати цілий гурт рицарів, коли йому дали знати, що від орденського війська наближаються два герольди.

В серці Владислава ожила надія.

Може, вони їдуть із справедливим миром?

Дай боже!— відповіли духовні.

Король послав за Вітольдом, але той шикував своє військо до бою і не міг одразу прибути, а тимчасом герольди повільно наближались до табору.

В яскравому сонячному світлі виразно було видно, як вони під'їжджали на величезних, вкритих панцирними попонами бойових конях. У одного на щиті був імператорський чорний орел на золотому полі, у другого, котрий був герольдом щетінського князя,— гриф на білому полі. Шереги розступились перед ними, і вони, злізши з коней, за хвилину вже стояли перед великим королем і, трохи схиливши голови для привітання, стали виконувати своє доручення:

— Магістр Ульріх,— сказав перший герольд,— викликає твою королівську величність і князя Вітольда на смертельну битву, а щоб піднести вашу хоробрість, якої вам, видно, бракує, надсилає вам оці два мечі.

Сказавши це, він поклав мечі до ніг короля. Ясько Монжик з Домброви переклав йому слова герольда; як тільки він скінчив, виступив другий герольд з грифом на щиті і промовив:

—Магістр Ульріх наказав нам також повідомити вас, королю, що коли вам мало поля для битви, то він відступить з військом, щоб ви не загнилися в лісових хащах.

Ясько Монжик переклав і його слова, після чого настала тиша, тільки чути було, як рицарі з королівського почту стиха скреготали зубами, на таке зухвальство і зневагу.

Остання надія Ягелла розвіялась, як дим. Він сподівався посланців згоди і миру, а тимчасом це були посланці пихи і війни.

Піднявши мокрі від сліз очі до неба, він відповів:

—Мечів у нас і своїх достатньо, але я приймаю й ці, як запоруку перемоги, яку мені сам бог посилає через ваші руки. А поле битви також визначить він. До його справедливості я тепер звертаюсь і на свою кривду та вашу несправедливість і пиху скаржуся, амінь.

І дві великі сльози спливли по його засмаглих щоках.

Тимчасом залунали голоси рицарів з почту:

—Німці відходять! Дають поле!

Герольди одійшли, і за хвилину знов було видно, як вони їхали під гору на своїх величезних конях і в блискучій на сонці шовковій одежі, яку вони носили поверх панцерів.

Польське військо вийшло з лісу й заростей у стрункому бойовому порядку. Попереду був «чільний» загін, що складався з найсильніших рицарів, за ним — головний, а за головним піхота і загін з найманих воїнів. Таким чином між загонами утворились дві довгі вулиці, якими проскакували з місця на місце Зиндрам з Машковиць і Вітольд. Останній, без шолома на голові, в прекрасному панцері, схожий був на зловісну зірку або на гнане вітром полум'я.

Рицарі набирали в груди повітря й міцніше вмощувались у сідлах.

Битва от-от мала початись.

Тимчасом магістр дивився на королівське військо, що виходило з бору.

Він довго дивився на його величезну масу, на розпростерті ніби у велетенського птаха крила, на порушувану вітром веселку знамен, і серце його раптом стиснулось від якогось незнаного моторошного почуття. Може, магістр побачив внутрішнім зором гори трупів і ріки крові? Він не боявся людей, але, може, злякався бога, який уже держав там, в небесній високості, терези перемоги?..

Уперше йому спало на думку, який настав жахливий день, і він уперше відчув, яку незмірну відповідальність узяв на свої плечі.

Обличчя його раптом зблідло, губи почали тремтіти, а з очей полились буйні сльози. Комтури здивовано дивилися на свого вождя.

—Що з вами, пане?— спитав граф Венде.

— Оце справді якраз час плакати!—озвався жорстокий члуховський комтур Генріх.

А великий комтур Куно Ліхтенштейн надув губи і сказав.

— Яв очі вам скажу, магістре, що осуджую вашу поведінку: зараз треба було б підносити дух рицарства, а не послаблювати його.

Проте, незважаючи ні на які зусилля, сльози не переставали литися з очей магістра й котилися по чорній бороді, немов у ньому плакав хтось інший.

Нарешті, трохи опанувавши себе, він суворо глянув на комтурів і гукнув:

—По корогвах!

Магістр сказав це так владно, що всі поскакали до своїх корогов, а він простягнув руку до зброєносця і сказав:

—Дай мені шолом.

Серця воїнів в обох таборах уже давно гупали, як молотки, а сурми все ще не давали сигналу до бою. Настали хвилини дожидання, що були, можливо, тяжчі за саму битву. На полі між німцями й королівським військом, з боку Танненберга, височіло кілька вікових дубів, на які повилазили місцеві хлопи, щоб подивитись на величезні армії, яких з давніх-давен не бачив світ. Крім цієї групи дерев, на полі не було нічого, воно було пусте, сіре, безрадісне, наче вимерлий степ. По цьому тільки шугав вітер, а над ним тихо витала смерть. Очі рицарів мимоволі зверталися до цього зловісного, мовчазного поля. Часом на сонце насувалася хмара, і тоді на поле спадала смертна тінь.