З вікна на третьому поверсі, завішеного благенькою рожевою шторкою, сяяло світло. Робін завернула за ріг у провулок Бруксайд-Лейн і роздивилася кнопки домофону біля дверей, у які заходила Зої. Біля жодного не було її імені, тож Робін натиснула навмання.
Відповіді не було. Робін натиснула іншу кнопку. Минула хвилина. Звісно, будинок був такий занедбаний, що система могла просто не працювати. Робін натиснула ще раз.
— Та? — почувся металічний голос; це була Зої.
— Зої, привіт, — сказала Робін із виразним йоркширським акцентом. — Це Джессіка. З Норт-Ґров. Я йшла повз тебе додому і хотіла спитати, як ти. Мені сказали, ти захворіла.
— Ой, — відповіла Зої. — Зі мною все добре. Просто... живіт прихопило.
— Тобі щось потрібно?
— Я... та ні. Дякую дуже, — відповіла Зої.
— Гаразд, тоді одужуй скоріше, — побажала Робін.
— Намагатимусь. Дяка, — відповіла Зої.
Робін перейшла на інший бік вулиці, не зводячи очей із вікна Зої. За рожевою шторкою з’явився людський силует — надто масивний, щоб належати Зої. Роззирнувшись — здається, ніхто її не бачив — Робін зняла чорну перуку і сховала у сумку, а тоді вийняла карі контактні лінзи. Тепер з вікна можна було побачити, що на вулиці стоїть якась білявка — мабуть, чекає, поки по неї приїдуть.
Минула ціла година. До будівлі ніхто не заходив, проте Робін чекала. Було десять хвилин на дванадцяту, коли надійшов чорношкірий молодик і почав відчиняти двері. Робін біжка кинулася до нього.
— Вибачте, можна я зайду? Я лишила ключі від дому у подруги, а вона щось не відповідає, — не чує, чи що.
Молодик не мав нічого проти.
У фойє було брудно. Голі бетонні сходи були засипані недопалками та обгортками від їжі. Смерділо так, ніби мінімум одна людина влаштувала тут собі латрину.
Робін пішла вузькими сходами слідом за пожильцем, який зник за дверима на другому поверсі, а тоді сама-одна піднялася на третій, дорогою виставивши мобільний на безгучний режим.
Опинившись на верхній сходовій клітці, Робін при світлі єдиної голої лампочки побачила двоє дверей; одні були замкнені, інші — прочинені. За останніми була ванна кімната завбільшки з шафку, з брудними потрісканими кахлями і душем просто над туалетом. Робін мала сумніви щодо законності такої перебудови.
Замкнені двері, здавалося, могли вилетіти від досить міцного копняка. Чудово усвідомлюючи ризик, Робін підкралася до них і приклала вухо до щілини між дешевими дерев’яними дверима та одвірком.
Вона почула чоловічий голос. Тон здавався сердитим, але чоловік, вочевидь, розумів, яка в цій хисткій споруді акустика, тому говорив тихо; Робін розібрала хіба кілька слів.
— ...рольова гра... вільний вибір... тиснеш на мене...
Робін глянула час на телефоні. Було вже по опівночі. Гість Зої, мабуть, збирався лишитися на ніч, але говорив зовсім не як закоханий. Робін лишилася на місці, уважно слухаючи крізь двері.
— ...нашкодити мені...
Тут почувся голос Зої, тонкий, слізний; розібрати її слова було значно легше, ніж тиху мову чоловіка.
— Я ніколи не хотіла тобі нашкодити, ні!
— Ану не кричи, щоб тебе!
Зої скорилася, але за тим, як підносився і опускався її голос, Робін зрозуміла, що вона благає — але не було чути, про що.
Тоді Робін почула кроки зсередини; здавалося, хтось іде до дверей.
Якомога тихше вона спустилася бетонними сходами і опинилася на другому поверсі, коли двері Зої відчинилися.
— Ні, будь ласка, — просила дівчина. — Прошу, не йди...
— Відчепися. Прибери руки! Погрожувати надумала...
— Я не пугрожувала, ні, я просто...
— Чия це була ініціатива?
— Моя, моя, я знаю...
— Я тебе попереджав, що це ризик у першу чергу для мене...
Робін спускалася далі, намагаючись ступати безгучно, аж поки не опинилася на першому поверсі, де притиснулася до стіни; тут, якщо Зої чи її компаньйон глянуть вниз зі сходів, вони її не побачать.
— Прошу, не йди, я не хотіла, я просто...
