Серцелла: ти ж насправді не думаєш, що вони хочуть сюди проникнути?

<Аномія приєднався до каналу>

Аномія: це було б логічно

Серцелла: чому?

Аномія: вони хочуть дізнатися, чи не один із нас убив Ледвелл

Аномія: злякалася?

Серцелла: а чого мені боятися?

Аномія: це ж ти передала Блею досьє з «доказами» того, що я – це Ледвелл

>

Серцелла: хто це тобі розповів?

Аномія: Паперовобіла розповіла Моргаусу, а він – мені

Аномія: це не проблема. Я вже мав розмову з ЛордДреком та Вілі. Просто помилилися.

Серцелла: Я гадала, ти розлютишся.

Аномія: нє, це навіть смішно.

Аномія: ще й скільки користі

Серцелла: якої?

Аномія: Жервелл здохла

Серцелла: боже, Аноміє, не жартуй так

Аномія: Але, гадаю, ти повинна підвищити мій відсоток від роялті в якості вибачення

Аномія: бо, правду кажучи, без мене ти отримаєш хрін

Серцелла: Я маю поговорити з П

Аномія: поговори

<Серцелла вийшов з каналу>

21

З безсонних лож біжать серця безсоння,

Гульвіси хитрі йдуть в чужих подобах...

Немудрі штукарі ідуть на лови...

Джоанна Бейлі,

«Звертаюся до Ночі — Радісний дух»

— Ставлю десятку, що «Гра Дрека» не приймає нових гравців, бо вони бояться, що за ними спостерігає поліція, — сказав Робін Страйк, коли у вівторок вдень їхні шляхи перетнулися в офісі; минуло три тижні, відколи агенція взяла справу Аномії.

— Я пас, — відповіла Робін, яка саме доїдала бутерброд за подвійним столом у кабінеті; на екрані перед нею був обліковий запис Аномії у твіттері.

Скільки б Страйк та Робін не старалися потрапити всередину гри, щоразу вигулькував анімований Серцик, знизував плечима і пропонував: «Спробуй ще, бвах». Наразі єдиним способом викреслити Себа Монтґомері чи Воллі Кард’ю видавалося побачити новий твіт від Аномії у той час, коли жоден з об’єктів, за якими велося стеження, не використовував цифровий пристрій. Ситуація була, м’яко кажучи, незадовільна.

— Ти зараз куди? — спитала Робін у Страйка, який віддав Пат рахунки і не знімав пальта.

— За чверть години приймаю вахту у Дева, — відповів Страйк, глянувши на годинник. — Ввечері стежитиму за Монтґомері у, мабуть, черговому гіпстерському барі. До речі, я вчора подивився кілька серій мультфільму. Подумав, що парто це зробити, щоб краще розуміти, що ми таке в біса розслідуємо.

— І що думаєш?

— Думаю, що це божевілля, — сказав Страйк. — Оцей Дрек — це взагалі що?

— Гадаю, Джош та Еді самі не знали, — відповіла Робін.

— Як просувається процес? — спитав Страйк, показуючи на сторінку Аномії у твіттері.

— Є цікаві моменти, — відповіла Робін, — але наразі нічого серйозного.

— Найближчим часом треба буде провести повноцінну нараду, — сказав Страйк. — До речі, Філіп Ормонд може зустрітися з нами наступного четверга. Зараз він в Ірландії. В школі канікули.

— Чудово. А від Каті Апкотт є звістки?

— Ні, — відповів Страйк. — Я розмовляв з її чоловіком, який повідомив, що вона у Блея в лікарні. Склалося враження, що це його бісить. Вона так і не передзвонила. Мабуть, нагадаю їй сьогодні. Ну... вдалого твіттерування.

Був сонячний квітневий день, і коротка прогулянка до Ньюмен-стріт подарувала Страйкові нагоду закурити сигарету. Побачивши Страйка здалеку, Шах просто мовчки пішов вулицею, з чого Страйк виснував, що об’єкт перебуває в будівлі з виразно-хаотичним малюнком в основних кольорах на подвійних дверях.

Страйк саме думав, чи не засісти у вдало розташованій кав’ярні навпроти офісу, коли скляні двері прочинилися і Себ Монтґомері вийшов надвір.

