Коли він почав розвертатися, крутячи здоровою рукою штурвал, озирнувся, щоб не зачепити ззаду паль, і побачив Альберта на колінах у калюжі крові з похиленою набік головою. На пристані стояло таксі «Форд», а біля нього дебелий водій у кальсонах, зі спущеними до кісточок штанами, піднятими вгору руками й роззявленим, як у Альберта, ротом. На вулиці так досі нікого більше не було.

Палі пристані залишилися позаду, він вивів човен із бухточки і рушив протокою повз причал з маяком.

— Швидше. Жени, — сказав мордатий кубинець. — Врубай повний хід.

— Забери ту пушку, — сказав Гаррі. «Міг би загнати човен на Ракову мілину, — подумав він, — але ж той кубинець мене до біса продірявить».

— Давай газуй, — сказав мордатий кубинець. А тоді іспанською: — Всі лягли. Капітана тримайте на мушці. — Він і сам заліг на кормі, затягнувши Альберта в кокпіт. Решта троє також лягли на дно кокпіта. Гаррі сидів за штурвалом. Він дивився перед собою, виводячи човен із протоки попри вхід до допоміжної бази зі щитом оголошень для власників яхт і зеленим сигнальним ліхтарем, попри форт і червоний сигнальний ліхтар, віддаляючись від пристані, а тоді озирнувся. Мордатий здоровань-кубинець витяг із кишені зелену коробку з патронами й набивав магазини. Автомат лежав біля нього, а він набивав магазини навпомацки, дивлячись не на них, а кудись назад, за корму. Інші також дивилися назад, крім того кубинця, який пильнував Гаррі. То був один із тих, подібних на індіанців, і він махнув Гаррі пістолетом, щоб той дивився перед собою. За ними ще не гнався жоден інший човен. Двигуни працювали справно, до того ж і відплив їм допомагав. Проминаючи буй, Гаррі помітив, як сильно той нахилився в бік моря, і як вирує під ним течія.

«Нас можуть наздогнати хіба що два швидкоходні катери, — думав Гаррі. — Один, Реїв, возить пошту з Макумбе. А другий де? Я бачив його пару днів тому на стапелі Еда Тейлора, — пригадав він. — Я думав, що його зможе найняти Губатий. Хоч є, фактично, ще два. Одного тримає десь на островах дорожнє держуправління. А другий ремонтують у Ґаррісон-Байті. Як далеко ми зараз?» Він озирнувся й побачив, що форт залишився вже ген-ген позаду, над спорудами військової верфі вже було видно червоний цегляний будинок старого поштамту, а над контурами міських дахів височіла жовта будівля готелю. Видно було бухту біля форту й маяк понад хатинами вздовж вулички, яка вела до великого зимового готелю. «Милі чотири, — подумав Гаррі. — А ці вже хочуть наздогнати», — подумав він. Два білі рибальські човни обминули хвилеріз і рухались йому навздогін. «Не зроблять і десяти вузлів, — подумав він. — Курям на сміх».

Кубинці перемовлялися іспанською.

— Яка в нас швидкість, капітане? — спитав мордатий, повернувшись до нього.

— Десь дванадцять, — сказав Гаррі.

— А в тих човнів?

— Мабуть, десять.

Тепер вони вже всі стежили за човнами, навіть той, який мав пильнувати Гаррі. «Але що я можу зробити? — подумав він. — Ще нічого».

Два білі човни не збільшувалися в розмірах.

— Поглянь-но, Роберто, — сказав той молодик з приємним голосом.

— Куди?

— Дивись!

Дуже далеко, аж ледве було видно, над водою знявся фонтанчик.

— Стріляють по нас, — сказав приємноголосий. — Дурні якісь.

— Заради Господа, — промовив мордатий. — Із трьох миль.

«З чотирьох, — подумав Гаррі. — Ніяк не менше».

Гаррі міг бачити крихітні фонтанчики, які збурювали гладеньку поверхню води, але самих пострілів не чув.

«Жалюгідні ті конки, — думав він. — Гірше того, просто потішні».

— А є тут якийсь урядовий катер, капітане? — спитав мордатий, озирнувшись із корми.

— Берегової охорони.

— І скільки він потягне?

— Вузлів дванадцять.

— То ми тепер у безпеці.

Гаррі нічого не сказав.

— Ми вже в безпеці?

Гаррі мовчав. Ліворуч стримів маяк Сенд-Кі, а віхи, які попереджали про мілину, були тепер майже на правому траверзі. Ще хвилин десять, і вони проминуть риф.

— Що з тобою? Язик проковтнув?

— Про що ти питав?

— Хтось може ще нас наздогнати?

