– Скажіть, а далеко річка?
– А ось і річка.
Дійсно, лоза кінчилась, і ми вийшли на прекрасний піщаний висип. Перед нами була широка ріка. А над рікою вечірнє небо, якого я ніколи таким ще не бачив. Сонце давно вже зайшло. Але його проміння освітлювало верхи велетенського нагромадження хмар, що насувалися з заходу, як трагічний символ. Хмари були важкі, темно-темно-сині, внизу зовсім чорні, а самий верх десь аж майже над нами вже пописано було великими крученими кричущими мазками жовтої і палевої фарб. Величезні блискавки горобиної ночі раздирали хмари, і не було грому. І все це одбивалося у воді, і здавалося, що ми не на землі і що ріки нема, а на картині чи у міжхмарному просторі загублені і маленькі, як річкові піщинки. Це було небо Страшного Суду, як уявлялося колись у дитинстві. Це було небо надзвичайне. Природа ніби була у змові з подіями.
Риба боялася такої ночі і металася по висипу на мілині. Десь далеко горіли ракети під небом. Було чомусь видно. Світило якимись жовтуватими відблисками жовтої корони хмар.
Гриміли гармати. У всьому цьому було щось надзвичайне, красиве, урочисте і грізне.
– Ну, сідайте, повезем, – сказав дід Савка, стоячи з веслом біля човна.
– Повезем уже, а там що Бог дасть. Не вміли шануватися, так уже повезу, тікайте, чорт вашу душу бери… Куди ти хитаєш, човна не бачив, воїн?
Ми розмістилися в човні мовчки.
– У тебе готово, Платоне?
– Можна.
– А хмар наперло… Ач, що робиться, Страшний Суд, чи що, починається, – подивився дід Савка на небо і поплював у долоні. Потім він узяв весло і сильним рухом одштовхнувся од берега.
Учора раннім-рано на зорі почався наш великий наступ. Щасти ж їм Боже, нашим дорогим бійцям.
Випадок. Узнав про наступ уже ввечері. Полковий комісар не сказав мені про нього вдень. Не належить мені про такі речі знати. О дружба… О кар'єра!..
Тісно на Україні. Більш як для двох ніколи місця не вистачало.
13/V 1942
Недавно була розмова з П. К. про поетів і письменників. Про страждання.
– Мені нема діла до їх страждань. Це їхня приватна справа.
– Вони страждають не з приватних причин, а від народного горя.
– А… А жити вкупі не дозволю.
І розселив.
14/V 1942
Був у шпиталі у начПУРа П.-З. Галаджева. Читав йому «Відступника» і «Перед боєм». Видно, йому дуже сподобалось. Він попросив мене не кидати думки про «Незабутнє». Сьогодні ж почну «Незабутнє». У «Відступнику» викинув прізвище відступника Пілішко (реальне). Вийшло краще. Крім того, дуже не хотілося українське прізвище фіксувати в такому жахливому плані. Страждає і так український народ більш від усіх. А зрадники є скрізь, і кому буде радість од дурного Пілішка?
15/V 1942
Учора перед оформленням наказу про прийняття мене до армії спитав мене Браун, чи не член я Верховної Ради. Я одповів, звичайно, що ні. І подумав собі, уже на це запитання, що я чую його сотий раз: все-таки краще, щоб люди думали – і чому пак він не член Верховної Ради, ніж коли б говорили один одному – і нащо було таке дерьмо вибирати до Верховної Ради.
15/V
…Сьогодні написав три сторінки «Незабутнього», і так легко на душі.
15/V
Самий сильний звір у лісі не тигр, а тхір. Він смердить.
15/V 1942
– Я полковий комісар! Я вам наказую! – кричав у штабній редакції один поет на другого.
Перейшли казахи з боєм на українську землю. По команді командира стали на коліна. «Здрастуй, братська земле, ми прийшли звільнити тебе, пролити за тебе кров, сестро наша. Прийми наш бойовий привіт і любов. Встать! Вперед!»…
18/V
Двоє дивляться вниз. Один бачить калюжу, другий зорі. Що кому.
– Чому ви не вступаєте до партії?
– Не можу. У мене є душевний із'ян.
– Себто?
