Отак писав Артур Найт. З ним ніхто не сперечався, ніхто не переконував читача в помилкових судженнях західного дослідника. Його просто любесенько обчухрали, залишивши лише те, що ллє воду на млин революції. Тому я не вірю в достеменність жодних статей зарубіжних кінокритиків, опублікованих у нас, – всі вони або замовлялися, або публікувалися на догоду режиму, всі вони зазнали ідеологічної цензури. Лише «перебудова» дозволила підвести завісу над цим огидним явищем, яке Іван Кошелівець викривав усе життя. І вже під час перебудови кінознавець і поет Марко Царинник відкрито заговорив про необхідність мати «повного Довженка».
Найгірше те, що після смерті Ю. І. Солнцевої в полоні опинився архів Довженка, який українська спілчанська делегація спромоглася завести в ЦДАЛМ РФ. В долі архіву є багато загадкового. А може, все значно простіше: приїхала до Москви кіношна провінція, безрука, безголова, закономірно зазнала повного фіаско й безпомічно ретирувалася. Нашим недолугим провінціалам Довженко знав справжню ціну, тому вони, провінціали, й по смерті митця регулярно обтинали його твори, щоденники, листи, вони понині тримаються за «міф Довженка».
Наведу купюру з листа Довженка до Юрія Тимошенка: «Тепер щодо Київської оперети, Чабаненка з його невдоволенням і Вашої долі. Не думайте, Юрко, що я хочу атестувати Вас чи ганьбити Чабаненкове ім'я, але хай мені Бог дарує, я коли побачив його в кінці сорок другого року в Москві на ювілеї Лесі Українки, ну такий же він мені показався провінціяльний, що я не знав, куди мені діватись. Він виступав тоді на сцені в ролі чтеця якогось її віршу. Се було вельми погано, Юра. Причому, видно, що людина він симпатична, добра, чесна. Але його байронська сорочка, не кажіть мені, що се од бідності, його манера триматись на сцені, промовляти, творити красу, в сьому було щось таке наївне, неначе він вийшов з-за копиці пахучого сіна з букетом квітів у руках, і корови десь мукають далеко за річкою, і соловейко щебече. Господи, прости мені, я теж був такий, очевидно, років тридцять п'ять тому назад, коли риба була більша, каша смачніша і голоси хлопців гучніші. Гай-гай! Гей-гей! Ге-ге-ге-ге-гей… Так-от, Юрко…»
Сучасний читач уже не знає І. І. Чабаненка, генерала від культури 50—60-х років, теоретика і провідника провінціалізму в українському кіно, театрі, куратором яких він був у міністерстві культури. Віддамо належне інтуїції Олександра Петровича: він увесь цей комплекс побачив у стадії «молочно-воскової стиглості» – як у воду дивився! Лише не міг передбачити, що подібний міністр оселиться, умовно кажучи, в його власній квартирі. Провінціалізм вів переможний наступ на український мистецький авангард. В цьому наступі провінціалізм реквізував квартиру свого класового ворога, як за часів Щорса. А тепер ще й загубив архів Довженка.
Коли Олександр Петрович записував у «Щоденникові»: «невдащна наша історія», – він не міг і уявити, якої метаморфози зазнають його творчість, ім'я в «країні навпаки». Та після «України в огні» він твердо знав, що потрібно бути обережним, украй обережним. Найстрашніші нагінки можуть спіткати митця, що щиро любить край свого дитинства. І кіноповість «Зачарована Десна» він писав «у стіл», не для видавництва! Як самвидав, для найближчого кола друзів. Після всіх провалів, драм, трагедій, після злету, страху й обов'язкового для генія падіння, після страшних поневірянь від кордону на заході до кордону на південному сході Туркменії – хресна дорога Довженка неодмінно мала повернути його до дитинства. Воно йому з'явилось, як пам'ятаєте, 5 квітня 1942 року. І відтоді упродовж чотирнадцяти (!) років Олександр Довженко все поринав у нехитрі спогади свого дитинства.
Письменник створив апологію рідного краю, Землі Обітованої. Він подав власну версію Біблії, де в народних поняттях твердь, космос і хаос віднаходили хоч і складне, та все ж гармонійне вирішення через уяву хлопчика, який у зрілому віці згадував дитинство, як рай. У тому раю (Сіверська земля) все було для щастя. Окрім… самого щастя. Щастя в Україні – одвічний недорід. Однак нова хвиля спогадів силою владного прибою таки переконувала, що жити в такому краї, бачити його заповітну красу – і є щасливою місією людини, що народилася на світ, аби оту красу осягнути й передати нащадкам. Образи виникали чудом збереженого алгоритму дитячих вражень. Ви, читачу, зараз упізнаєте один із таких «наскрізних» образів.