— Вже пізно. Я маю йти. Треба багацько обміркувати.
— Ні-і, — заридала Зої, і її голос луною відбився від замурзаних стін.
— Та не кричи ти!
Якесь вовтузіння. Користуючись гамом, Робін тихо прочинила двері на вулицю і завмерла, слухаючи і готуючись тікати.
— Забери свої руки! Ти поставила мене в таке становище, а тепер ще шантаж...
— Hi-і, я не-е... — ридала Зої.
Зі сходів почулися важкі кроки. Робін вислизнула з дверей, скинула прикметну куртку, у якій Джессіка Робіне щоразу приходила до Норт-Ґров, відбігла на десяток метрів і опустила голову, прикинувшись, що дивиться в телефон.
Скоса поглядаючи крізь волосся, що падало їй на обличчя, Робін побачила, як з будівлі вийшов Тім Ашкрофт і попрямував до припаркованого «фіата». За кілька секунд слідом вибігла, схлипуючи, боса Зої. Вона спробувала не дати Ашкрофту сісти в машину, але той легко відкинув її, ляснув дверцятами просто перед носом і поїхав геть; Робін встигла сфотографувати машину.
Зої тремтіла і плакала, стоячи посеред дороги, поки машина не зникла з очей; вона була така зморена, що скидалася на дванадцятирічну дитину. Робін поспішно опустила голову, коли Зої розвернулася і зайшла в будівлю, але та навіть не глянула на якусь білявку на вулиці.
Щойно двері за нею зачинилися, Робін витягнула записник та ручку, присіла навпочіпки, поклала записник на коліно і записала все, що запам’ятала з підслуханої сварки. «Шантаж... чия це була ініціатива? ...ти поставила мене в такс становище... це ризик у першу чергу для мене...»
Ставши на ноги, Робін глянула на телефон. Хотілося просто зараз набрати Страйка, але година була дуже пізня; він точно вже спить.
Робін гадки не мала, що дуже помиляється. У цю саму мить її партнер, який вже годину як пішов з «Кембриджа», зовсім не спав, а сидів за кухонним столом у себе і курив. Перед ним лежали мобільний телефон та розкритий записник, цілий розворот якого щойно було списано питаннями та спостереженнями щодо інтерв’ю, яке Робін взяла у Пеза і яке її телефон, зважаючи на фоновий гамір пабу, записав на диво добре.
Поки Робін ловила таксі до Волтемстоу, Страйк супився і раз у раз програвав запис заново, шукаючи цікаві його фрагменти.
Довга мовчанка, тоді хрипкий голос Пеза: «Ти збіса розкішна».
«Я просто намагалася прочитати текст твого татуювання», — хитруватим голосом відповідала Робін.
Страйк прокрутив запис уперед.
«Ти добрий. Гідно поводишся. Я думала, ти просто... не знаю... такий художник-плейбой...»
«Чого! Бо я голяка сиджу перед людьми!»
«Мені сподобалося», — відповідала Робін. Пез сміявся. Страйк знову прокрутив уперед.
«Більше року ні з ким всерйоз не зустрічався. Але раду собі даю».
«Навіть не сумніваюся», — зі сміхом відказувала Робін.
Знову довга пауза, тоді ніби стогін Пеза. Тоді шепіт Робін; Страйк не міг розібрати слів. Він програв запис тричі і нарешті розчув:
«Я зазвичай не роблю такого при світлі дня».
Це прояснювало сенс відповіді Пеза:
«Які проблеми. Скоро буде темно».
Страйк прокрутив уперед.
«Я вже казав, що ти збіса розкішна!»
Ще одна довга пауза, тоді голос Робін:
«Може, тобі стане легше, якщо ти про це поговориш».
Страйк знову прокрутив запис вперед.
«Ліцензії я не маю, та з іншого боку, можу запропонувати послуги, яких у державних клініках не знайдеш».
Він ніколи не чув, щоб Робін так розмовляла, і гадки не мав, як вправно вона уміє фліртувати. Страйк думав, що вона... а що вона? Цнотлива школярочка?
Страйк запевнив себе, що Робін, скоріш за все, просто злякалася його недоречної ініціативи перед «Рітцом», але тепер виявив, що вона здатна запросто приймати сексуальні аванси, якщо йдеться про розкриття справи... чи якщо вони походять від атлетичного молодого художника, якого вона, вочевидь, вже бачила голим.
«Бо ти розкішна і дуже добра. Той хлоп, мабуть, мурло».
