— А, — кивнув Страйк, — тепер і я згадав... Тобі, мабуть, треба щось купити, якщо ми тут вселимося кудись? Бо мені треба. Ай, та облиш, — додав він, тягнучись до кишені по власний телефон. — Я не маю настрою їхати в якийсь клопівник. Це робочі витрати, я б волів заселитися в пристойне місце.

Опустивши очі на екран, Страйк побачив нове повідомлення від Меделін. З пари видимих речень можна було зрозуміти, що воно досить довге. Страйк провів пальцем по екрану, прибираючи його, і почав гутлити готелі у Вітстейблі.

— Готель «Марина» виглядає симпатично. Три зірки, поруч море, недалеко звідси... Зараз їм подзвоню...

Але він не встиг цього зробити: телефон задзвонив. Меделін.

— Я вийду, — сказав Страйк.

Насправді він не хотів ігнорувати цей дзвінок на очах у Робін. Страйк вийшов із машини. Ґуса вже не було; на місці його «ренжровера» з’явився старенький «пежо», з якого виходила сім’я з двома маленькими хлопчиками. Страйк відійшов від «БМВ» (телефон так само розривався) і піднявся бетонними сходами, з вершечка яких відкривався широкий краєвид моря за гальковим пляжем. Кортіло спуститися туди, але ходити по такій нерівній поверхні на протезі буде важко, тож Страйк просто вдихнув знайомий солоний аромат, дивлячись, як море закручує пухнасті баранці навколо дерев’яного пірса. Мобільний дзвонив і дзвонив. Коли це нарешті припинилося, Страйк відкрив повідомлення; мабуть, Меделін хотіла б, щоб він його прочитав перед наступною розмовою.

Якщо ти на мене сердишся, то так і скажи, а не ігноруй. Я не потерплю, щоб мені брехали і вважали ідіоткою. Коли чоловік бреше, що його колега-жінка — то «прибиральниця», не можна чекати, що його дівчина нічого не почне підозрювати і не розсердиться. Я надто доросла, щоб гратися в дурні ігри, я цього лайна бачила огого скільки, і я не збираюся слухати відверту брехню про те, з ким ти і де. Певна, ти вважаєш це власництвом та нетерпимістю з мого боку, але, як на мене, тут йдеться про елементарну самоповагу. Мені казали, що ти саме така людина, і тепер я почуваюся ідіоткою, що взагалі зв’язалася з тобою. Після вчорашнього ти завинив мені серйозну розмову замість строчіння тобі есемесок, тож будь ласкавий мені подзвонити.

Страйк з кам’яним обличчям зайшов на голосову пошту і послухав повідомлення, яке щойно лишила Меделін. Воно складалося з двох слів, промовлених холодним голосом: «Подзвони мені».

Страйк подзвонив — у готель «Марина». Замовивши два номери, він повернувся до «БМВ» і похмурої Робін.

— Поїдемо в «Марину». Що з тобою?

— Я в нормі, — відповіла Робін; видно було, що вона опанувала себе.

— Добре, — кивнув Страйк. — Пропоную десь поїсти, купити зубну пасту та шкарпетки, а як будемо в готелі — залогінитися у ту кляту гру.

79

Кохання тягнеться лиш до любови,

А жалість не приваблива для нього;

Тобі віддати все я не готова,

І ти мені знов не даєш нічого.

Мері Елізабет Кольридж,

«Нещире побажання до жебрака»

Купивши все потрібне для ночівлі у готелі і перекусивши сендвічами у місцевому кафе, Страйк та Робін вселилися у готель «Марина» о другій годині. Довга будівля з червоної цегли мала численні дахи, двері виходили просто на вулицю, а вздовж стін тягнулися пофарбовані набіло дерев’яні балкони. Від тротуару готель відділяв акуратний низький живопліт; «Марина» дивилася на пляж через дорогу і здавалася доглянутою.

По телефону Страйку сказали, що йому пощастило вихопити дві останні кімнати у вихідні. Коли він побачив готель, то оптимістично подумав, що поговорити з Меделін можна буде на одному з отих балконів з краєвидом на море, і бажано при цьому мати в руці склянку віскі з мінібару.

Цю гірко-солодку мрію було розбито ще на рецепції, де кремезний чолов’яга у костюмі бадьоро повідомив, що їм поталанило зайняти останні дві кімнати на верхньому поверсі, і балконів там немає.