Виглядав він точно так само, як і сотні інших молодиків, що ходили вулицями Фіцровії в обідню годину: середнього зросту, худорлявий, з доглянутою бородою, темним волоссям — довшим на маківці, а на скронях підстриженим, як у Воллі Кард’ю — і весь у чорному: в чорній футболці, чорному бомбері, чорних джинсах і чорних кросівках. Також Себ мав сумку-месенджер через плече і телефон у руці, на якому саме щось набирав. Страйк автоматично зазирнув до акаунту Аномії у твіттері, але там активності не було.

Страйк відзначив дивно розкутий вигляд Монтґомері, ніби в нього вже закінчився робочий день, хоча була тільки друга. Ця підозра підтвердилася, коли замість звернути у котрийсь із закладів по дорозі, Монтґомері зайшов на станцію метро «Ґудж-стріт». Страйк пішов за ним.

Скоро детектив зрозумів, що Монтґомері не збирається додому, бо він пересів на Північну лінію. Страйк зайшов у той самий вагон і навмисно став у кутку, спостерігаючи за відображенням Монтґомері у темному вікні. Молодик сидів, широко розставивши ноги, так що поруч було не сісти, і, здавалося, грав у щось на своєму телефоні, час до часу піднімаючи очі. Перед станцією «Гайґейт» Монтґомері сховав телефон у кишеню, закинув сумку на плече і рушив до виходу.

Страйк пропустив перед собою на ескалатор компанію молодих жінок, щоб не стояти надто близько до об’єкта. Щойно він опинився на рівні вулиці, у кишені завібрував мобільний: повідомлення від Барклея.

Кард’ю прямує на північ. Мабуть, Гайґейт

Монтґомері вийшов зі станції і зупинився перед високим, рано полисілим молодим чоловіком, який стояв перед входом. Джинси, сорочка й куртка незнайомця були непримітні; таку одіж міг носити як п’ятдесятирічний, так і людина під тридцять (десь стільки, на погляд Страйка, цьому персонажу і було). Монтґомері з незнайомцем потиснули руки — якось ніяково, хоч здавалося, що вони знайомі (Страйк почув фрази на кшталт: «як сам?» і

«давно не бачилися»). Детектив затримався всередині станції, бо було видно, що Монтґомері та невідомий чекають ще на когось — і не треба було великої проникливості, щоб здогадатися, хто цей третій.

Вже на станції, — написав Страйк Барклеєві. — CM тут, чекає на ВК. Пропоную привітатися і піти за ними разом.

За двадцять хвилин, коли Монтґомері та його співрозмовник уже вичерпали всі теми для розмови, з-за турнікетів вийшов Воллі Кард’ю у джинсах та футболці з написом «До біса спокій, загинь у бою й вирушай до Вальгалли». Побачивши Монтґомері та невідомого, він голосно промовив дреківським фальцетом:

— А ондо парочка бриднюків!

Решта двоє засміялися, хоч Страйку і здалося, що по обличчю високого молодика промайнула тінь остраху. Воллі та Монтґомері обмінялися складним реперським рукостисканням; невідомий його не подужав, всі засміялися, атмосфера трохи розрядилася. Трійця рушила кудись, і Барклей вийшов зі свого сховку.

— Маю честь говорити до пана Шерлока Великі Яйця? — тихо спитав у Страйка Барклей.

— Вітаю, пане Тартан Дванадцятидюймовий, — озвався Страйк. — Ходімо?

І вони пішли слідом за об’єктами, які бовваніли ярдів за двісті попереду, прямуючи до якогось заздалегідь погодженого місця.

— Чим займався Кард’ю? — спитав Страйк.

— Та дідько його зна. Цілий день сидів удома, — відповів Барклей. — Мо’, вони ото зібралися на місце злочину? Далеко звідси до цвинтаря?

— Недалеко, — озвався Страйк, звірившись із телефоном, — і прямуємо ми саме в той бік.

— А лисань хто такий?

— Гадки не маю, — сказав Страйк.

Поки йшли за компанією молодших чоловіків, Страйк знову відкрив твіттер Аномії. Нової активності не було; останній твіт Аномія написав близько одинадцятої ранку, прокоментувавши особу терориста, який підірвав бомбу на Бостонському марафоні.

------------------------------

Аномія @AnomieGamemaster

Хаха мамка Джохара Царнаєва каже, що він «кращий з кращих» Так, є чим пишатися, сука тупа

10.58 дп      9 кві 2015

------------------------------