Поправив шапку, взяв палиці й обернувся ще раз до мене:

— Ну, не гнівайся за одвертість. Ви все ж таки добрі хлопці були. Зоставайтеся з Богом!

— З Богом! — ледве розтуливши уста, машинально повторив я, хоча по правді повинен був сказати: — «З чортом!»

Лихий і сконфужений, я зігнувся, щоби лізти назад у печеру, і мало не вдарився головою об голову Арпада. Мій приятель дивився на мене своїми темними, розумно-пронизливими очима й беззвучно реготав самими устами.

— Здорово! — сказав, коли я побачив його. — А, слово чести, здорово! Ото дав нам лекцію цей представник російського народу!

Я волів би, не мати свідків свого ганебного фіяско і, відчуваючи, що червонію, відвернувся від Арпада. Але він виліз із нори, став побіч мене й обняв мене за шию.

— Не бентежся, приятелю, — сказав. — Ця лекція — не лише для тебе — для мене також. І в мене були свої фантазії... Думалося мені, що ми зможемо Пєтьку переконати і притягнути до себе. А тоді, замість утікати в безпечний край, залишитися тут і взятися звільнювати таких, як ми.

Ми стояли поруч і дивилися за чорною плямкою, що швидко сунулася по снігу і все маліла, залишаючи за собою голубіючу борозну сліду.

— Ач! — промовив я більше сам до себе. — «Золота середина»! «Сіль землі»! І чим пишається — нікчемністю! Важко підшукати характерніший парадокс! Бодай же ти щез, горлорізе!

— Не сердься, приятелю, — примирливо заговорив Арпад. — Підходь до речей по філософічному і старайся в найбільшому лихові знайти якусь позитивну сторону. І в даному випадкові також краплина добра є: цей розбійник пригадав нам, прекраснодушним забудькам, одну стару істину: «З Москалем дружи...»[56]

— Задорого нам ця пригадка обійшлася! — сказав я, пригадавши Святослава, і жаль притулився до мого серця кропив’яним листком. — А тепер скажи, що буде, коли він упіймається? Адже його спитають і про нас.

— Звичайно. Але, думаю, що він нас не зрадить. По-перше, тому, що розбійницький кодекс не дозволить, по-друге, через сина.

— Хіба...

* * *

Отже, ми залишилися в печері й чекали Зеїна. Я, Арпад і Дружок творили добре дібране товариство. А Крюк жив окремо. Я з ним взагалі не розмовляв, а Арпад озивався виключно тоді, коли треба було щось зробити. Навіть Дружок відчував його відчуженість і дуже рідко підходив до нього попросити пестощів. Частіше сідав напроти і подовгу допитливо дивися на нього, неначе питав: «Що з тобою діється?»

А Жорж і справді переживав невеселі дні й напевне не лишень тому, що ми його бойкотували. Долягало йому ще щось, і він цілими днями міг просидіти нерухомо без їди й сну. Інколи шептав щось беззвучно, інколи хитався, немов би від болю, а інколи навіть плакав. Ми з Арпадом постановили не покидати його, але взяти з собою закордон, як живий документ одного з найганебніших і найбільше засекречених методів комуно-московського правління. І не питали Крюка, чи він хоче піти, — він був позбавлений права щось вирішувати. Зрештою, коли б навіть йому таке право дати — нічого б не змінилося: Крюк був скінчений. Здається, коли би його не зачіпати, він, сівши на одне якесь місце, не встав би. Так би й заков’яз, не підводячись.

Але Арпад по кілька разів на день його зганяв:

— Чекісте, бери їж!

— Чекісте, принеси дров!

— Чекісте, попар свої сорочки і візьми чисті!

І Крюк покірно зводився, їв, ходив по дрова, перебирався і парив сорочки. Але, скінчивши, знову сідав у кутик і шепотів, хитався, або плакав.

Так минуло більше тижня. Довкола нас царював цілковитий спокій, і ми вели життя автохтонів: полювали, збирали кедрові горішки, замерзлі ягоди калини й свербиусу[57] та щодня прорубували в ополонках лід, що затягався по кількох годинах.

Одного дня, коли ми, наглушивши саморобними бомбами риби, виловлювали її з ополонок, Крюк послизнувся на леді й шубовснув у воду. Ми його, правда, без ніяких труднощів зараз же витягли, але, поки довели до печери, одежа на ньому замерзла і стала твердою, мов бляха.

Роздягнувши потерпільця, ми змусили його випити пів склянки горілки, поклали його на теплу лежанку й добре вкрили.

