Але ж нас таки більше!— сказав Збишко.

Так, але вони легковажать Вітольдовим військом, вважаючи, що воно погано озброєне і від першого ж удару розсиплеться, як череп'яний горщик під молотом. А правда це чи неправда, не знаю.

І правда, і неправда! — озвався розважливий Мацько.— Ми із Збишком знаємо їх, бо разом з ними воювали. Зброя у них таки гірша, коні миршаві, через те вони не завжди витримують рицарський натиск, але серця у них хоробрі, мабуть, хоробріші, ніж у німців.

Незабаром все це виявиться, — сказав Повала.— У короля весь час набігають на очі сльози, коли подумає, що доведеться пролити стільки християнської крові. Він ще й тепер готовий укласти справедливий мир, але пиха хрестоносців не допустить до цього.

Це правда! Я знаю хрестоносців, та й усі ми їх знаємо,— підтвердив Мацько.— Бог там десь уже приготував терези, на які покладе нашу кров і кров ворогів нашого народу.

Вони вже були недалеко від мазовецьких корогов, серед яких стояли намети пана де Лорша, коли раптом побачили серед «вулиці» велику юрбу людей, які стояли й дивилися на небо.

Спиніться там, спиніться! — вигукнув якийсь голос з юрби.

Хто там говорить і що ви тут робите? — запитав Повала.

Клобуцький настоятель. А ви хто такі?

Повала з Тачева, рицарі з Богданця і де Лорш.

—Ах, то ви, пане,— промовив таємничим голосом ксьондз настоятель, підходячи до коня Повали.— Гляньте на місяць і придивіться, що на ньому робиться. Це віща і чудовна ніч!

Рицарі стали дивитись на місяць, що вже зблід і мав заходити.

Нічого не можу розібрати!— сказав Повала,— А ви що бачите?

Чернець у каптурі б'ється з королем у короні! Дивіться! Он там! Во ім'я отця, і сина, і святого духа! Ой, як же вони запекло б'ються!.. Господи, помилуй нас грішних!

Навколо запала тиша, бо всі затамували дух.

Дивіться! Дивіться!— гукав ксьондз;

Правда! Щось там таке є!— сказав Мацько.

Правда! Правда!—підтвердили інші.

—О! Король звалив ченця!— крикнув раптом клобуцький настоятель.— Наступив на нього ногою! Слава Ісусу Христу!

—На віки вічні!

В цю мить велика чорна хмара заступила місяць, і стало темно, тільки полум'я вогнищ кривавими пасмами тремтіло на дорозі.

Рицарі рушили далі, а коли од'їхали від, юрби, Повала опитав:

—Ви що-небудь бачили?

Спочатку нічого,— відповів Мацько,—але потім виразно бачив і короля, і ченця. І я. — І я.

Це знак божий,— озвався Повала.— Ну, то, незважаючи на сльози короля, з миру, видно, нічого не вийде.

А битва буде така, якої ще світ не бачив,—сказав Мацько.

І вони мовчки їхали далі, окрилені й урочисті.

Коли вони були вже недалеко від намету пана де Лорша, зірвався такий страшний вітер, що вмить порозкидав багаття мазурів. Повітря зароїлося тисячами жаринок, палаючих трісок, іскор і затуманилось клубами диму.

—Та й дме ж як страшно!— сказав Збишко, відкочуючи опанчу, яку вітер закинув йому на голову.

—А в вітрі чути немов людський стогін і голоси.

—Незабаром світатиме, але ніхто не знає, що йому несе прийдешній день, — додав де Лорш.

Перед ранком буря не тільки не вщухла, а розбурхалась настільки, що не можна було нап'ясти намету, в якому король від початку походу щоденно вислуховував по три святі меси. Нарешті прибіг Вітольд і, став просити, щоб король відклав відправу до більш слушного часу в лісовому затишку і не затримував виступу, його бажання було виконане, бо інакше й не залишалось нічого робити.

Коли зійшло сонце, лавою рушило військо, а за ним нескінченна валка возів. Через годину вітер трохи вщух, так що можна було розгорнути знамена. І поля одразу, скільки око бачило, зацвіли немов барвистими квітками. Неможливо було охопити оком усі загони й цілий ліс різноманітних знамен, під якими полки посувалися вперед. Ішла Краківська земля під червоною корогвою з білим орлом у короні; це була головна корогва всього королівства, велике знамено для всього війська. Ніс її Марцін з Вруцімовиць, герба Пулкоза, могутній і славетний у світі рицар. За ним ішли придворні загони, один під подвійним литовським хрестом, а другий під Погонею. Під знаменом святого Георгія йшов сильний загін іноземних найманих воїнів і добровольців, який складався переважно з чехів і моравів. Їх багато брало участь у цій війні, бо ціла сорок дев'ята корогва складалася виключно з них. Це був народ дикий і недисциплінований, особливо піхота, яка йшла за списарями, але такий звичний до війни і такий запеклий у бою, що всяка інша піхота, стикнувшися з ним, одскакувала від нього, як собака від їжака. Озброєні вони були бердишами, косами та сокирами, а найбільше залізними ціпами, якими орудували з страшною вправністю. Вони наймалися до кожного, хто їм платив, бо їх стихією була війна, грабунок і різня.