— Ваші номери — тридцять і тридцять два. Сходами нагору, двічі завернути, далі ще проліт, і ще, а там і ваші кімнати.

— Може, є ліфт? — спитав Страйк, беручи ключі й одні віддаючи Робін.

— Є, — відповів чоловік, — але до цих номерів тільки сходи.

Сяйнувши усмішкою, він відвернувся вітати пару за спиною Страйка.

— Просто чудово, — пробурчав Страйк, коли вони піднялися першими вузькими сходами, застеленими килимом в стилі сімдесятих із візерунком у вигляді оранжево-брунатного листя. — Допомоги з багажем теж ніхто не пропонував.

— У нас немає багажу, — заперечила Робін, адже вони і справді мали по невеликому наплічнику.

— Не в цьому річ, — видихнув Страйк, коли дісталися підніжжя наступних сходів. Сухожилля уже втомилося від сходження, кукса знову горіла вогнем.

— Три зірки — це тобі не фешенебельний «Рітц», — нагадала Робін, забувши про неоголошене табу на цю назву. — Але за щось дорожче ми б уже отримали прочухана від бухгалтера.

Страйк промовчав: куксу вже сіпало від важкого підйому, і лячно було, що повернуться вчорашні судоми. Треті сходи привели їх до маленького алькову за поруччям, де було виставлено вітрину з моделями яхт та керамічним посудом. Спітнілого Страйка це не причарувало, а розсердило: якщо у них стільки зайвого місця, чого не поставили ліфт?

Нарешті дісталися останнього майданчика, де сусідило двоє дверей: вочевидь, дві кімнати розташовувалися під двома схилами даху.

— Пропоную помінятися, — сказала Робін, беручи у Страйка ключ від номеру 32 і віддаючи йому ключ до номеру 30.

— Нащо?

— Щоб ти мав морський краєвид. Я ж бачу, що ти згадав Корнволл.

Страйка це зворушило, але дихання забракло, нога боліла, і сил на рясні подяки не було.

— Дяка. Слухай, у мене тут є кілька справ. Як скінчу, постукаю до тебе, і обговоримо плани.

— Гаразд, — відповіла Робін. — Я тим часом зайду у гру.

Відчинивши свій номер, вона опинилася у симпатичній горищній кімнаті з похилою дерев’яною стелею білого кольору і вікном на стоянку за готелем. Тут було двоє ліжок — двоспальне та односпальне — з бездоганно білими узголів’ями. Робін уявила, як бухгалтер агенції, самотній чоловік без почуття гумору питає, чого вони не зекономили і не взяли один номер на двох. Барклей, один-єдиний раз поговоривши з цим чоловіком, відпустив би такий коментар: «Та він, мабуть, і сере скріпками».

Робін розпакувала новий рюкзак (йти до готелю з пакетами було якось незручно) за лічені хвилини. Повісивши у шафу куплену блузку, вона поставила туалетне приладдя у ванній кімнаті, а тоді присіла на ліжко, де лежало троє електронних пристроїв — її власний телефон, тимчасовий телефон (номер якого мав Пез Пірс) та айпад.

Поки заселялися у готель, прийшло повідомлення від мами.

Як ти? Є новини від поліції?

Зауваживши іронію ситуації, адже повідомлення від матері висвітилося просто над фотографією молодого терориста, який цікавився її квартирою, Робін відписала:

У мене все добре! Поліція тримає нас у курсі, каже, є прогрес. Не хвилюйся, я дуже обережна і у мене все гаразд. Привіт таткові. Цілую!

Тоді Робін взяла тимчасовий телефон. Серце упало, коли вона побачила, що Пез Пірс прислав фотографію.

«Тільки не фото прутня», — подумала вона, коли відкривала світлину, але Пез прислав інакшу, навіть протилежну річ: це був малюнок, портрет оголеної брюнетки, яка соромливо прикривала однієї рукою груди, а другою — лобок. Робін не одразу зрозуміла, що це вона — тобто Джессіка. Пез підписав малюнок одним словом:

Схожа?

Малюнок і повідомлення прийшли аж дві години тому. Джессіка Робінс мала насичене життя, тож така пауза видалася Робін цілком доречною. Вона відписала:

Просто викапана! Ти малюєш плечі значно краще за мене.

Відклавши другий телефон, Робін взяла айпад і зайшла у гру. Аномії не було, з модераторів — тільки Серцелла та Чортик1. На подив Робін, Чортик1 негайно відкрив із нею приватний канал: