Найстарший мій брат — Андрій — був інженером, підстарший — Антін — лікарем, третій з ряду — Сергій — адвокатом, а я, скінчив духовну семінарію, бо хотів піти слідами батька. Подобалося мені священство. Я любив нашу садибу, наше село і всю околицю. Любив наші поля й луки, пасіки серед молодих лип та акацій і верболози на піщаному березі ріки. Любив кольорові сутінки Божого храму, наповнені запахом воску й ладану, спокійну тишу, в якій душа сама летить до Бога; любив своєрідну сувору красу іконописного мистецтва, церковну музику й ніжні вогники свічок, опливаючих воском. Я серцем відчував усю велич урочистости Богослужінь і кожного разу наново переживав потрясіння, проймаючись простотою й мудрістю вислову Святого Письма. Я приріс душею до людей, серед яких збігло моє дитинство й юність. Любив наших дотепних і грубуватих, але гордих селян-хліборобів, любив — ніде правди діти — сварливих і гостроязиких, зате чепурних і дзвінкоголосих сільських красунь і засмалену дітвору з вигорілим на сонці волоссям, що вистрибувала і вигукувала в поросі сільської дороги. Я багато чув від батька про труднощі, з якими він зустрічався в селі, я знав про безмір праці й серця, вкладених у нашу парафію, й мені попросту було незрозуміло, як це все могло б перейти в чужі руки. Та і сам з молодих літ вріс у життя села: керував церковним хором, учив нот і грамоти, давав вистави з молоддю, колядував, щедрував і робив ковзанки.
Час-від-часу, особливо взимку, в приходстві, що перетворилося у свого роду сільський клюб, збиралися господарі, щоби поговорити і порадитися з татом: що й де сіяти, звідки дістати таке або сяке насіння, які на що ціни, яка раса худоби краща і всяке таке інше. Найбільше приходило людей, коли розходилася вістка, що приїхав хтось у гості з «поповичів». Усі три старші брати були вже жонаті й жили окремо, але двічі-тричі на рік відвідували родинне гніздо. І не раз чекали місяцями наші парафіяни з хворобами, або з правними клопотами, кажучи:
— Підождемо, поки наш попович приїде — той правду скаже.
Мама також мала постійно якісь справи з господинями: то яйця з расових курей їм ховала для квочок, то звіряла таємниці на солодке тісто, на рибу, чи поросята, то знову радила якісь домашні ліки на дитячі хвороби.
І я розумів, що село без нас осиротіло б. Тому тішився подвійно, що не лише з обов’язку, а й з власного глибокого бажання буду священиком.
Наймолодшою дитиною, молодшою за мене на чотири роки, була сестра. Звичайно, як наймолодша та одинока дівчинка, стала загальною улюбленицею і пестійкою. Вдалася в маму: мала сині очі й ясне каштанове волосся, що сягало їй по бедра, високий стан і ніжний, чистий профіль, що нагадував мармурові статуї грецьких майстрів долота. Люди вважали її красунею, а ми — й поготів. Звалася Таїсою. Але, коли була ще маленька й хотіла вимовити своє ім’я й прізвище, то в неї замість Таїса Пашницька виходило «Псенися Псеницка». Це було таке потішне, що й ми її почали називати Пшеничкою. І так лишилося. Для нас вона була просто Пшеничкою, для служби й селян — панночкою Пшеничкою.
Чи то тому, що ми всі своєю увагою й любов’ю створили особливу атмосферу довкола дівчинки, чи вона вже мала від народження щось відмінне у своїй крові, але Пшеничка відзначалася цілком своєрідною вдачею. Вона не одідичила[20] ані трохи практичности, чи хазяйновитости по батьках. її взагалі не цікавило ніщо річеве, матеріальне. Не проявляла вона найменшого нахилу до господарства, гаптів і мережив, як личило провінціяльній панночці. Не зманерувало її також життя під час науки в гімназії в місті, чого дуже боялися батьки.
Від ранніх літ вона була задивлена в якусь далеку ціль і цілою своєю істотою линула до неї. Це зраджувалося в її розмовах, у виборі книг і музичних творів. Пшеничка могла просиджувати довгі години за фортепіяном, потрясаючи дім урочистими мелодіями переважно Бетговена і Баха, якими захоплювалася особливо. Вона знала напам’ять Страсти Христові по всіх чотирьох Євангеліях і що Страсного Четверга, повертаючись увечері з Церкви додому зі запаленою від страсного вогню свічкою, приносила відбитку живого болю на блідому личку, а в синіх очах — сліди сліз і якогось такого глибокого натхнення, що будило в нас тривогу.