— Літак берегової охорони, — сказав Гаррі.

— Ми перерізали телефонні дроти, коли в’їжджали до міста, — сказав приємноголосий.

— І що, радіо теж перерізали? — спитав Гаррі.

— Думаєш, літак може сюди прилетіти?

— Поки не стемніло, — сказав Гаррі.

— Ну і що ти думаєш, капітане? — спитав мордатий, Роберто.

Гаррі промовчав.

— Кажи, що ти думаєш?

— Чому той сучий син убив мого напарника? — спитав Гаррі у приємноголосого, який стояв біля нього, стежачи за курсом по компасу.

— Заткайся, — сказав Роберто. — Тебе також прикінчу.

— Скільки ви взяли грошей? — запитав Гаррі у приємноголосого.

— Не знаємо. Ми ще не полічили. Однаково вони не наші.

— Я так і подумав, — сказав Гаррі. Він уже проминув маяк і взяв курс на Гавану, 225 градусів.

— Маю на увазі, що ми їх не для себе взяли. А для революційної організації.

— І мого напарника також для цього вбили?

— Мені дуже шкода, — сказав той юнак. — Важко навіть висловити, наскільки мені прикро.

— То й не намагайся, — сказав Гаррі.

— Розумієте, — сказав ледь чутно юнак, — той Роберто лихий. Він добрий революціонер, але лиха людина. Він уже стількох убив у часи Мачадо, що відчув до цього смак. Вбивати — це йому ніби потіха. Звичайно, він убиває заради доброї справи. Найкращої. — Юнак озирнувся на Роберто, який сидів тепер у рибальському крісельці на кормі з «Томпсоном» на колінах і дивився на білі човни, які тепер, побачив Гаррі, стали зовсім крихітними.

— Що маєш випити? — гукнув із корми Роберто.

— Нічого, — відповів Гаррі.

— Вип’ю тоді своє, — сказав Роберто. Один кубинець лежав на сидінні над паливними баками. Було видно, що він страждає від морської хвороби. Другого також явно нудило, але він намагався ще сидіти.

Озирнувшись, Гаррі побачив свинцевого кольору катер, який проминув уже форт і наздоганяв два білі човни.

«Берегова охорона, — подумав він. — Теж коту під хвіст».

— Думаєте, той гідроплан прилетить? — запитав приємноголосий юнак.

— За півгодини стемніє, — сказав Гаррі. Він зручніше вмостився на сидінні біля штурвала. — Зі мною що зробите? Уб’єте?

— Я цього не хочу, — сказав юнак. — Ненавиджу вбивати.

— Що ти там робиш? — запитав Роберто, тримаючи в руці пляшку віскі. — Хочеш подружитися з капітаном? І що тоді? Їстимеш за капітанським столом?

— Тримай штурвал, — сказав юнакові Гаррі. — Бачиш курс? Два двадцять п’ять. — Він підвівся й пішов на корму.

— Дай мені випити, — сказав він Роберто. — Бачиш, там катер берегової охорони, але нас йому не наздогнати.

Гнів, ненависть, гідність — це все він відкинув як зайву розкіш і почав обдумувати план.

— Точно, — сказав Роберто. — Нас він не наздожене. Поглянь на тих молокососів, як їх усіх загойдало. То що ти сказав? Хочеш випити? Маєш ще якісь передсмертні бажання, капітане?

— Гарні в тебе жарти, — сказав Гаррі. Зробив добрячий ковток.

— Знай міру! — запротестував Роберто. — Це все, що тут є.

— Я ще трохи маю, — сказав йому Гаррі. — Я просто пожартував.

— Зі мною не жартуй, — набурмосився Роберто.

— Мені то треба?

— То що ти маєш?

— Бакарді.

— Бігом неси.

— Спокійно, — сказав Гаррі. — Чого ти такий грізний?

Він рушив на ніс, дорогою переступивши через тіло Альберта. Підійшовши до штурвала, подивився на компас. Юнак майже на двадцять п’ять градусів відхилився від курсу, і стрілка компаса хиталася. «Він не моряк, — подумав Гаррі. — А отже, матиму більше часу. Треба глянути на кільватерний слід».

Двома спіненими вигинами слід простягався за кормою в напрямку маяка, який вирізнявся ген на обрії своїм рудуватим ажурним конусом. Човнів уже майже не було видно. Міські радіовежі злилися в одну невиразну пляму. Двигуни працювали справно. Гаррі нахилився по пляшку бакарді. Пішов із нею на корму. Там випив спочатку сам, а тоді простягнув пляшку Роберто. Кинув погляд на Альберта, і його мало не знудило. «Бідолаха вічно голодний», — подумав він.