Бувало, заїде він до якоїсь корчми, де й пальця вже нема де встромити, але вельможа, котрий розташувався там зі своєю челяддю, неодмінно вийде поцікавитися, кого це Бог послав, а побачивши старця з білими як молоко вусами і бородою, люб’язно скаже:

— Ласкаво просимо вашу милость до нашого скромного столу.

Пан Заглоба, як чемний чоловік, почувши таке запрошення, нікому відмовити не міг, гадаючи, що завжди буде жаданим гостем. І коли господар, пропустивши його через поріг, запитав: «Із ким маю честь?», взявшись у боки й заздалегідь тішачись ефекту, відповів двома словами:

— Заглоба sum!

І ніколи не сталося, щоби після цих двох слів його не взяли у міцні обійми й не вигукнули: «День цей запам’ятаю навіки!..» Господар відразу ж скликав приятелів і придворних і казав їм: «Погляньте лишень, ось він, доблесний воїн, gloria et decus******** славного рицарства Речі Посполитої!». Люди обступали пана Заглобу зусібіч, а молоді цілували поли його дорожнього жупана. Після цього з возів подавали бочівки й анкерки******** з вином, і наставало gaudium********, яке тривало часом і декілька днів.

Зазвичай вважали, що Заглоба їде депутатом на сейм, а коли він казав, що ні, слова його викликали щире здивування.

Він посилався на те, що поступився своїм мандатом панові Домашевському, мовляв, нехай молоді спільній справі послужать. Одним він називав справжню причину, від інших, коли йому набридали розпитуваннями, відбувався такими словами:

— Я до воєн змалечку звик, ось і захотілося мені на старості трішки Дорошенка полоскотати.

Після цих слів він викликав іще більше захоплення. Не програвав він, на думку довколишніх, і коли сказав, що не обраний на сейм депутатом, усі знали: бувають арбітри5, двох депутатів варті. Та й будь-який, навіть найзнаменитіший, сенатор пам’ятав про те, що за кілька місяців настане час виборів і тоді кожне слово такого славного рицаря на вагу золота буде.

Низько вклонялися Заглобі й обіймалися з ним і знатні вельможі. Один підляський пан поїв його три дні. Паци, яких Заглоба у Калужині здибав, на руках його носили.

Тишком-нишком робили старому й неабиякі подарунки. У своєму возі він часто-густо знаходив вино, горілку, скриньки в коштовній оправі, шаблі й пістолети.

Челядникам пана Заглоби теж перепадало, а сам він, усупереч своїм намірам і обітниці, їхав так поволі, що на третій тиждень ледве дістався Мінська6.

Проте у Мінську Заглоба пробув недовго. В’їхавши на майдан, він побачив перед собою таке багате й розкішне подвір’я, якого досі дорогою не зустрічав: придворні у парадному вбранні, піхоти мало не полк, щоправда неозброєної, бо на сейм із військом їхати заборонялося, але вояки такі добірні й у таких строях, що пишніших і король шведський не мав. Довкола позолочені карети, повози з гобеленами й килимами — у готелях на стіни чіпляти, вози з кухонним начинням і провізією, прислуга самі чужоземці, ні від кого не почуєш зрозумілої мови.

Побачивши нарешті якогось придворного у польському вбранні, пан Заглоба, передчуваючи добру гулянку, наказав зупинитися і, знявши одну ногу з повоза, запитав:

— А чий це двір, такий розкішний, що й королівському не поступиться?

— Чий же ще, — відповів придворний, — як не нашого господаря, князя конюшого литовського?

— Кого? — перепитав Заглоба.

— Та ви що, ваша милость, глухі? Князя нашого Богуслава Радзивілла, котрий на сейм послом їде, а після виборів, Бог дасть, і королем нашим стане!

Пан Заглоба швидко запхав ногу назад.

— Їдь! — крикнув він візникові. — Нам тут робити нема чого!

І поїхав, трясучись від обурення.

