– А Кривоніс? Це ж хто?

– Це наш командир танкового підрозділу, – сказав командир танка. – Прекрасна, хоробра людина. Тільки даремно ви зараховуєте його до убитих. Він тяжко поранений, це правда.

Довго тяглася бесіда. Жінки носили з печі, що стояла серед купи руїн, страви. Бійці сиділи у садочку й поснули, заснули всі. І солов'ї співали у сільському садочку, у сільських садочках, а села нема.

– Пошли ж, Боже, здоров'я живим, і згоди, і сили на нове село.

Були на тризні бійці-буряти чи казахи. Косоокі. Пили за їх здоров'я. З цього приводу батько сказав прекрасні слова про товариство. Говорив він ну просто як Тарас Бульба перед козаками.

– Якісь неначе китайці, хороші ви, я бачу, люди. Не охочі до штабів, а більше до шаблі, як і мій покійний Лук'ян.

Бійці оточили матір командира ніжною увагою і пошаною. Кожен з них вбачав в ній свою матір, що десь нишком виглядає його, побиваючись, і плаче, і молиться на церковних пустирях за його життя.

А починається оповідання з наказу командира, може, кавалерії Лук'яна Горлиці. Вони в рейді.

Перед ними село, що його треба взяти, у селі міцно засіли німці. Обстріл. Село палає. Горлиця каже, що це його рідне село. Він ніби просить не підкачати. Побачу чи не побачу батьків. Обстріл. Короткий бій. Бій на вулицях. От і хата на горбочку над рікою. Не хата – піч одна.

Полетав Лук'ян, полетав козак і впав на дорозі… Сім куль уп'ялося Лук'янові в серце і одна коню. Вилізла з льоху Лук'янова родина. Плач матері над сином. Кладовище над рікою. Похорон.

Через три дні тризна – обід.

Вилізли сповняти звичай.

Худі, землистого кольору, погано вдягнені люди. Довго сиділи вони в льохах, багато бачили такого, що не забудуть і потомки. Довго жили вони по той бік забороненого людськими законами, і тавро жури, що не зникне з них скоро, потроху стиралося в їхніх очах, коли пригадували труд, і любов, і добрі часи. Людям хотілося забути страшне по великому, всемогутньому закону життя і по незламній силі свого характеру хліборобів, себто людей, що звикли віками до вирощування, до життя.

Коло поминальників роїлася дітвора. Одного притягли, насилу спіймали і привели до столу.

– Оце сиротинка, такого-то син. Нема. Ну хай великий росте. Ну, скажи, що ти будеш робить, як виростеш?

– Рубатиму ворогів. Буду вішати ворогів.

– Так не можна казать. Ти ще маленький. А, Боже мій, попортили дітей і все на світі! Тепер як їх на добро навернеш. Є на кого подивитися. – Над одною могилою сиділи тихі зґвалтовані дівчатка. Про це не говорили.

– Не слухай баби, Михайлику. Рости та не забудь нічого. Бий їх, проклятих, і не прощай нікому. А баби наговорять. Треба битися. Раз тебе ударено – бий десять раз… Будеш?

– Буду, діду, – сказав Михайлик і вийняв німецьку запальничку.

– Поцілуй мені руку, що будеш.

– Семен, ну що ти говориш, і сам немов малий.

– Бий їх, Михайлику! Щоб батька твого ім'я не стерлося в часі. На тобі за це чарку!

– Ти сказився, чи що? Малому чарку. Ви подивітесь!

– На поминанні і малому можна. Іди до мене, Михасю.

Михайлик підійшов і став коло діда. Дід обняв його своєю великою, сухою, жилуватою рукою і сказав:

– Дітей же треба на добре навертати.

– Рано ще. Добро існує не для нас.

– Наше добро – це нанависть до ворога, ото наше добро. Да сміливість, щоб умирати не боялись, як наш Лук'ян. Признаюся тобі і всім вам, люде. Три дні як нема Лук'яна. Впав перед самим вікном, – показав дід на стовбур печі. – День і ніч я думав про Лук'яна. Як він там? Де він? Стояв з петлею на шиї – про Лук'яна думав, і в погребі сидів – хіба не правда? І ось три дні нема Лук'яна. Впав перед самим вікном, – знову показав дід на стовбур печі, – а мені жалько і не жалько неначе. Такий великий час. І так багато іще вас. Велике діло – воїн у бою. Дай Бог кожній добрій людині так умерти, як умер Лук'ян.

