У тьмяному світлі зимового надвечір'я канал був сталево-сірий, і полковник попросив:

— Арнольдо, відчиніть, будь ласка, вікна.

— Сьогодні сильний вітер, полковнику, а в кімнаті погано натоплено: струму не вистачає.

— А для струму не вистачає дощів. Повідчиняйте всі вікна.

— Воля ваша, полковнику.

Коридорний повідчиняв вікна, і в кімнату ввірвався північний вітер.

— З'єднайтеся, будьте ласкаві, з портьє: хай подзвонить за цим номером.

Коридорний дзвонив, поки полковник був у ванній кімнаті.

— Графині нема вдома. Але, мабуть, її можна знайти в «Гаррі».

— У «Гаррі» можна знайти все на світі!

— Все, крім щастя.

— А от я і його знайду! — запевнив полковник.— Як то кажуть, де ми, там і щастя.

— Авжеж,— погодився коридорний.— Я приніс гіркої настоянки й пляшку джину. Зробити вам коктейль із содовою?

— Спасибі, друже. Де ви все це взяли, у барі?

— Ні. Купив у місті перед вашим приїздом, щоб вам не довелося переплачувати в барі. Там такі скажені ціни.

— Гаразд,— сказав полковник.— Тільки даремно ви вкладаєте свої гроші в таке діло.

— Де наше не пропадало. Це нам із вами не вперше. Джин коштує три тисячі двісті лір, він не контрабандний, а кампарі — вісімсот.

— Спасибі, друже. Як вам сподобались качки?

— Жінка ще й досі згадує про них. Адже нам доти не доводилось куштувати диких качок — така дорога їжа не для нас. Одні наші сусіди сказали їй, як їх готувати, і потім ми з'їли їх з тими сусідами. Мені ніколи й не снилася така смакота! Відкусиш шматочок, а він аж тане тобі в роті.

— Для мене теж нема нічого смачнішого, ніж ці жирні качки з-за залізної завіси. Вони летять через неозорі лани Дунайської рівнини. Тут, у нас, качки роблять короткі перельоти, але прилітають сюди завжди тим самим шляхом, від тих часів, коли ще й рушниць не було.

— Я нічого не тямлю у мисливстві,— сказав коридорний.— Ми надто бідні для цього.

— Але ж у Венето полюють і незаможні люди.

— Так. Звідти цілу ніч долинає стрілянина. Та ми ще бідніші за них. Бідніші, ніж ви можете собі уявити, полковнику.

— Чого ж, дуже добре можу уявити.

— Ну, не знаю,— сказав коридорний.— Жінка навіть пір'я зібрала. Вона просила подякувати вам.

— Якщо післязавтра нам пощастить, ми настріляємо багато качок. Великих селезнів з зеленими головами. Скажіть дружині: якщо нам пощастить, вона матиме дуже смачних качок — жирних, як кабанці, — вони добре відпаслися у росіян,— і з гарним пір'ям.

— А як ви ставитесь до росіян, полковнику, якщо це не секрет?

— Кажуть, це наш майбутній противник. Тож мені як солдату, можливо, доведеться з ними воювати. Проте вони мені дуже подобаються, я не знаю людей кращих і таких схожих на нас.

— Мені не пощастило з ними зустрічатися.

— Нічого, ще колись зустрінетесь. Хіба що вельмишановний Паччарді зупинить їх на річці П'яве, хоч вона вже й висихає. Її всю поглинають гідростанції. А може, вельмишановний Паччарді захоче битися з ними. Та я не думаю, що битва триватиме дуже довго.

— А я навіть не знаю, хто він такий, цей вельмишановний Паччарді.

— Зате я знаю. А тепер попросіть подзвонити до «Гаррі», може, графиня вже прийшла. А як ні, хай іще раз подзвонять їй додому.

Полковник ковтнув суміші, що приготував йому Арнольдо, коридорний із скляним оком. Пити йому не хотілося, і він знав, що це йому вадить.

Але він пив уперто, як дикий кабан, уперто, як робив усе в житті, і коли він ішов до відчиненого вікна, хода його нагадувала котячу, хоч це був уже досить старий кіт; він подивився на Великий канал, що брався сірою барвою, наче його намалював Дега в один із своїх найсіріших днів.

— Велике спасибі вам, Арнольдо,— сказав полковник. Той розмовляв по телефону і тільки кивнув, мигнувши приязно своїм скляним оком.

«Шкода, що йому довелося вставити скляне око,— думав полковник.— Шкода, що я люблю тільки тих, хто воював і був скалічений.