Жорж довгенько лежав зовсім тихо, і ми думали, що він заснув. Але він раптом озвався з докором у голосі:

— Навіщо ви мене напоїли? Я ж вам казав, що горілка мені шкодить...

Ніхто з нас йому не відповів, і він, помовчавши трохи, заговорив удруге:

— От мені зараз видається, що я бачу кожну павутинку, кожну порошинку, навіть у найдальшому куті...

І знову вмовк, а ми знову не відповіли нічого.

— Чому не озиваєтеся?! — нараз дико вереснув Жорж і зірвався з лежанки. — Говоріть, лайте, бийте, плюйте на мене, тільки не мовчіть! Не мовчіть! Не мовчіть! Не мо-о-в-ч-і-і-ть!!!

Ухопившись за голову, кричав так дико й пронизливо, що нерви не витримували.

Арпад підбіг до нього й дзвінко ляпнув його долонею по губах.

— Замовчи! — наказав. — Лягай і мовчи!

Враз урвавши крик, Жорж здивовано глипнув на Арпада вибалушеними, почервонілими очима й покірно ліг. Полежав трохи й озвався знову, дихаючи й сопучи важко, мов астматик:

— Ви не знаєте, як я мучуся, як мене переслідує минуле...

— А ти ж би як хотів? — не витримав я. — Щоб тобі всі твої пекельні діла даром пройшли?

Наступила тиша, яку перервало важке зідхання Крюка.

— Коли б я знав напевне, що після смерти не існує нічого, я би покінчив із собою. Немає сили більше терпіти. Але боюся. Бо, ану ж, справді існує позагробове життя?..

Підвів голову і звернувся до мене:

— Скажи, Пашницький, існує?

По стількох роках звук мого правдивого прізвища так вразив мене, що я не почув запитання.

— Скажи правду, Пашницький, — домагався далі Крюк, — існує рай і пекло? Попи самі вірять у них, чи лишень дурять нарід?

— А ти лишень тепер над цим задумався?

— Ні, не тепер. Вже давно. І не знаю. Зрештою, цього ніхто не може знати, бо нема доказів ні за, ні проти. Але, от, що пекло може бути на цьому світі, це напевно! Я його робив власними руками, а тепер ношу його в душі.

— Чи й дивно? Як упустив у свою душу сатану, то душа мусіла пеклом стати.

— Фігуральний вираз, але, зрештою, влучний. Ти навіть не знаєш, який влучний. Ви взагалі багато речей знаєте теоретично. А на практиці... Ну, от, наприклад, коли ти давиш вошу, що ти бачиш? Нічого. А я бачу, як у неї вилазять і лопають очі, як тріскає черево і звідти вискакують тельбухи, повні крови...

— Гей, чекісте! — крикнув Арпад. — А чи не досить тих розмов?!

— Ага, страшно тобі, бридко, правда?! — зловтішно підвів голову Крюк. — Страшно і бридко лишень, коли чуєш, а я це все бачу! Воша, наприклад, не гине відразу, вона ще довго агонізує: сама шкурка дриґає лапками, тельбушки дрижать...

— Перестань! — удруге крикнув Арпад.

— Ні, не перестану! Я стільки років мовчав, а тепер говоритиму! Що мені зробиш? Вбити не вб’єш, навіть не битимеш. Хіба собі вуха заткнеш.

Одначе на якийсь час таки замовк.

— Самі винні, — озвався згодом, ніби виправдуючись. — Навіщо мене напоїли? Зрештою, я й без горілки мусів би Пашницькому щось оповісти... І оце якраз до речі прийшлося...

Замовк, дуже схвильований. Видимо вагався, і груди його ходили ходором.

— Пашницький, — прошепотів, нарешті наважившись, — твоя сестра загинула в моїх руках...

Удар грому не міг би мене вразити більше, ніж цих кілька слів, вимовлених шепотом. Щось раптом встало внутрі мене, і я намагався заховатися за ним, щоб не зрозуміти, не повірити, не допустити змісту почутих слів до свідомости!..

— Брешеш!!! — закричав я. — Брешеш, негіднику!!!

— Ні, не брешу! — і собі підніс голос Крюк. — Не брешу! Вона була тим зв'язковим, якого ми переловили з наказом УВО до «Поповичів»...

У відповідь я... Ні, я не можу оповісти того, що сталося далі. Воно було огидне! Але чи можна мене надто суворо судити, коли прийняти до уваги, що для мене Пшеничка вмирала саме в ту хвилину, а не два десятки років назад. І як умирала?!