– Та що ти кажеш? Щоб усіх повбивали, чи що?

– А, що там ви, жінки, розумієте!

Обов'язково перелічити страви, які колись подавалися до столу в таких випадках. І ті страви, що подавалися в дійсності.

Зійшлися три покоління на кладовищі.

Стій, Лук'яне! Бережись, Лук'яне, батьки дивляться на тебе у вікно! І вікна нема. Стій, то німці збігаються до кулеметів у твоїй рідній хатині-доті. То кулемети дивляться з вікна, наведені на тебе з вікна. Лук'яне, уйми своє серце. Забирай уліво! Уліво забирай, через дядьків город! Бери вліво, заходь їм у тил. Уб'ють вони тебе…

– Вперед за Радянську Україну!

Ах, Лук'яне! Сім куль впилося в Лук'янове серце, коню – одна.

Так і шарахнулися вони обоє на молоду траву. Лук'ян ще перевернувся разів зо два, і шаблю випустив, і заснув навіки, як після доброго вина на бенкеті з музикою, бубнами і безупинним танком.

Стій, не слухай свого дурного серця! Не піддавайся крику дурного гарячого свого серця.

Рвонулась міна. Хата – в повітря. І тільки біла піч із темним димарем осталась. Та побиті горщики на припічку, а в пічурці пучечок сухеньких гвоздик од пристріту.

20/V

…Вони згадували, хто як косив, жав, хто скільки за життя наробив для людей хліба, сіна тощо. Про пасічників. Про те, як такий-то плюнув німцям у очі і сказав їм, що їх діла плохі і що він не вважає їх за людей.

– А велика у вас, тітко, була ненависть до ворога?

– Та ні, ненависті неначе не було. Ну, тільки такі вони були мені отвратительні і гидкі, що, здається, сама б я їх подушила, як казна-що. Та прожорливі, злі, де в їх теє зло й бралося…

Директор кіностудії Л. – міжнаціональний формою і падлюка змістом.

В нерівному бою капітан Гусаров витратив усі боєприпаси і був тяжко поранений. Битися нічим. На підбитому літаку почав летіти на свою територію. Два «мессершміти» атакували Гусарова і збили його. Він, проте, зібрав усі сили і вів літак. При посадці на «животі» в районі Білий Колодязь він смертельно вдарився і вмер. Від 11 до 17 збив літаків. Їх була п'ятірка.

Написати дві статті – одну про командира, другу про комуніста. Третю про дітей.

Фашисти нищать наших дітей. Нищать голодом і розстрілами. Нищать методично. Тут і план звільнення України від українців, і ненависть до народу, і нелюдська злоба у неясному баченні свого власного кінця.

Я не буду писати великих романів. Людям ніколи буде їх прочитати. Одні лежатимуть в землі, другі посліпнуть од плачу, а треті довгі роки не розгинатимуть спин, працюючи на кривавих ланах своїх серед кладовищ і руїн. Коли ж народяться четверті, байстрюки німецькі чи наші небораки, оті вже, мабуть, прочитають мої оповідання невеликі хоч, мо', в перекладі, коли і далі йтиме так, як було до трагедії, прочитають немов сльозинки, чи зітхання, чи вибухи стогону з моїх розтерзаних грудей.

Ревуть аероплани в небі.

23/V 1942

На передову лінію.

Летить навантажений набоями грузовик. Рвуться міни навколо! Пікірують «мессери». Пекло.

– Не дрейф, хлопці! – кричав на грузовику боєць своїм товаришам. Він їхав у огонь уперше. – Якщо вже садоне по нас – ні… не залишиться. Розлетимося вщент. – Бійці ожили духом і радісно захвилювались, як на великому вітрі. Від швидкого руху і шаленої небезпеки страх перейшов у захоплення. Життя трималося на невидимій оку тонесенькій ниточці.

25/V 1945

Теми оповідань:

1. Святослав.

2. Ув'язнений музей.

3. Ювілей.

4. Заворожена трибуна.

5. Математик.

6. Тавро століть.

7. Перекинчик.

8. На руїнах.

9. Плач у степу.

10. Смерть дівчини.

11. Надія.

12. У ярмі.

План роботи на 1942 p.