То я і вклонюся, бо того заслужив, а як буде, війна, то й знов піду. Щось там маємо із здобичі, щось князь Вітольд дав у нагороду, то й можна жити, тільки от літа вже мої не молоді, а на старість, коли сила з кості виходить, хотілося б людині мати свій затишний куточок.

Гарно король зустрів тих, що з Литви під проводом Яська з Олесниці повернулись, і всі вони тепер живуть, як у бога за дверима.

От бачите! А я ж з ними не повернувся,— далі воював. Бо мусите знати, що та королева згода з князем Вітольдом дорого коштувала німцям. Князь хитро виманив заложників, а потім і вдарив на німців. Замки поруйнував, попалив, рицарів побив, силу-силенну людей винищив. Хотіли німці мститись разом із Свідригайлом, який утік до них. Був знову великий похід. Сам магістр Кондрат пішов у цей похід з багатьма людьми. Взяли в облогу Вільну, пробували з височенних веж руйнувати замки, пробували зрадою їх узяти, та нічого не вдіяли! А по дорозі назад стільки їх полягло, що й половини не зосталось. Виходили ми ще на бій проти Ульріха з Юнгінгена, магістрового брата, самбійського війта. Але війт так злякався князя, що з плачем утік. І відтоді, як він утік, запанував мир, і місто будується наново. Один преподобний чернець, який міг по розпеченому залізу босий ходити, пророкував, що від цього часу, поки світа-сонця, Вільна збройного німця під своїми мурами не побачить. Але якщо так буде, то чиї ж то руки зробили?

Сказавши це, Мацько з Богданця простягнув поперед себе руки — широкі й надзвичайно могутні. Декотрі з гостей почали кивати головами й підтверджувати:

—Так, так! Правду він каже! Так!

Але дальша розмова була перервана голосним гомоном, що залунав крізь вікна, з яких були вийняті затягнені міхуром рани, бо ніч зайшла тепла й тиха. Здалека чути було бряжчання, людські голоси, пирхання коней і співи. Присутні в корчмі здивувались, бо час уже був пізній і місяць високо підбився в небі. Господар німець вибіг на подвір'я, і не встигли гості вихилити до дна останні кухлі, як він квапливо повернувся й загукав:

—Двір якийсь їде!

За хвилину в дверях з'явився слуга в блакитному кубраку та складаній червоній шапці. Спинився, оглянув присутніх і, побачивши господаря, сказав:

— Витерти столи та світла більше засвітити: княгиня Ганна Данута на відпочинок тут стане.

Сказавши це, він вийшов. У корчмі зчинилась метушня: господар почав гукати на челядь, а гості здивовано поглядали один на одного.

Княгиня Ганна Данута, — сказав один з городян,— це ж Кейстутівна, дружина Януша Мазовецькото. Вона вже два тижні як у Кракові, тільки виїжджала в Затор відвідати князя Вацлава, а тепер оце, мабуть, повертається.

Куме Гамроте, — сказав другий городянин,— ходімо на сіно в стодолу: зависока то для нас компанія.

—Що вночі їдуть, то мені не дивно, — озвався

Мацько,— бо вдень спека, але чому вони заїжджають до корчми, коли тут недалечко монастир? Потім звернувся до Збишка:

—Рідна сестра красуні Рингалли, розумієш? А Збишко відповів:

—І мазовецьких панянок багато з нею має бути, ого!

Тимчасом у дверях з'явилась княгиня — пані середніх літ, з усміхненим обличчям, вбрана в червоний плащ і зелену вузьку сукню, підперезану золотим поясом, низько застебнутим великою пряжкою. За нею йшли придворні панни, декотрі дорослі вже, декотрі ще підлітки, в рожевих і лілових віночках на головах, більшість з лютнями в руках. Були й такі, що несли цілі жмути свіжих квітів, видно, назбираних по дорозі. В кімнату набилось повно людей,— за паннами з'явилося ще кілька придворних та юних слуг. Увійшли всі бадьорі, з веселими обличчями, голосно розмовляючи або приспівуючи, немов сп'янілі від погожої ночі та ясного місячного світла. Поміж придворними було два піснярі — один з лютнею, другий з гуслями при поясі. Одна з дівчат, ще молоденька, може, дванадцятилітня, несла за княгинею невеличку лютню, прикрашену мідними цвяшками.

Слава Ісусу Христу!— привіталась княгиня, ставши серед кімнати.

На віки вічні, амінь! — відповіли присутні, низько кланяючись.

—А де господар?