«Дід любив спати під дубом. Перед тим, як заснути, він довго і якось так лагідно зазіхав, ніби прощаючи світу всі його пустощі, і розказував косарям про молоді свої літа, про чумацтво, про те, як колись все було не так. Все було краще. Річки й озера були глибші, риба більша й смачніша, а вже грибів та ягід у лісі – не переносити, та й ліси були густіші, трави – вуж не пролізе, хіба тепер трави!» – Ну, звичайно, це образний перегук із тією купюрою з листа до Ю. Тимошенка. «А комарів було! – захоплювався спогадами дід. – Дихати нічим, повірите, та здорові, як ведмеді. А тепер хіба се комарі? Так, наче їх і нема зовсім… Або деркачі. То ж було як почнуть тобі деркати вночі, спати не можна, щоб мене Господь покарав. А зараз де-не-де тобі деркне. О, чуєте? Мабуть, вже й на їх перевід приходить… – Справді, два деркачі, що почали перегукуватися в траві над Десною, раптом притихли, немов почуваючи, що мова йде про їхню деркацьку долю».
Від часів Гоголя про Україну так, гадаю, ніхто не писав. І чисто гоголівська метаморфоза: «Погодою у нас на сінокосі щось, казали, років з півтораста завідувала ворона…Наша, фамільна ворона». А гіперболи, візії, сни! Згадайте отой геніальний і водночас страшний опис бійки братів на сінокосі, де «кров лилася з них відрами, казанами». Це ж прямий перегук з віршем «Українське»! І багатьма записами у «Щоденнику». Лише форму було обрано казково-гротескову, тому такий милий happy end: «Ці страшні побоїща закінчувалися десь аж під вечір, проте завжди щасливо. Всі виявилися живі і неушкоджені»… Добрий чаклун Довженко хотів, благав, аби запанувала злагода. Отак фантазійно дитина сприймала родинні колізії. Пізнаючи всесвіт і мікрокосмос родинного гнізда, Сашко обов'язково хотів знати: «А ми хто? Ми хіба не руські?» Спочатку чітке, ясне: «Ні, ми не руські», – а тоді тужливо бринів одвічний довженківський смуток: «…Колись козаки, кажуть, були, а зараз тільки званіє зосталось»…
«Одвічна моя полонянка» – Україна, що так трагічно сприймалася Довженком під час війни («Щоденник», «Україна в огні»), в «Зачарованій Десні» постає образом біблійної первісності. А йдеться все про той самий край. Так у чому ж секрет подібної зміни в погляді? Те, що в «Україні в огні» віднаходило історико-філософські констатації, в «Зачарованій Десні» звучало всеосяжним гімном природі, укладові життя пращурів і давнім народним звичаям, традиціям. Висока філософія «сродності душі» зі світом буколічного осягання, Богом створеного, проникає в пори кожної людини, що здатна наново побачити, наново зустрітися зі своєю землею, яку ми вже не впізнаємо. Розучилися. Нас розучили. Розлучили. Погляд з високості, погляд з вічності надав нового виміру мізерним поняттям, що були усталені в часі написання твору. Під цим оглядом, крізь досвід власних блукань манівцями і сподівань, щирих поривань і затамованих комплексів, честолюбних мрій і погано прихованих ревнощів, заздрощів до можновладних колег, крізь правдиві страждання й пророчо-ясне усвідомлення трагедії України, що гине в полум'ї воєнного лихоліття, крізь пустелю духовної порожнечі, в якій постійно перебував Довженко, він ніс свій хрест з єдиною метою, єдиною надією – допомогти українському народові віднайти духовну опору у власних силах.
Такою фундаментальною опорою стала оспівана, опоетизована Земля його дитинства. З тієї розпуки (що війна, що мир – однаково біда і безліч жертв) митець вийшов на берег материзни духовно оновленим, сильним, дотепним і по-справжньому мудрим. Хресна дорога вивела його до вічного вогню любові – любові до України й усього святого, що Олександр Петрович Довженко носив у собі як українець.
