— І хто ж?

— Пат і Страйк. Обоє цілі завдяки швидкій реакції Пат.

— О, я дуже рада, — скутим голосом промовила Лінда. — Звісно ж, рада. І що тепер? Не хочеш приїхати додому?

— Мамо, — терпляче сказала Робін, — я і є вдома.

— Робін, — почала Лінда, мало не плачучи, — ніхто не хоче завадити тобі займатися улюбленою справою...

— Ти хочеш, — не витримала Робін. — Ти хочеш, щоб я перестала займатися улюбленою справою. Я розумію, ти в шоці, я теж шокована цим, але...

— Ти ж можеш піти в поліцію! З твоїм нинішнім досвідом вони залюбки...

— Мамо, я вже на своєму місці.

— Робін, — промовила Лінда, яка вже справді плакала, — а якщо одного разу тобі не пощастить, і...

Робін теж відчула, що очі пече. Вона була виснажена, змучена, налякана. Вона розуміла біль та паніку мами, але вона доросла жінка. їй тридцять років, вона буде приймати власні рішення і байдуже, кого це засмутить. Надто довго вона робила те, чого хотіли інші люди — батьки, Метью — і це завжди були безпечні, нудні, зрозумілі речі.

— Мамо, — повторила вона, а касирка почала сканувати її покупки; Робін намагалася однією рукою розкрити пластиковий пакет, — прошу, не хвилюйся, я...

— Та як же мені не хвилюватися? Твій тато щойно з лікарні, ми ввімкнули новини, а там...

Минуло п’ятнадцять хвилин, перш ніж Робін змогла закінчити розмову, після якої почувалася ще більш виснаженою та нещасною. Підбадьорювала тільки перспектива побачити Страйка; Робін понесла через дорогу важкі пакети з їжею та напоями.

Повернувшись додому, Робін розклала продукти, відклала чисту постіль і, з духу незгоди з матір’ю зайшовши у «Гру Дрека», час до часу зазирала туди паралельно з побутовими справами — чи не з’явився бува Аномія? Також Робін розклала на невеликому столі біля дивана (навколо могли розміститися максимум три стільці) роздруківки, які зробила пізно вночі.

Страйк — на диво — прийшов точно вчасно. Робін тільки поставила курку у духовку, як задзвонили у двері. Робін впустила Страйка у фойє через домофон і стала чекати його у дверях квартири.

— Добрий вечір, — сказав він, трохи засапавшись після сходів.

Заходячи до квартири, він вручив Робін пляшку вина.

— Дякую, що запросила побути в тебе. Дуже люб’язно.

— Без проблем, — запевнила Робін і зачинила по ньому двері. Страйк повісив плащ на гачки, яких в день переїзду тут ще не було. На обличчі він мав характерний змучений вираз людини, якій боляче, а піднімаючись слідом за Страйком на другий рівень, Робін помітила, як міцно він хапається за поруччя, буквально тягнучи себе вгору.

Страйк, який ще не бачив квартири після того, як Робін закінчила розбирати речі, окинув поглядом вітальню. На коминковій полиці стояли фотографії, яких не було у день переїзду, а над ними — копія картини Рауля Дюфі з морським краєвидом за двома відчиненими вікнами.

— Отже, — Страйк розвернувся до Робін, — Ормонд.

— Та знаю. Я купила пиво, будеш?

— Чекай, — мовив Страйк, коли Робін автоматично розвернулася у бік кухні (адже на це питання він міг сказати тільки «так»), — де менше калорій, у пиві чи в вині?

Глибоко здивована Робін завмерла у дверях.

— Калорії? І ти?

— Треба скинути вагу, — відповів Страйк. — Нога не витримує.

Він так рідко заводив мову про свою куксу, що Робін вирішила не користуватися нагодою пожартувати.

— Вино, — відповіла вона. — У вині калорій менше.

— Я боявся, що ти так скажеш, — похмуро озвався Страйк. — Поділишся зі мною? — Він кивнув на пляшку у неї в руках, а тоді: — Тобі чимсь допомогти?

— Та ні, сідай, — відповіла Робін. — Зараз нема чого робити. Я щойно поставила запікатися курку та картоплю.

— Не треба було нічого готувати, — сказав Страйк. — Могли взяти щось на виніс.

— А як же калорії?

— Твоя правда, — погодився Страйк і сів на диван. Повернувшись, Робін дала йому келих вина, сама сіла у крісло навпроти, поставила айпад так, щоб бачити гру (Аномія так і не з’явився), а тоді мовила: — Отже, так. Ормонд.

