Кам’янець (якого Сенкевич ніколи не бачив на власні очі) у романі постає як легендарна фортеця, польська трагічна Троя. Це третій великий батальний епізод облоги в «Трилогії», мабуть, найскладніший із погляду письменницького хисту. Аналогічна схема самої події, всі її мотиви (такі, як прихід ворогів, наради захисників, дипломатична акція, битва в фортеці та в полі, індивідуальні сутички, підступність нападників, ситуація в облоговому таборі, фінал епізоду) характеризуються особливою експресією. Опис сцени оточення Кам’янця є однією з найдосконаліших в історії польської літератури. Він вражає драматичним героїзмом та фаталізмом неминучої поразки.
Ця сцена має символічний вимір і як спільний вияв героїзму громади, об’єднаних високою ідеєю та особою видатного вождя-героя: калана, ксьондза, вояка. Це була також демонстрація індивідуального героїзму окремої особистості: Підбип’яти, Скшетуського, Володийовського, а водночас яскравий, хоч і складний приклад індивідуальної та колективної моделі поведінки в цілому, необхідної кожному народові в усі часи (це одна з базових універсальних жанрових функцій епосу). Однак Кам’янецька фортеця, значна частина якої була зухвало знищена загарбниками, як і її мужні захисники, вписані в історичний контекст як героїчні воїни втраченої території (цей мотив також є в універсальній топіці епосу). Кам’янець — це також і перш за все стихійний протест проти меншовартості, опортунізму та боягузтва. Це приклад величної боротьби за утвердження національної ідентичності й людської гідності. Такий універсальний взірець потрібен кожному народові в усі часи.
Дослідники звертали увагу на те, що «Пан Володийовський», роман на перший погляд досить «простий» і «легкий», насправді виявляється складним твором, з власною оригінальною художньою формою, що відрізняє його від попередніх частин циклу. Цей твір має довершену композицію, побудовану за зразком крещендо (музичний термін, що означає поступове збільшення сили звуку) : від любовного роману до національного епосу, від комічної естетики жарту до патетичної трагедії поразки. Це своєрідна (як і попередні частини Трилогії) довершена синкретична структура — сума жанрів, що органічно поєднує елементи хроніки (Пролог) та історичний репортаж (Великий епілог), психологічний, політичний, любовний, пригодницький роман з елементами детективу, мемуарів та легенд, елементів риторики — промов, повчань, проповідей, а також ліричних пісень.Тут відчутна поліфонічна мелодія звуків живої мови, численних діалогів і монологів, які становлять половину усієї лексико-синтаксичної субстанції художнього тексту.
«Пан Володийовський» відзначається ще однією значущою рисою — потужною психологічною складовою. Усі персонажі (навіть другорядні) живуть яскравим «внутрішнім життям»; головні герої — аналітичні, багатогранні, перебувають у незмінному розвитку, їм властиві виразні ситуативно-вмотивовані психологічні портрети, що творять їхню особистість. Другорядні або епізодичні герої відзначаються індивідуалізованою характерологією. Світ відчуттів, переживань, емоцій героїв відтворено у романі різноманітно та обширно. Майстерно і багатоаспектно представлена письменником психологія любовної драми зі всіма емоційно-етичними перипетіями і її розвитком від перших поглядів, флірту, залицянь, зізнань аж до еротичних зближень. Зрештою, у цьому романі автор майстерно подає різні типи кохання: просте й природне (можна сказати «солдатське» Міхала та Басі), піднесене (кохання Кристини та Кетлінга), чуттєве, пристрасне кохання, еротичне божевілля (Азія-Тугайбейович) та жорстоку, садистську, патологічну любов. Зокрема психоз, патології, «темні» сторони людської природи — цю сферу чуттів яскраво подано в останній частині «Трилогії». Психологічний досвід смутку, болю, страждань, тривоги, страху, терору, патологій свідомості (знаходить вияв у самотній одіссеї Басі після звільнення від рук викрадача та психічної хвороби Нововейського) із симптомами шизофренії, деменції, втрати пам’яті, психічних зривів, що призводить до незворотних розладів особистості.