«Боже великий! — вигукнув він. — Шляхи твої незбагненні, і, якщо не вб’єш ти цього зрадника ударом блискавки в шию, то є в тебе якісь приховані від нас, невтаємничених, наміри, хоч, коли розмірковувати чисто по-людському, цього негідника слід було б добряче відшмагати. Проте, напевно, нема порядку в цій стражденній Речі Посполитій, якщо такі запроданці, без сорому й сумління, не лише кари не зазнають, а й спокійнісінько собі роз’їжджають із таким почтом! Чи ба! Вони ще й справи державні вершать! Ні, либонь, настав нам кінець, бо де, у якій іншій країні таке можливе? Добрий був король Joannes Casimirus, та добрий аж занадто, бо здирників геть розбалував, до безкарності привчив. А втім, винуватий не він один. Як бачимо, у народі нашому пропало і сумління громадянське, і почуття справедливості. Тьху, тьху! Він — і раптом депутат! У його підлі руки громадяни цілісність і безпеку Вітчизни передають, у ті самі руки, якими він Вітчизну роздирав і у шведські ланцюги заковував! Загинемо ми, достеменно загинемо! Його ще й на короля ладять... А що?! Мабуть, у нас усе можливе. Він — депутат! О Боже, адже в законі чітко сказано, що не може бути депутатом той, хто в чужих державах посади обіймає. А він же у прусському князівстві у свого дядька7 паскудного генерал-губернатор! Ну, постривай, я тебе за руку схоплю! А перевірка повноважень навіщо? Нехай я бараном стану, а мій візник різником, якщо сам я не проберуся в залу і як простий арбітр цієї матерії не зачеплю. Серед депутатів знайдуться такі, що мене підтримають. Не знаю, чи зможу я тебе, зрадника і такого магната, здолати й повноважень позбавити, але до обрання не дійде діло, у цьому я впевнений. Бідоласі Міхалу доведеться зачекати, бо я тут pro publico bonо******** клопочуся».

Так розмірковуючи, пан Заглоба поклав собі взятися до перевірки повноважень і для цього перетягти на свій бік декого з депутатів. Тому він із Мінська до Варшави їхав квапливо, щоб устигнути до початку сейму.

А втім, дістався він заздалегідь. Проте депутатів і людей сторонніх було стільки, що житла ані у самій Варшаві, ані на Празі, ані в інших передмістях годі було знайти ні за які гроші. Важко було й напроситися до кого-небудь, бо в одній комірчині тіснилося по декілька осіб. Першу ніч пан Заглоба спокійнісінько переночував у Фукера в крамничці, але на другий день, протверезівши й опинившись знову у своєму возі, не знав, що йому робити.

— Боже! Боже! — вигукував він спересердя, проїжджаючи Краківським передмістям і розглядаючись навсібіч, — ось костьол бернардинів, а он руїни палацу Казановських! О, невдячне місто! Власною кров’ю й зусиллями я виривав тебе з рук ворога, а тепер ти мені старому, що дожив до сивини, шкодуєш куточка, де голову прихилити.

Зрештою, місто аж ніяк не шкодувало для шановного старого куточка, але, на жаль, воно його не мало.

І все-таки люди недарма казали, що пан Заглоба народився під щасливою зіркою, бо не встиг він доїхати до палацу Конецпольських, як чийсь голос збоку окликнув візника:

— Стій!

Челядник притримав коней, і до воза з веселою усмішкою підбіг незнайомий шляхтич.

— Пане Заглобо! Невже не впізнаєте мене, ваша милость? — вигукнув він.

Перед Заглобою стояв чоловік років на тридцять із гачком, у рисячій шапці з пером, що відразу виказувало в ньому приналежність до війська, у червоному жупані й темно-червоному кунтуші, підперезаний витканим золотом поясом. Обличчя незнайомець мав надзвичайно вродливе. Він був блідий, степові вітри лише трішки позолотили його щоки, блакитні очі дивилися задумливо й журливо, правильність рис здавалася, як для чоловіка, навіть дещо нарочитою. Він був одягнений у польське вбрання, але волосся мав довге, а борідку коротко підстрижену на чужоземний манір. Зупинившись біля воза, незнайомець уже широко відкрив руки для обіймів, а пан Заглоба, й досі не згадавши, хто це, перегнувся й обняв його за шию.

Вони довго стискали один одного, але Заглоба час від часу хотів відхилитися, щоб ліпше розгледіти незнайомця, і нарешті, не витримавши, сказав:

— Вибач, добродію, ніяк не згадаю, з ким маю честь...

— Гаслінг-Кетлінг!

— Ой лелечко! Бачу, обличчя знайоме, але в цьому одязі тебе не впізнати, раніше, пригадую, ти носив рейтарський колет. Тепер же вбрання на тобі польське?

Бо я Річ Посполиту, що мене, скитальця, замолоду обігріла й нагодувала, матір’ю своєю вважаю, про іншу й не мрію. Ти, ваша милость, іще не знаєш, що після війни я і громадянство польське отримав?