— Так, якщо вона дзвонила при ньому чи була здатна запросто повідомити, що зустрічається з колишнім у місці, яке колись мало романтичне значення для них, — відповів Страйк. — Але так само Еді могла дзвонити не з дому чи не сказати про зустріч Ормонду, і тоді лишається питання про те, звідки вона дзвонила і хто міг її почути.

— А на іншому кінці лінії у нас Джош і Норт-Ґров...

— Скоро ти проникнеш до мистецької резиденції. Може, тоді щось дізнаєшся.

— Ми ще маємо період тривалістю принаймні кілька годин, — зауважила Робін, — протягом якого Джош блукав поночі, коли його вигнали з Норт-Ґров.

— Так, — погодився Страйк. — Я певен, що поліція вже вивчила його переміщення. Може, підкотися до того Мерфі і спитай...

— Сам підкочуйся до Мерфі, якщо тобі треба, — відрубала Робін.

Страйк розвернувся до неї, здивований таким тоном.

— Та я не натякав на... Просто подумав, що він не проти буде зробити послугу у відповідь. Ти ж допомогла поліції, коли розповіла про візит Еді до агенції.

Робін не відповіла. Сама згадка імені Мерфі принесла спогади, яких вона воліла б позбутися.

— Ми вже близько, — сказав Страйк, показуючи па дорогу; його дуже інтригувало можливе джерело такої непритаманної Робін дратівливості. — Зупинись будь-де, де є вільне місце.

— Ти усвідомлюєш, де ми? — спитала Робін, сповільнюючись.

— Де?

— Це Міллфілд-Лейн, у Джоша тут квартира.

— Хіба ж це, — мовив Страйк, роззираючись на будинки на вузькій вулиці, — не дивовижний збіг?

Вони вийшли з «лендровера», перейшли через дорогу і вийшли на пустище. Обабіч було два ставки, які, мабуть, доречніше було б назвати озерами. Кукса Страйка, яка і на асфальті завдавала клопоту, на нерівній стежці почала нити ще дошкульніше.

— Нам потрібен оцей, — сказав Страйк, показуючи на ставок зліва, оточений деревами. Водне птаство безжурно гойдалося на хвилях кольору хакі чи юрмилося біля берега, сподіваючись, що перехожі кинуть поїсти.

— Тож, — спитав Страйк, коли зупинилися перед невисоким поруччям, — нащо сюди приходив убивця?

— Вочевидь, він не мав на меті викинути телефон Еді, бо поліція прочесала дно ставка і нічого не знайшла, — відповіла Робін, роззираючись. — Але він, може, і не спеціально йшов до ставка. Може, просто саме тут убивця зрозумів, що не вимкнув її телефон.

— Справедливо... але куди в такому випадку прямував убивця?

Страйк і Робін одночасно мовчки подивилися в бік Міллфілд-Лейн.

— Може, він ішов до квартири Блея, гадаючи, що той загинув і не зможе завадити?

— Така можливість існує, — погодився Страйк. — І це означає, що убивця мав доступ до квартири. Шкода, що ми не можемо дізнатися, чи звідти щось зникло. Однак, — додав він, звірившись з мапою на телефоні, — взагалі не дуже зрозуміло, чого убивці було треба на пустищі Гемпстед-Гіт, якщо він прямував до квартири Блея. Від Гайґейтського цвинтаря до Міллфілд-Лейн зручніше пройти вулицями.

Якщо, — повагом провадив Страйк, — убивцею був Ґус Апкотт — припустімо це на мить — то пройти на цвинтар і назад через пустище — це найшвидший маршрут, ще й без камер спостереження. Однак, — додав він, потираючи підборіддя і знову поглядаючи на мапу, — до ставка він не мав би підійти. Це завеликий гак, якщо припустити, що після нападу він попрямував додому.

— Може, убивця тут із кимсь зустрічався? — припустила Робін. — Тут багато дерев: гарне місце, щоб щось сховати. Або убивця пішов до дерев, щоб перевдягнутися.

— Все це можливо, — кивнув Страйк, — хоча купки дерев також є ближче до вірогідного маршруту Ґуса через пустище. Звісно, це якщо припустити, що убивця прийшов сюди навмисно. Як варіант, він міг відхилитися від маршруту через якісь обставини.

— Хотів уникнути зустрічі з людьми?