Німець, почувши, що його кличуть, вийшов наперед і, за німецьким звичаєм, став навколішки.

—Ми тут зупинимось відпочити та підживитись, — сказала княгиня. —Швиденько приготуй усе, бо ми голодні.

Городяни на той час уже вийшли, а тепер і два місцеві шляхтичі та Мацько з Богданця і молодий Збишко вдруге вклонились і хотіли було вийти, щоб не заважати дворові.

Але княгиня затримала їх.

—Ви, шляхтичі, нам не заважатимете! Познайомтеся з придворними. Звідки вас бог провадить?

Вони одразу почали називати один одному свої імена, герби, бойові кличі та села, по яких писалися. Княгиня, почувши від Мацька, звідки він повертається, ляснула в долоні і сказала:

Оце пощастило! Розкажіть же про Вільну, про мого брата й сестру. Чи приїде князь Вітольд до королеви на родини й хрестини?

Хотів би, та не знаю, чи зможе; через те він заздалегідь послав з ксьондзами та боярами в подарунок королеві срібну колиску. А при тій колисці й ми ось з небожем приїхали, оберігали її в дорозі.

То колиска тут? Хотіла б її побачити. І вся срібна?

Вся срібна, але її тут нема. Повезли її до Кракова.

— А що ж ви в Тинці робите?

Ми тут заїхали до монастирського прокуратора, нашого родича, щоб віддати на схов достойним ченцям те, що здобули на війні та що нам подарував князь.

То бог вам допоміг. А добра здобич? Але розкажіть, чому ж брат не певний, що приїде?

—Бо в похід на татар готується.

—Я це знаю, тільки мене турбує, що королева не провіщає тому походові щасливого кінця, а що вона провістить, те завжди здійснюється.

Мацько посміхнувся.

—Королева наша благочестива, нічого не скажеш, але з князем Вітольдом поїде багато наших рицарів, хоробрих воїнів, проти яких ніхто не встоїть.

—А ви не поїдете?

—Мене послали з колискою, а до того ж, я п'ять років не знімав з себе зброї, — відповів Мацько, показуючи на борозни, витиснені на лосиному кубраку панцером. — Але як тільки відпочину,— піду, а коли б сам не пішов, то віддав би свого небожа, оцього Збишка, панові Спиткові з Мельштина, під проводом якого підуть усі наші рицарі.

Княгиня Данута глянула на струнку постать Збишка, але дальшу розмову перебив чернець, що прибув з монастиря. Він привітав княгиню й почав їй шанобливо дорікати, що вона не прислала гінця повідомити про своє прибуття і спинилася не в монастирі, а в звичайній корчмі, не гідній її звання. В монастирі не бракує домів та всяких будівель, в яких навіть проста людина може знайти притулок, а що ж казати про людей високих, особливо про дружину князя, предки й родичі якого зробили стільки добра для абатства. Але княгиня весело відповіла:

—Ми спинились тут лише перепочити, а вранці нам треба до Кракова. Виспались ми вдень і їдемо вночі холодком; вже півні проспівали, і я не хотіла преподобних ченців будити, особливо з такою компанією, яка думає більше про танці та співи, ніж про відпочинок.

Але монах усе наполягав, і княгиня додала:

Ні. Ми вже залишимось тут. Нам тут час за світськими піснями швидко мине, але вранці на утреню прийдемо до костьолу, щоб з богом день почати.

Буде відправлена меса за успіхи милостивого князя й милостивої княгині, — сказав чернець.

Князь, мій чоловік, приїде десь днів за чотири або п'ять.

Господь милосердний може і здалека щастя послати, а тимчасом нехай нам, убогим, дозволено буде хоч вина з монастиря принести.

—Ми з радістю віддячимо, — сказала княгиня.. А коли чернець вийшов, почала гукати:

—Гей, Данусю! Данусю! Стань-но на ослін та звесели нам серце тією піснею, що в Заторі співала.

Почувши ці слова, придворні швиденько поставили серед кімнати ослона. Піснярі сіли по його краях, а між ними всередині стала та дівчинка, котра несла за княгинею прикрашену. мідними гвіздками лютню. На дівчинці була блакитна сукня, на ногах червоні гостроносі черевички, на голові вінок, а волосся було розпущене по плечах. Тут, на ослоні, вона здавалася малою дитиною, але прекрасною, немов фігурка з костьолу або з Христових ясел. Видно, їй не раз уже доводилось співати княгині, бо на обличчі її не помітно було ніякого збентеження.