— А як роблять прорив для танків? Розкажи, будь ласка.

— Насамперед захоплюють місто на схрещенні головних шляхів. Назвемо це місто, приміром, Сен-Ло. Потім необхідно осідлати шляхи, захопивши сусідні міста й села. Ворог утримує основну лінію оборони, але не може підтягти свої дивізії для контрудару, бо штурмова авіація перехоплює їх по дорозі. Тобі не набридло?

— Анітрохи. Мені ще ніколи не пояснювали так добре.

— Спасибі,— сказав полковник. — А може, вже досить з тебе цієї страшної науки?

— Ні, — відповіла вона,— Я люблю тебе і хочу, щоб ти розділив її зі мною.

— Моє ремесло не можна ні з ким розділити, — сказав полковник. — Я лише розповідаю тобі, як це робиться. Можу додати ще кілька анекдотів, щоб було цікавіше.

— Будь ласка.

— Взяти Париж було дуже легко,— сказав полковник. — Пусте фіглярство, а не військова операція. Ми вбили кілька писарів — зняли заслон, який виставили німці, щоб прикрити свій відступ. Мабуть, вони подумали, що їм уже не потрібно буде стільки писарів, і послали їх на передову.

— Хіба то не була велика перемога?

— Люди Леклерка — отого пронози третього чи навіть четвертого гатунку, чию смерть я відсвяткував пляшкою пер'є-жуе сорок другого року,— повистрілювали чимало патронів, наче то була справжня битва: патронів ми давали їм удосталь. Та все це були дурниці.

— Ти теж брав у ній участь?

— Так,— відповів полковник. — Тепер я спокійно можу про це сказати.

— I це не справило на тебе ніякого враження? Все-таки то був Париж, і не кожному доводилось його брати.

— Самі французи взяли його на чотири дні раніше. Та згідно з великим планом так званого штабу верховного командування союзних експедиційних сил, де зібралися всі тилові політикани з військових, — вони носили нашивку з якоюсь вогненною емблемою, а ми — листочок конюшини як пізнавальний знак, хоч більше на щастя, — так от, за тим хитромудрим планом місто потрібно було спершу оточити. Просто взяти його не можна було. До того ж ми мусили чекати на генерала та ще й фельдмаршала Бернарда Лоу Монтгомері, який не зміг ліквідувати прориву біля Фалеза; просуватися вперед було нелегко, от він і не встиг вчасно з нами з'єднатися.

— Ви, мабуть, дуже за ним скучили,— сказала дівчина.

— Ще б пак,— підхопив полковник.— Страшенно скучили..

— Невже в усьому цьому не було нічого благородного, нічого героїчного?

— Аякже,— сказав полковник.— Ми пробивалися з Ба-Медона через Пор-де-Сен-Клу вулицями, що їх я знав і любив, і в нас не було жодного вбитого, і ми намагалися завдати місту якнайменшої шкоди. На площі Зірки я взяв у полон дворецького Ельзи Максуелл. То була дуже складна операція. На нього донесли, що він японський снайпер і нібито застрелив кількох парижан. Це було щось нове! Отож ми послали трьох солдатів на дах, де він переховувався, але він виявився звичайним собі хлопчиною з Індокитаю.

— Тепер я починаю розуміти. Як усе-таки прикро!

— Завжди прикро, та ще й як! Хоч у нашому ремеслі не можна прислухатися до голосу серця.

— Ти думаєш, що за часів кондотьєрів було так само?

— Напевно, ще гірше.

— А руку тобі поранило в чесному бою?

— Так. У якнайчеснішому. На кам'янистому, голому, як коліно, пагорбі.

— Дозволь мені торкнутися її,— попросила вона.

— Тільки обережніше з долонею,— сказав полковник.— Вона прострелена, і рана час від часу відкривається.

— Тобі треба писати,— сказала дівчина.— Я кажу серйозно. Люди повинні знати про таке.

— Ні,— заперечив полковник.— У мене нема хисту до писання, і я знаю надто багато. Кожен брехун опише це переконливіше, ніж той, хто там побував.

— Але ж інші військові писали!

— Так. Моріц Саксонський. Фрідріх Великий. Су Цінь.

— А в наш час?

— Ти так легко говориш «наш». А втім, мені це подобається.

— Багато військових пишуть!

— Пишуть. А ти їх читаєш?

— Ні. Я читаю переважно класиків та скандальну хроніку в ілюстрованих журналах. I ще твої листи.

— Спали те паскудство, — сказав полковник.

— Прошу тебе, не будь такий неввічливий.

— Не буду. Що б тобі ще розповісти?

— Розкажи, як ти був генералом.

— Ах, про це, — він зробив знак Gran Maestro принести шампанського. То був його улюблений редерер сорок другого року.— Коли ти генерал, то живеш у фургоні, і твій начальник штабу теж живе в такому самому фургоні, і в тебе є вдосталь питва, коли в інших його немає. Твої начальники відділів живуть на КП. Я міг би розповісти про них, але тобі буде нудно. Я міг би розповісти про начальників першого, другого, третього, четвертого й п'ятого відділів, а у німців був ще й шостий. Боюсь тільки, що тобі буде нудно... Якщо ти генерал, у тебе є карта під плексигласом і на ній три полки із трьох батальйонів кожний. I все це позначено кольоровим олівцем. На карті позначені межі, щоб батальйони не лізли, куди не слід, і не побили один одного. Кожний батальйон складається з п'яти рот. Всі батальйони мусять бути добрими, але серед них є й погані. Крім того, в тебе є дивізійна артилерія, танковий батальйон і ціла купа запчастин. I все твоє життя скоординоване за картою.

Він помовчав, поки Gran Maestro наливав редерер сорок другого року.

— З корпусу, тобто з cuerpo d’Armata,— він знехотя переклав це слово,— дають вказівки, що ти мусиш зробити, а ти вирішуєш, як його зробити. Диктуєш накази, а частіше віддаєш їх телефоном. Мордуеш людей, яких ти поважаєш, змушуючи їх робити явно неможливе, бо наказ є наказ. Сушиш собі голову, пізно лягаєш і встаєш удосвіта.

— I ти не напишеш про це? Навіть щоб мені зробити приємність?

— Ні,— сказав полковник. — Книжки про війну пишуть здебільшого нервові юнаки, які трохи з'їхали з глузду, але зберегли свіжі враження про перший день боїв або про перші три-чотири дні. Це непогані книжки, але тим, хто там був, вони здаються нудними. Інші пишуть, щоб поживитися на війні, в якій вони не брали участі,— ті, що тікали в тил, щоб скоріше повідомити новини з фронту. I не такі то вже були цікаві новини. Професіональні письменники поприлаштовувалися на службі в тилу й писали про бої, у яких нічогісінько не тямлять, немов бачили їх на власні очі. Не знаю, як називати такий гріх! От і один морський капітан, який і човном не зміг би командувати, взявся писати про таємниці справді великої війни. Рано чи пізно кожний опублікує свою книжку. Може, серед них трапиться й непогана. Але я, доню, книжок не пишу.

Він подав знак Gran Maestro наповнити келихи.

— Gran Maestro,— спитав він,— ви любите воювати?

— Ні.

— Але ж ми воювали.

— Так, Забагато.

— А як у вас тепер здоров'я?

— Чудово, якщо не зважати на виразку, та ще серце трохи підводить.

— Не може бути! — вигукнув полковник і відчув, що серце його раптом обірвалося; йому аж дух перехопило.— Ви ж мені казали тільки про виразку.

— Ну от, тепер ви знаєте...— Gran Maestro урвав на півслові й усміхнувся широкою, ясною усмішкою, що, мов сонячний промінь, осяяла його обличчя.

— Скільки у вас було нападів?

Gran Maestro підняв два пальці, як людина, що сигналізує на перегонах своєму букмекерові і чекає, щоб той у відповідь кивнув йому головою.

— Я випередив вас,— сказав полковник.— Але годі скиглити! Долийте-но краще донні Ренаті цього чудового вина.

— Ти мені не казав, що в тебе знову були напади,— мовила дівчина.— Ти приховав це від мене.

— Відколи ми бачилися востаннє, більше не було.

— Може, завдяки мені? Тоді я просто приїду до тебе і доглядатиму тебе.

— Серце такий самий м'яз, як інші,— сказав полковник.— Тільки головний. Він працює, як точний механізм. Лихо в тому, що його не можна віддати в гарантійний ремонт. А коли він зупиниться, ти цього й не знатимеш. Просто помреш — і край.

— Не кажи такого, будь ласка.

— Ти ж сама спитала,— сказав полковник.

— А в цього рябого з кумедним лицем? У нього такого не буває?