— Так... може, навіть із кимсь конкретним, хто міг його впізнати, — відповів Страйк, дістаючи з кишені список імен, який уклала Катя. — Гляньмо, що в нас тут... багато людей, які були пов’язані з «Чорнильно-чорним серцем», виросли в цих місцях чи живуть тут. Воллі Кард’ю, Єн Бейкер та Аюсі Дрю, які озвучували лорда та леді... — Страйк вдивився в аркуш, — Вурді-Гробсів, всі з Ґоспел-Оук. Шкільні друзі Джоша Блея. А Престон Пірс жив у Норт-Ґров одночасно з Еді та Джошем, — додав він і зачитав з нотаток Каті: — «Ліверпулець, озвучував Сороцюгу у двох серіях».

— Пез, — раптом промовила Робін.

— Що?

— Пез — скорочення від Престона. Той, з ким мали зустрітися у «Червоному леві та сонці» Нільс, Воллі, Себ і Тім. Ти згадував про це у своїх записах.

— Збіса до речі згадала про це, — сказав Страйк. — Так, я певен, що це саме він.

— А в який бік звідси Норт-Ґров? — спитала Робін, роззираючись. Страйк глянув на мапу.

— У той, — сказав він, показуючи на дорогу за ставком. — Жодної причини іти через пустище, якщо вертаєшся до Норт-Ґров. Якщо убивця звідти, дорога до мистецької резиденції від цвинтаря дуже коротка.

Страйк склав листок з нотатками Каті і сховав у записник. Кілька секунд поспоглядавши лебедя на воді, він сказав:

— Цей напад було сплановано. З часом та місцем, можливо, довелося імпровізувати, але в нашій країні тазер так легко не купиш, та й мачете вдома просто так ніхто не тримає. Це все вказує на людину, яке чекала слушної нагоди. Убивця все підготував наперед.

У Робін задзвонив мобільний: Мідж. Робін узяла слухавку; серце раптом шалено закалатало.

— Привіт, — сказала вона.

— Ти мені тепер конкретно винна, Еллакотт.

— Овва! — промовила Робін; Страйку стало цікаво, чому вона раптом так зраділа.

— Маєш чим писати?

— Так, — відповіла Робін і видобула з кишені записник. Сівши навпочіпки, вона зняла ковпачок із ручки зубами і приготувалася писати, поклавши записник на коліно.

— Тоді поїхали, — похмуро мовила Мідж. — Логін — Баффілапуся, одним словом, велика тільки «Б». Не смійся. Так звали нашу кицьку.

Робін записала, називаючи кожну літеру вголос.

— Все правильно, — підтвердила Мідж. — А пароль, — загарчала вона, — ЯкШкодаЩоЯНеЗЕллен. Всі слова з великої літери, я тобі краще скину повідомленням.

— Мідж, я тобі без міри вдячна.

— Шкода їй, бачте, що вона не з тією задроченою Еллен, — ображено мовила Мідж. — То була її колишня переді мною.

— Тонко, — прокоментувала Робін. — Довелося віддати дзеркало?

— Так. Але не хвилюйся, — мовила Мідж, — поки вона забере посилку, там утвориться велика така тріщина.

Робін засміялася, подякувала Мідж та підвелася.

— Маємо доступ до гри.

— Що?

Робін пояснила.

— Еллакотт, ти геній, — промовив Страйк. — Ти можеш зайти у гру, поки я розмовляю з Ормондом. Якщо Аномія з’явиться там, поки я розпитую Ормонда, у нас мінус один підозрюваний.

35

В браму ту ввійшла самітня

В місто білого каміння...

Та ні руху, ані слова

Чути не було навколо,

Ніби в місті мертвих.

Крістіна Россетті,

«Мертве місто»

«Фляга» неподалік від пустища Гемпстед-Гіт була дуже старим пабом з трьома окремими залами і двома барами; власне, заклад ідеально підходив для двох людей, які бажають координувати свої дії, лишаючись поза полем зору одне одного.

— Чудово, тут є вайфай, — сказала Робін, кинувши погляд на телефон; вони зі Страйком саме стояли на барі; за п’ятнадцять хвилин мав приїхати Філіп Ормонд. — Я буду перевіряти з мобільного твіттер Аномії, а в гру зайду з айпада... Ходжу з ним, відколи попросила у Мідж дізнатися логін і пароль Бет, — пояснила вона Страйку, дістаючи айпад з маленького нейлонового наплічника, з яким зазвичай ходила на стеження. — Про всяк випадок.

— За тобою скаути плачуть, — сказав Страйк. — Що будеш?

— Томатний сік і чипси, будь ласка. Голодна — страшне, — відповіла Робін. — А тоді я сховаюся так, щоб Ормонд мене не бачив.

Отримавши сік та чипси, Робін пішла до сусідньої зали і там сіла за маленький столик у кутку біля коминка. В два прийоми споживши третину чипсів, вона поставила перед собою айпад, приготувала записник та ручку, перевірила твіттер Аномії — нової активності нуль — а тоді відкрила «Гру Дрека».