На п’ятнадцятому році життя Пшеничка дістала «Кобзаря», читала його день і ніч і плакала так, що аж розхорувалася. Її взагалі захоплювали великі речі й великі люди. Вона читала й перечитувала літописи з батькової бібліотеки, Житія Святих, молилася до постатей княгині Ольги і Жанни д’Арк, і часто просила дівчат співати пісню про Бондарівну. Любила робити порівняння з мітичними постатями і часто ходила задумана зі збірником грецької мітології в руках.
Ми чомусь усі думали, що Пшеничка врешті вступить до монастиря, і всі помилилися: після закінчення гімназії вона висловила своє бажання — вступити за прикладом Антона на медичний факультет. Але не довелося їй бути лікаркою, так само, як мені священиком.
Скінчивши духовну семінарію, я чекав на щасливий випадок, який би скінчився шлюбом, а потім і висвяченням. А тим часом жив удома і помагав батькові.
Однак, щасливий випадок не нагоджувався, натомість вибухла революція, і події, які вона принесла зі собою, закрутили мною так, що я перестав бути господарем власної особи. Я, мої брати та ще наш найщиріший приятель з дитячих літ, син поміщика зі сусіднього села — Святослав Чеп-Ходоровський пірнули з головою у вир політичного життя. Створення Центральної Ради, з'їзди і конгреси в столиці, торги з Тимчасовим Урядом — все це нас хвилювало, викликало палкі дискусії й заступало собою всякі особисті справи.
Я практично жив у Києві й приїздив додому лише для того, щоб поділитися новинами, взяти чисту сорочку й «сидора»[21] з харчами, яких у столиці вже бракувало. Вдома доводилося вислуховувати нарікання на дурну політику соціалістів, на сваволю дезертирів з фронту й усякої голоти, розагітованої більшовицькими пропагандистами. Що можна була на це сказати? Мене і мені подібних соціалістичні еківоки[22] й імпотентна поведінка уряду доводили до одчаю, але нас за наші погляди вважали ретроградами, консерватистами і ще Бог-зна чим. А справа організації Вільного Козацтва викликала проти нас нечуване обурення.
Та ми не дуже прислухалися до наших єдинокровних, а по духу московсько- і більшовицько-думних, братчиків і робили своє. Я часто покидав столицю та їздив то на Волинь, то на Полтавщину, то аж на Херсонщину, і скрізь на мій заклик відгукувалися сотні здібних та енергійних людей, які ставали в лави Вільного Козацтва, щоб боронити спокій і правопорядок у розбурханій революцією Батьківщині.
І саме в час таких поїздок я познайомився з Жоржем (ох, Жоржем!) Крюком. Проїжджаючи через наше повітове місто в базарний день, я побачив мітинг і завернув туди. Одягнений у солдатську шинелю, Жорж стояв посеред натовпу на возі, розмахував руками і шпарко промовляв. Треба признати, що посідав дар красномовства, вмів убрати дешеву демагогію в добру форму і володів секретом — здобувати собі симпатії. І лишень досвідчена людина могла пізнати в промовцеві того «героя» з «Інтернаціоналу», який бувши «рабом і нічим», спалахнув раптом бажанням «стати всім» і «збудувати новий світ», як це співалося в комуністичному гімні. Видно, добре поінформований про відносини в повіті, Крюк говорив з прозорими натяками на певних осіб, у тому числі й на нашу родину.
— Спитаю вис одверто, — кричав Крюк по-московськи, — кому належить земля у вашому повіті, у вашій губернії — в цілій Росії?! Поміщикам, дукам, попам! А хто на ній працює? Багатії, експлуататори?! О, ні! Навіщо їм? За них працює безземельний наймит і малоземельний селянин! За кошт поту і крови цих трудящих жирують і багатіють нероби, так точнісінько, як жирують і багатіють капіталісти за кошт визискуваного фабрично-заводського робітника! Що ж мають за свою працю трудящі? Мозолі, злидні, темноту і п’янство! А що мають попи, поміщики і капіталісти? Мають розкіш! Вони живуть у палацах, вони вчені, бо посилають своїх дітей вчитися за границі, вони далі скуповують землі, будують млини, гатять ставки, випасають худобу — все коштом трудового народу!