І все ж, у центрі уваги роману Г. Сенкевича перебуває неординарна постать Володийовського, поставленого в центрі подій епохи, якого романіст художньо змалював як щирого поляка, великого польського патріота, першого Лицаря Речі Посполитої, славетного войовника, непереможного дуелянта тощо. Цей образ не вигаданий Сенкевичем. Такий діяч справді існував у другій половині ХVII століття, в часи, описані в трилогії Сенкевичем. Образ головного героя виконує функцію репрезентації та об’єднанння всіх верств суспільства. Володийовський — благородний і справедливий воїн. Якщо у попередніх частинах Володийовський постав перед читачем у образі сміливого лицаря, то у цій книзі він перевтілюється у відчайдушного «жовніра», виконуючи понадчасову місію, — боротьбу за честь і цілісність Речі Посполитої. І хоча це був непереможний боєць на шаблях, блискучий фехтувальник — віртуоз, який славився, як зазначав Сенкевич, у всій Речі Посполитій, він ніколи даремно не застосовував своєї грізної зброї. Таким, як свідчать давні джерела, був і той, хто послужив прототипом героя оповіді, — справжній пан Володийовський, досвідчений, нездоланний воїн, який провів більшу частину свого життя в численних військових походах. Відомості про життя цього сміливого солдата письменник міг почерпнути із давніх матеріалів, тогочасних сімейних хронік та історичних джерел. Наприклад, у родича Володийовського стольника Станіслава Маковецького з його «Історії про падіння Кам’янця і останні роки життя Єжи Володийовського» (на відміну від книжкового героя, якого звали Міхал, ім’я справжнього — Єжи).
Єжи Володийовський був шляхтичем, що належав до гербу Корчак, перемишльським стольником, мав чин полковника волоської хоругви Яна Собеського. У Кам’янці володів невеликим маєтком, який успадкував від батька. Він народився 1620 р. і пережив з усією своєю родиною облогу Кам’янця. З історичних джерел відомо лише, що він не був полковником хоругви, але служив у ній під час війни з Хмельницьким. Головного героя та його історичний прототип об’єднують такі риси характеру, як завзяття, відвага, весела вдача, гостинність і чуйність. Він відомий як відважний лицар, воював із козаками і татарами. Амурні справи та майстерне володіння шаблею Г. Сенкевич додав від себе. У 1662 році він одружився з донькою шляхтича Валента Єзьорковского Кристиною. Це був вдалий вибір. По-перше, незабаром вона отримала велику спадщину, а по-друге, дружина його була сувора, хоч у господарських справах кмітлива. Доки Єжи воював, дружина примножувала їхній добробут, наскільки це було можливо в умовах постійної війни, яку вела Річ Посполита. Невдовзі Єжи Володийовський став одним із найзаможніших представників подільської шляхти. Натомість усі зусилля він спрямував на військову кар’єру, а, розбагатівши, зміг утримувати власний загін, із яким брав участь у військових походах. У тогочасних звітних документах зазначалося, що Володийовський зі своїми людьми і за своєю власною ініціативою відстежували й ловили місцевих злодіїв та бандитів. У 1669 році він отримав у командування загін угорської піхоти і, приєднавши до нього власний кавалерійський загін, став «полковником». Завдяки протекції Яна Собеського обійняв посаду ротмістра в Кам’янці.
У війні, що почалася в 1672 році, Володийовський став полковником волоської хоругви і організовував розвідувальні рейди. Коли турки підійшли до Кам’янця і почалася облога міста, він був одним із помічників командувача Потоцького, який керував обороною міста. Облога розпочалася 15 серпня 1672 року, а 18 серпня до фортеці приїхав султан Магомет IV. У численних спогадах та документах повідомляється, що, хоча, Володийовський був одним із найхоробріших захисників міста, мусив погодитися на капітуляцію. Відтворюючи обставини смерті Володийовського і його похорону Сенкевич відійшов від історичної правди. Трагічна смерть пана Міхала, описана в книзі, який вважав за краще закінчити життя самогубством ніж погодитися на ганебну капітуляцію, більше відповідала характеру цього героя, ніж випадкова загибель під час вибуху. Втім, образ пана Володийовського в цілому отримав у творі більш романтичне забарвлення, ніж це було насправді. Сенкевич широко використовував історичну канву, вишиваючи на ній яскраві візерунки своєї фантазії.
