Обличчя в нього було правильне, з довгим прямим носом, як у всіх уродженців Венето, з добрими, веселими й щирими очима і сивиною людини поважного віку — він був на два роки старший за полковника.

Він підійшов з привітною усмішкою, хоч і з виглядом змовника, бо в них було чимало спільних таємниць, і простяг свою велику міцну руку з довгими пальцями, випещену, як і годилося людині на такій посаді, а полковник простяг йому свою — двічі прострелену і трохи скарлючену. Так зустрілися два старожили Венето, двоє братів у спільноті роду людського — єдиного клубу, куди вони обидва платили внески, побратими в любові до стародавньої країни, яку споконвіку роздирали нескінченні чвари, але яка навіть у поразці лишалася нездоланною, до країни, яку обидва вони захищали в юності.

Міцний потиск рук — короткий вияв прихильності й радості від зустрічі; потім метрдотель сказав:

— Добридень, полковнику!

— Добридень, Gran Maestro[15],— відказав полковник. Полковник запросив Gran Maestro випити з ним за компанію; метрдотель відповів, що він на роботі. А пити на роботі заборонено.

— Під три чорти всякі заборони! — вигукнув полковник.

— Маєте рацію,— мовив Gran Maestro,— але свої обов'язки треба виконувати, правила у нас розумні, тож їм слід коритися, особливо мені: я мушу подавати приклад.

— Який же тоді з вас Gran Maestro! — заперечив полковник.

— Налийте мені чарку Garpano punto e mezzo[16],— звелів Gran Maestro барменові, котрого досі не прийняли до Ордену через якусь дріб'язкову причину, неясну й приховану.— Я вип'ю за Ordine[17].

Так, порушивши порядок і правила поведінки старшого рангом, що повинен бути прикладом для підлеглих, Gran Maestro і полковник вихилили по чарці. Вони поспішали не навмисне, і Gran Maestro не виявляв ніякої тривоги. Просто швидко вихилили по чарці, і край.

— А тепер обміркуймо справи Ордену, — сказав полковник. — Сесія у нас таємна?

— Так, — відповів Gran Maestro.— Я оголошую її таємною.

— Давайте далі, — сказав полковник.

Орден, витвір їхньої фантазії, був заснований під час розмов Gran Maestro з полковником. Він називався El Ordine Militar, Nobile y Espirituoso de los Caballeros de Brusadelli[18]. I полковник, і метрдотель розмовляли по-іспанському, а оскільки це найпридатніша мова, коли ви хочете заснувати Орден, то вони й скористалися нею, назвавши Орден ім'ям відомого міланського спекулянта-мільярдера, що ухилявся від сплати податків; під час шлюборозлучного процесу, коли виникла суперечка через розподіл майна, він публічно звинуватив молоду дружину в тому, що своєю надмірною хтивістю вона довела його до розумового розладу.

— Gran Maestro, що чути про нашого патрона, хай буде благословенне його ім'я? — спитав полковник.

— Нічого. Він чомусь притих останнім часом.

— Мабуть, віддається медитаціям.

— Мабуть.

— Певне, вигадує нові й ще мерзенніші підступи.

— Можливо. Він мені нічого не казав.

— I все ж на нього можна покластися.

— Поки не вмре. А тоді хай чорти смажать його в пеклі, а ми свято шануватимемо пам'ять про нього.

— Джорджо,— сказав полковник,— налийте Gran Maestro іще чарку карпано.

— Коли це наказ,— сказав Gran Maestro,— то я мушу коритись.

Вони цокнулися.

— Джексоне! — гукнув полковник.— Погуляйте собі як слід. Їсти можете тут. Завтра об одинадцятій нуль-нуль з'явитесь до холу, а тепер згиньте мені з очей, глядіть тільки, не вскочте в якусь халепу. Гроші у вас є?

— Так, пане полковнику,— відказав Джексон і подумав: «Старий шкарбан і справді з'їхав з глузду. Міг би підкликати мене до себе, а не горлати на цілу залу».

— Вшивайтеся швидше! — скомандував полковник.

Джексон виструнчився перед ним.

— Ви мені набридли; товчетеся цілими днями і навіть гульнути як слід не вмієте. Господи, та хоч сьогодні погуляйте досхочу!

— Слухаю, пане полковнику.

— Ви зрозуміли, що я сказав?