I з-поміж інших є славні люди, я добре ставлюся до них і навіть симпатизую декому, проте по-справжньому люблю тільки тих, хто був там і зазнав кари, яка належить усім, хто пробув там досить довго.

Авжеж, кожен каліка може мене обдурити,— думав він, допиваючи суміш, якої йому не хотілося пити.— Перший-ліпший сучий син, якщо тільки йому добряче перепало,— а кому ж не перепало з тих, хто там довго пробув? От таких я люблю.

Так,— підтвердила інша, краща риса його вдачі.— Таких ти любиш.

А навіщо це мені? — думав полковник. — Навіщо мені когось любити? Краще натішитися наостанку.

Але й тішитися,— казала найкраща риса його вдачі,— ти не зможеш не люблячи.

Гаразд, гаразд, от я й люблю, як найпослідущий сучий син», — сказав полковник, але не вголос.

А вголос він мовив:

— Ну як, додзвонились Арнольдо?

— Чіпріані ще не вернувся,— відказав коридорний. — Його чекають кожної хвилини, тож я не вішаю трубки.

— Дарма, — сказав полковник. — Доповідайте, хто там є, і не будемо гаяти часу. Я хочу точно знати, хто там тепер є.

Арнольдо щось півголосом промовив у трубку. Потім прикрив її рукою:

— Я розмовляю з Етторе. Він каже, що барона Альваріто ще нема. Граф Андреа там, він добряче напідпитку, але, каже Етторе, він іще може скласти вам компанію. Там усі дами, що звичайно бувають після обіду, ваша знайома грецька княжна і ще кілька чоловік, яких ви не знаєте. Ну, й ще ота шушваль з американського консульства, — вони сидять там з обіду.

— Хай він подзвонить, коли ця шушваль піде геть, — тоді я прийду.

Арнольдо щось проказав у трубку і повернувся до полковника, який задивився на баню Догани.

— Етторе каже, що він би їх витурив, але боїться, щоб Чіпріані не розсердився.

— Скажіть, хай їх не чіпає. Їм же сьогодні не треба працювати, тож чому б їм не напитися, як усім порядним людям? Та я не хочу їх бачити.

— Етторе обіцяє подзвонити. Він думає, що скоро вони самі здадуть позиції.

— Подякуйте йому, — сказав полковник.

Він стежив, як гондола поволі пливе каналом, проти вітру, і думав, що американців не так-то легко зрушити з місця, коли вони п'ють. «Я ж розумію, їм тоскно. I в цьому місті також. Їм тут дуже тоскно. Тут холодно, платять їм не дуже щедро, а паливо коштує дорого. Жінки їхні тримаються мужньо, вони вдають, ніби живуть не у Венеції, а у себе в Кіокаці, штат Айова, а діти вже торохтять по-італійському, наче маленькі венеціанці. Та сьогодні, Джеку, тобі не хочеться розглядати аматорські фотографії. Сьогодні обійдемося без аматорських фото, без напівп'яних звірянь, докучливих умовлянь випити чарку і буденної нудоти консульського побуту».

— Ні, Арнольдо, щось я сьогодні не хочу ні другого, ні третього, ні четвертого віце-консулів.

— У консульстві є і дуже приємні люди.

— Так,— сказав полковник.— У дев'ятсот вісімнадцятому тут був з біса симпатичний консул. Його всі любили. Не пригадую, як його прізвище.

— Ви любите заглиблюватися в минуле, полковнику.

— У таке з біса далеке, що аж смішно.

— Невже ви пам'ятаєте все, що було колись?

— Все,— відповів полковник.— Його прізвище було Керрол.

— Я чув про нього.

— Вас тоді ще й на світі не було.

— Невже ви гадаєте, полковнику, що треба народитися в певний час, щоб знати все, що тут відбувається?

— Ваша правда. Та хіба тут кожному відомо, що відбувається в місті?

— Не кожному. Але майже всім,— сказав коридорний. — Бо простирала ж мусить хтось міняти і мусить хтось прати... Певна річ, ідеться не про такі готелі, як, приміром, наш.

— Мені, бувало, добре велося й без ваших простирал.

— Ще б пак! Але гондольєри — хоч вони й дуже товариські люди і, як на мене, найпорядніші у нас — люблять поплескати язиком.

— Цілком природно.

— Потім священики. Вони ніколи не порушують таємниці сповіді, але ж і в них іноді сверблять язики.

— Авжеж.

— А їхні економки теж люблять перемовитися одна з одною.