— Що ж, — сказав Страйк і з задоволенням пригубив вино, — я розумію, за що його арештували. Він мав її телефон.

— Але ти не думаєш, що це він, — уточнила Робін.

— Може, і він, — відповів Страйк, — але я маю деякі сумніви. Гадаю, у поліції вони теж виникли.

— Мерфі сказав, що на телефоні міг стояти маячок. Поставлений Ормондом.

— Якщо він так каже, вони точно знають, що так і є. Що ж, якщо Ормонд і справді поставив маячок, не сказавши їй, справи у нього збіса кепські. Він мав можливість вистежити Еді і потужний мотив викрасти мобільний після вбивства, щоб видалити застосунок із маячком.

Страйк відставив келих на стіл біля дивана і видобув із рюкзака пакунок, у якому Робін з подивом впізнала електронну сигарету (вона ж вранці вишукувала їх у аптеці).

— Ти ж не надумав кинути курити? — недовірливо спитала вона. їй завжди здавалося, що Страйк помре з «бенсон-енд-геджесом» у зубах.

— Думаю в цей бік, — відповів він, розриваючи целофан. — Ніколи не пробував ці штуки... Гаразд, — почавши складати електронку, Страйк повернувся до основної теми, — уявімо, що так і було: Ормонд сидить у школі з прогульницею, перевіряє додаток і бачить, що Еді йде на цвинтар. Він починає підозрювати — а чи не з Блеєм вона там зустрічається? Каже дівчинці, що має йти і що вона відпрацьовуватиме ще тиждень, якщо комусь розповість, що він пішов... Почнімо з того, що це алібі шите білими нитками. Я б не поставив на якусь школярку, якби хотів, щоб мені зійшло з рук убивство.

— Можливо, він на той момент ще не планував убити Еді.

— Але про всяк випадок поклав у валізку мачете?

— Слушне зауваження, — погодилася Робін, придушуючи позіх. — Школа, де працює Ормонд, далеко від цвинтаря?

— Вона біля «Фляги», де я з ним розмовляв. Можна дійти пішки. На машині він би дістався цвинтаря за лічені хвилини.

Вони помовчали, думаючи; Страйк залив нікотинову рідину в електронку, а Робін зазирнула у гру: Аномії так само не було. Зрештою вона порушила мовчанку:

— Чи можливо, щоб чоловік, якого Блей бачив на цвинтарі — той лисий здоровило, якого ми вважаємо замаскованим — був Ормондом?

— Теоретично можливо, — відповів Страйк, закручуючи електронку, — але є логістичні нюанси. Він приніс костюм лисаня на роботу на випадок, якщо збереться скоїти убивство? І він переодягнувся? Робити це в школі, м’яко кажучи, ризиковано. Якщо він працював із прогульницею, навколо точно були інші працівники школи.

— Він живе у Гайґейті?

— Ні, у Фінчлі.

— Тоді переміщення телефона на пустище Гемпстед-Гіт теж потребує пояснення, — сказала Робін. — Адже якби він зарізав Еді та Джоша, то хіба не хотів би вшитися з місця злочину якомога скоріше, замість робити гак до Першого ставка?

Але ж яка цікава історія, — провадила вона, — адже на початку поліція вважала, що телефон до ставка принесли з метою викинути, а Ормонд врешті-решт і справді кинув телефон у ставок — але в інший.

— І справді цікаво, — погодився Страйк. — Чому він вирішив позбутися телефона саме у такий спосіб? Може, він просто знайшов його біля ставка і тому з’явилася така підсвідома думка.

— Гадаєш, він за маячком відстежив телефон до пустища і знайшов його в траві?

— Як варіант. Інший варіант — що Ормонд зіштовхнувся з людиною, яка його забрала.

— Але чому він не розповів про це поліції?

— Запанікував? — припустив Страйк. — Не хотів визнавати, що під час убивства був неподалік від цвинтаря, не хотів визнавати, що стежив за Еді?

Він підніс електронну цигарку до губ і, скривившись, затягнувся.

— Але якщо Ормонд зіткнувся з убивцею, — провадив Страйк, випускаючи пару, — то яким чином зміг дістати від нього — чи від неї — телефон? Була бійка?

— Може, убивця зробив вигляд, що сам знайшов телефон, підібрав десь — а Ормонд сказав, що телефон належить йому, і убивця його віддав?

— Це більше схоже на правду» ніж версія про бійку, — кивнув Страйк. — Якщо припустити, що убивця — наш лисий здоровань із цвинтаря, то цілком можливо, що на той час він уже зняв маску та костюм, тож Ормонд прийняв його за звичайного перехожого...