— Так, пане полковнику.

— Повторіть.

— Рональдові Джексону, особистий номер сто тисяч шістсот сімдесят вісім, з'явитися в хол готелю «Грітті» об одинадцятій нуль-нуль, завтра, числа не пам'ятаю, а доти не навертатися на очі полковникові й добряче гульнути. Або...— додав він,— принаймні спробувати.

— Вибачте, Джексоне,— сказав полковник,— я таки свиня...

— Дозвольте заперечити, пане полковнику? — спитав Джексон.

— Дякую, Джексоне. Може, я й не свиня. Добре, якщо ви маєте слушність. А тепер забирайтеся звідси! Кімнату вам дадуть чи вже дали, харчі забезпечені, отож ідіть і розважайтеся собі.

— Слухаю, пане полковнику.

Коли Джексон пішов, Gran Maestro спитав:

— Що він за хлопець? З отих понурих американців?

— Атож,— відповів полковник,— Господи, скільки їх у нас! Похмурі, доброчесні, вгодовані й тупі. В тому, що вони тупі, є й моя вина. Але трапляються й гарні хлопці.

— Як ви гадаєте, вони трималися б, як ми, на Граппі чи на П'яве?

— Добрі хлопці трималися б. Може, навіть краще за нас. Але, бачите, в нашій армії не ставлять до стінки навіть самострілів.

— Господи! — вигукнув Gran Maestro.

I він, і полковник — обидва вони знали людей, які нізащо не хотіли вмирати, забуваючи, що тому, хто помре в четвер, уже не треба буде вмирати в п'ятницю; вони пам'ятали, як один солдат прив'язував мішок з піском до ноги свого товариша, щоб не лишилося опіку, і стріляв у нього з такої відстані, щоб, улучивши в гомілку, не пошкодити кістки, а потім, замітаючи сліди, стріляв разів зо два в повітря. Так, обидва вони знали про це, і на згадку про війну, а також із щирої, благородної ненависті до тих, хто на ній багатіє, вони й заснували свій Орден.

Вони пам'ятали — ці двоє, що любили й поважали один одного, — як бідні солдати, котрі нізащо не хотіли вмирати, ділили між собою гонорейний гній, зібравши його в сірникову коробку, щоб заразитися і не йти в чергову криваву атаку.

Були й такі, що носили під пахвами мідні монети, сподіваючись дістати жовтяницю. А тим, у кого водилися гроші, впорскували парафін під колінну чашечку, і їм зовсім не треба було воювати.

Вони знали, як вживати часник, щоб ухилитися від атаки, знали всі чи майже всі хитрощі: адже один був сержантом, а другий лейтенантом у піхоті, й обидва билися на трьох вузлових позиціях — на Пасубіо, на Граппі і на П'яве, — а де ж тоді й ухилятися, як не там!

А перед тим вони пройшли крізь безглузду бойню на Ізонцо й на Карсті. Їм було соромно за тих, хто її влаштував, і вони намагалися не думати про цю ганебну, безглузду подію — скоріше б її забути. Хоч іноді полковник згадував її для науки. Отож вони й заснували Орден Брусаделлі — аристократичний, військовий і духовний, — який налічував усього п'ять членів.

— Що чути в Ордені? — спитав полковник.

— Кухаря ресторану «Маніфік» ми зробили Командором. Того дня, коли йому стукнуло п'ятдесят, він тричі показав себе мужчиною. Я повірив йому на слово. Він ніколи не бреше.

— Авжеж. Він ніколи не бреше. Але в цьому ділі я б не дуже звірявся на чиюсь похвальбу.

— А я повірив йому. Він був ледь живий.

— Колись він був великий мастак задирати дівчатам спідниці.

— Anch’io[19].

— Ви щось плануєте на зиму?

— Ні, Найдостойніший.

— А вам не здається, що слід влаштувати маніфестацію на честь вельмишановного Паччарді?

— Як накажете.

— Мабуть, почекаймо з цим,— сказав полковник.

Він трохи подумав, а потім замовив собі ще чарку сухого мартіні.

— А чи не влаштувати нам на честь нашого великого патрона Брусаделлі, хай буде благословенне його ім'я, процесію й маніфестацію в якомусь історичному місці — скажімо, на площі Святого Марка чи коло старої церкви в Торчелло?