Поряд з чехами й моравами йшло під своїми знаменами шістнадцять корогов польських земель, з них одна перемишльська, одна львівська, одна галицька і три подільських, а за ними піхота з тих самих земель, озброєна переважно рогатинами й косами. Мазовецькі князі Януш і Земовіт вели двадцять першу, другу й третю корогви. Тут же йшли двадцять дві єпіскопські та магнатські корогви: Яська з Тарнова, Єндрка з Тенчина, Спитка Леліви і Кшона з Острова, і Миколая з Михалова, і Збігнєва з Бжезя, і Кшона з Козіхглув, і Куби з Конецьполя, і Яська Лігензи, і Кміти, і Закліки, а крім них родові корогви Грифітів і Бобовських, і Козячих Рогів і різних інших, котрі виходили на війну під спільним гербом і з спільним бойовим кличем.

І земля так розцвіла під ними, як розцвітають весною луки. Котилася хвиля коней, хвиля людей, над ними ліс списів з барвистими значками, немов дрібніші квіти, а позад них, у хмарах куряви, міська й селянська піхота. Всі знали, що йдуть на страшну битву, але знали також, що це «потрібно», тому йшли з готовністю й піднесенням.

На правому крилі йшли одна за одною Вітольдові ватаги під різнокольоровими знаменами і з однаковим зображенням литовської Погоні. Не можна було охопити поглядом усі загони, бо вони йшли полями й лісами і займали завширшки відстань понад німецьку милю.

Опівдні військо підійшло до сіл Логдау і Танненберга і спинилося край лісу. Місце здавалося зручним і безпечним від усякого несподіваного нападу, бо з лівого боку було захищене вузькою затокою Домбровського озера, з правого — озером Любень, а попереду війська лежало широке поле завширшки з милю. Серед цього поля, що трохи підвищувалось на захід, зеленіли луки Грюнвальда, а трохи далі сіріли солом'яні стріхи й неорані толоки Танненберга. Коли б супротивник спускався до лісу з узгір'я, його легко було б помітити, але вважали, що він з'явиться не раніш як завтра вранці. Військо спинилося тут тільки на відпочинок, проте знавець воєнної справи Зиндрам з Машковиць навіть у поході додержував бойового порядку, отже й тепер воно стало так, щоб у будь-яку хвилину бути готовим до бою. З наказу командуючого наперед до Грюнвальда, Танненберга й далі були вислані на легких і прудких конях гінці, щоб розвідати околиці, а тимчасом для богомільного короля на високому березі озера Любень поставили намет-каплицю, щоб він міг, як звичайно, прослухати меси.

Ягелло, Вітольд, мазовецькі князі і військова рада пішли в каплицю. Перед каплицею стовпилося найвизначніше рицарство, щоб перед вирішальним днем доручити себе богові й подивитися на короля. Усі бачили, як він ішов у сірій похідній одежі, з серйозним обличчям, на якому лежала печать великої турботи. Літа мало змінили його постать, не вкрили зморшками обличчя й не посріблили волосся, яке він рвучко одгортав за вуха, як і тоді, коли Збишко вперше бачив його в Кракові. Але йшов він ніби придавлений тягарем страшної відповідальності, що тяжіла над ним, і ніби заглибившись у тяжкий сум. У війську говорили, що він весь час плаче за тією християнською кров'ю, що має пролитися, і так воно й було насправді. Ягелла жахала думка про війну, особливо з людьми, які носять на плащах і корогвах хрест, і він всією душею прагнув миру. Даремно польські великі пани і навіть угорські посередники, Сцібор і Гара, вказували йому на пиху і самовпевненість хрестоносців, якою сповнений був і магістр Ульріх, котрий готовий був викликати на бій весь світ; даремно його власний посол, Петро Кожбуг, присягався хрестом господнім і рибами свого герба, що Орден і слухати не хоче про мир і що єдиного комтура гнєвського, графа фон Венде, який обстоював мир, інші обсипали зневагою й образами,—він ще мав надію, що ворог визнає слушність його вимог, пошкодує людської крові, і страшна чвара закінчиться справедливим миром.