– Я не можу зберігати партійну таємницю. І не то що партійну. Ніяку. Варто мені взнати про щось, що зветься таємницею, як мене зразу ж почина розпирати. Через півгодини я вже хворий, а через годину я, щоб не вмерти, шукаю людину і шепчу їй таємницю на вухо по секрету, заклинаючи нікому не говорити. Потім ще і ще. Аж поки не переконаюся, що таємниці нема. Он який я…
19/V
Гарматна обслуга. Знищили двадцать вісім ворожих танків. На двадцять дев'ятому самі загинули. Лишився один командир і тяжко поранений боєць.
Ранені в ноги і руки. Вони вдвох подавали снаряди руками, ногами заганяли в отвір і били, поки були живі. Це було страшне бойовище. Люди знають, що умирають, що їм лишилося жити п'ять довгих хвилин, і діють до смерті.
– Я сьогодні вперше за три місяці побачила сонечко. Я не бачила, як танули сніги. Я не бачила великої води в Дніпрі, Десні.
Десь гупали глухо гармати. Та нещасливий батько горлицею тихо плакав по своєму сину, щоб не злякати солов'я. Солов'ї щебечуть, заливаються в садках по всім селу, а села нема.
Ранок. Сонце, тиша. Яблуні і вишні в цвіту. Десь кудкудачуть кури і гурчить літак. По літаку дали три постріли. Козеня на припасі під моїм вікном у садочку почало жалібно мекати. Я на горі. З мого вікна далеко видно – і ліси, і річку, і сінокоси за рікою. На далекому обрії вони зникають у блакитному мареві і зливаються з небом… За обрієм війна… смерть.
У мене народжується думка написати оповідання під назвою «Тризна». Приходять у село справжні сини народу, герої, що одбили село з великими для ворога і для себе втратами. Повилізали з погребів люди. Розмови. А хат майже нема. І закликали люди на «обід» бійців і командирів. Поминали убитих і говорили про них добре і часом смішне. Хто як лякався, як тікав, як стояв на ослоні з петлею на шиї і що говорив. А почалося з сина, що його вбито при взятті села. Як він бився, скільки ворогів побив. І не було до нього жалю ні в матері, ні в батька, ні в діда. Вони згадували про нього як про косаря доброго, що, укосивши багато сінокосу, ліг надовго відпочити. Згадували про людей головним чином у плані їхніх робочих здібностей.
Коли трохи сп'яніли, почали дещо говорити і смішне про небіжчиків і про себе. Люди багато їли. Після довгих і великих страждань, що виснажують душу і тіло, організми прокидаються з особливою силою життєдіяльності. Було в цій тризні на страшних руїнах, на горі, з якої видно було далекі дими пожеж і жертовних огнищ, неначе щось величне. Безсмертя народу почувалося в оцій постійній зміні подій і людей. Були серйозність в кожнім слові, і примиренність з історією, і глибоке її органічне розуміння. Це сиділа, здавалось, сама історія. Старі і малі, на долю яких припало стільки подій, що їх вистачило б на п'ять чи десять добрих поколінь. Німців не згадували, як щось не достойне згадки за столом. «А, чортзна-що, не люди». Говорили: «Ну, якщо ж, ну, дай же, Боже, як останемося живі, щоб же не порадувався ворог. Щоб згинула напасть».
Пили за бійців, що були на тризні, і дякували їм.
А бійці дякували їм за сина. Син був герой. Він був їхній командир.
– Хотів, так мріяв було побачитися з вами, розказував багато про вас…
– Та що ж там про нас розказувати. Ми люди темні. Нічого ми не бачили. Ніде й не були.
Бійці дякували їм за сина.
– Ви не думайте, мамо, що він умер.
– Авжеж, не вмер. Убито.
– Ні. Житиме він у пам'яті людей, як Максим Кривоніс, і Байда, і Сагайдачний.
– А що воно за люди, не знаємо ми.
– А це, мо', того Байди, що коло Пилипа живе. Е, нема вже, знесло із хатою, з млином, і сліду не осталось.
– Ні, тітко, це не той Байда. Байда був колись козак такий славний…
– Ну, Бог з ним, з тим козаком. Так от випийте ж за вас. Щоб добре вам воювалося, щоб побачили ви своїх рідних.