…Урочисто йшов оркестр. Грав марш «Гей, там на горі січ іде!» Як раптом: «Лягай! Вставай! Кругом! «Інтернаціонал», сучі сини! Вперед!» І що? Заграли, пішли… Здається, зупинились. А йшли, охрещені сучими синами втраченої, здавалось, навіки України.

Господи, прости нас, ми всі були подібними у своїй ницій, рабській довготерплячості й покорі – йшли, більш як сім десятків років… Вперед? Назад! За цей час і риба геть зникла, й вчорашні гречкосії не мають сьогодні каші…

«Господи, пошли мені сили!»

У різні часи Тарас Шевченко в Петербурзі, Олександр Довженко в Москві, Василь Стус в пермській мерзлоті, напевно, повторювали у свою смертну годину це звертання. Ласка Божа їм однаково була потрібна, щоб оновлена Україна сприйняла їхнє повернення, як порозуміння з усіма сущими нашої Землі на рівні душі, як найцінніший національний спадок, який сприятиме зростанню нашої свідомості, вкоріненню національної ідеї, розвою всеосяжної загальнолюдської духовності.

Роман Корогодський

Обірвані, брудні, обморожені румунські й італійські полонені солдати кинулися на таких же жалюгідних німецьких полонених, і почалася бійка. Їх не можна було розняти. Це було видовище гидке і символічне.

Люди дивилися на це з огидою, як на щось нелюдське, найогидніше.

Горбаті німецькі солдати. Криві, тонкі, як глисти.

Полонених німців били жінки, і наші конвоїри нічого не могли вдіяти. Спроба захистити ні до чого не привела. Жінки були злі і страшні. Це була сама ненависть.

Полонені, яких били жінки і діти на пожарищі, мовчали. Вони знали, що давно вже заслужили всякої кари, не те що бійки.

– …Я тільки зольдат…

– От за це ми тебе і розстріляємо. Нам не потрібні солдати. Нам потрібні люди. Досить солдатів.

Чим більше німці боялися населення, тим більш вони його нищили.

Трагічний пафос відступу і жертв. Скот. Хліб. Нищення. Філософія нищення. Самогубство заводів-гігантів. Дніпрельстан. Вибух. Просьба будівника-директора не рвать.

Телефонна відповідь т. Сталіна.

Не забути про лавину втікачів-«поляків».

Мати вбила чи видала партизанам свого сина-гетьманця, що прийшов був з німцями до села, так нікому й не сказавши, що то був її син. Сором переміг материнське горе.

У селі одкрили церкву. Піп у церкві. Служба. Людей нема. Поява німців і т. ін.

Німці прикрили свій ганебний наступ нашим населенням. Діди, жінки, діти. Їх гнали німці перед собою. Примовкали наші кулемети. Тоді у страшній тиші чути було слова, голоси жінок:

– Стріляйте по нас, не жалійте, стріляйте, товариші! Рятуйте себе і Україну нашу – скривавлену Матір.

Баби почали бити полонених. Їх не можна було оборонити. Розмова баб при цьому.

Командири – вчені.

Дід різав ботвину, не звертаючи уваги на шалений артилерійський обстріл і бомбардування.

– Ану їх! Багато їх тут стріляє, а смерть одна. Та й ніколи мені. Роботи багато.

Німці наказали одкрити церкви. За відсутністю приміщень церкви одкриті в школах.

В школах вчать німецької мови і Закону Божому.

– Діти, я вам мушу сказати, що Бог є, – сказав учитель і заплакав.

– А раніше ж ви казали, що нема.

Селяне одразу впізнають конспіраторів, але прикидаються, що не взнають.

Був настрій вичікувальний. Зараз всі селяне проти німців.

Дезертир:

– Так, був проти. А зараз оце хату, жінку, дітей спалю – і в ліс.

Гості на Різдво. Розмова дезертирів.

Голод. Гине Харків. Населення тікає од голоду.

Нелюдські умови життя військовополонених. У яму їм кидають дохлу коняку. Вони розривають її зубами на шматки.

Повішені падають з петель і розбиваються, як мармурові статуї.

Показали паліїв, що палять українські села.

І розстрілюють людей.

Дід Біличенко, що під час бою розстріляв багато німців, і вмер ще Левко Цар.

– Що дивізія? Дивізія – це на раз пообідать.

У Чернігові божевільні на вулиці під час обстрілу – і регочуть. Один грає на роялі на пожарищі. Розлетівся будинок. Чудом лишився рояль. Сидить божевільний і грає щось веселе: «І шумить, і гуде, дрібен дощик іде», – приспівує і регоче.

– І сміх, і гріх.

– Ну й смійтеся. А я зроду не сміявся і сміятися не збираюсь. І не співав. Зараз треба соціалізм будувати, а не сміятись.

– Ну якщо він такий, так хай він згорить, або краще мені здохнути, щоб хоч не бачити його.

– Будь ласка. Вольному воля, а я завжди говорю серйозно. Я людина серйозна. Я ніколи в житті не сміявся. І мені противно дивитися, коли люди сміються.

– А ми ото дурні все сміємося та плачем.

Велика і надзвичайна тема – українська жінка і війна. Хто виніс і винесе на своїх плечах найбільше лиха, жорстокості, ганьби, насильства? Українська мати, сестра, жінка, улюблена.

Коло Запоріжжя німці посилали по воду голих жінок до Дніпра, щоб наші не стріляли (можна показати цю потрясаючу сцену).

6/ІІІ [19]42

Ворошиловград

Дід Біличенко – герой – Левко Цар. Умирає героєм. Слова про те, як він став безсмертним.

Німець ґвалтував жінку. Вона одбивалася до останнього. Вона була вже майже голою. Вона уже була під насильником, і все ж він не мгг її взяти. Тоді він застрілив її в лоб з револьвера і зґвалтував її мертву…

Так його було застигнуто і вбито.

Замучені, зганьблені, голодні, нещасні жінки плакали, цілували наших бійців, цілували все, що було на них, цілували зброю, припадали до холодних танків на снігу і поливали їх горючими сльозами. І на все це не можна було нікому дивитися без сліз. Радість і горе. То сльози наших матерів, нашої розтерзаної многостраждальної України.

Допит начальника партизанського загону:

– Комуніст?

– Нічого не скажу.

– Скажеш!

– Ні.

– Ми тебе будемо катувати, обрубаєм руки, виколемо очі і т. д.

– Не скажу.

Не сказав ні слова.

Остап мій, Остап мій… Ти невмирущий.

– Виколете очі, обрубаєте руки і т. п. Це єдине, що ви можете зі мною зробити.

– Я сміюся над вами.

– Ви можете у мене одняти життя. Але я уже безсмертний. Я сміюся над вами. Душа моя вільна од вас. Її ви не купите і не звоюєте.

По всій картині німці мусять, крім вбивств, обов'язково їсти. Нашестя пацюків і мишей. Це злидні. Це викликає у жінок наших огиду і презирство.

Можливо, що вони призначили Левка Царя старостою. Левко, правда, одмовлявся, але після сильних побоїв погодився.

Слід показати учителів і вчительок і, можливо, щось вроді зрадника і шпигуна Любченка.

Основна ідея – непереможна, незламна сила нашого народу, його непохитний дух, його віра у тимчасовість окупації і його здатність до визвольної боротьби. Себто продовження історії. Розмови (екскурси) історичні зробити обов'язково.