— Чому?.. Чому?.. Чому?..
Тоді Перекладач сказав:*
__________
<sup>* — Текст незавершений!</sup>
<sup>— Чому ти так кажеш? — запитує Монтал.</sup>
<sup>— Бо він закінчується словами: «Тоді Перекладач сказав…»</sup>
<sup>— Ні, — відповідає Монтал і якось дивно дивиться на мене: — Текст завершений.</sup>
<sup>— Ти хочеш сказати, що ще десь є приховані сторінки?</sup>
<sup>— Так.</sup>
<sup>— Де?</sup>
<sup>— Тут, — відповідає він, знизуючи плечима.</sup>
<sup>Схоже, його потішає моє збентеження. Ураз він запитує:</sup>
<sup>— То ти знайшов ключ до твору?</sup>
<sup>Я замислююсь на якусь хвилю, а тоді невпевнено бурмочу:</sup>
<sup>— Може, це вірш?..</sup>
<sup>— А що значить цей вірш?</sup>
<sup>Я відповідаю по хвилі:</sup>
<sup>— Що істину неможливо пізнати розумом… Або що істину важко знайти…</sup>
<sup>Монтал видається розчарованим.</sup>
<sup>— Нам і так відомо, що Істину важко знайти, — зауважує він. — Цей висновок <i>не може</i> бути Істиною… адже в такому разі Істина була б <i>нічим</i>. А щось мусить бути, чи не так? Тож скажи мені: яка кінцева ідея, у чому полягає ключ до тексту?</sup>
<sup>— Не знаю! — кричу я.</sup>
<sup>Монтал усміхається, але усмішка його гірка.</sup>
<sup>— Може, ключ — це твоя досада? — каже він. — Той гнів, який ти зараз почуваєш до мене?.. Чи та насолода, якої ти зазнав, коли уявляв собі, як розважаєшся з гетерою?.. Чи той голод, який ти відчував, коли я барився з їжею?.. Чи надто повільна робота твоїх кишок?.. Може, це і є єдині ключі? Навіщо шукати їх у тексті? Вони — у наших власних тілах!</sup>
<sup>— Перестань гратися зі мною! — кричу. — Я хочу знати, як ця книжка пов’язана з віршем мого батька!</sup>
<sup>Монталове обличчя набирає серйозного виразу, і він, немовби читаючи, проказує втомленим голосом:</sup>
<sup>— Я вже казав тобі, що цей вірш написав Філотекст Херсонеський, фракійський письменник, який у зрілому віці жив у Афінах і відвідував Платонову Академію. На основі власного вірша Філотекст витворив ейдетичні образи «Печери ідей». На обидва ці твори його надихнули реальні події, що сталися в той час у Афінах, а саме — колективне самогубство членів секти, схожої на ту, що описана в книжці. Цей випадок справив на Філотекста сильне враження, він бачив у ньому доказ того, що Платон помилявся: що насправді ми, люди, вибираємо зло не через незнання, а підпорюючись внутрішньому пориву, чомусь недовідомому, що ховається в кожному з нас і чого не можна ні пізнати розумом, ні пояснити словами…</sup>
<sup>— Але ж історія довела, що Платон мав рацію! — із запалом вигукую. — Люди нашої доби — ідеалісти, які присвячують себе роздумам, читанню та пошуку прихованого змісту в текстах… Серед нас багато філософів і перекладачів… Ми твердо віримо в існування Ідей, яких не можемо сприйняти відчуттями… Містами правлять найкращі з нас… Жінки й чоловіки працюють в однакових царинах і мають однакові права. У світі панує мир. Насильство цілковито викорінено і…</sup>
<sup>Вираз Монталового обличчя дратує мене. Я уриваю свою емоційну промову й запитую:</sup>
<sup>— Що таке?</sup>
<sup>Глибоко зітхаючи, із почервонілими й вологими очима, він відповідає:</sup>
<sup>— Це одна з тих речей, синку, які Філотекст задумав довести своїм твором: світ, який ти описуєш… світ, у якому ми живемо… наш світ… <i>не існує</i>. І, ймовірно, ніколи не існуватиме, — каже він і похмуро додає: — Єдиний світ, що існує, — це світ того твору, який ти переклав: післявоєнні Афіни, місто, виповнене божевіллям, екстазом та ірраціональними чудовиськами. Саме цей світ <i>реальний</i>, а не наш. Саме тому я попередив тебе, що «Печера ідей» впливає на існування світу…</sup>
<sup>Я пильно дивлюся на Монтала. Здається, він говорить серйозно, хоч і всміхається.</sup>
<sup>— Тепер я бачу, що ти справді геть божевільний! — кажу я йому.</sup>
<sup>— Ні, синку. Пригадай лишень.</sup>
<sup>Раптом усмішка його стає добротливою, так, наче ми ділимо з ним одне спільне горе. Він каже:</sup>
<sup>— Пам’ятаєш, як у сьомому розділі Філотекст побився об заклад із Платоном?</sup>
<sup>— Авжеж. Платон стверджував, що неможливо написати книжку, яка б містила всі п’ять ступенів пізнання. Але Філотекст засумнівався в цьому…</sup>
<sup>— Саме так. Отож: «Печера ідей» — це результат їхньої суперечки. Завдання видавалося Філотекстові вкрай складним: як написати твір з усіма п’ятьма платонівськими ступенями пізнання?.. Якщо пригадуєш, перші два — прості: це ім’я, тобто назва речі, і визначення — наші слова, які стосуються цієї речі. Обидва вони є в будь-якому звичайному тексті. Але третій ступінь, образ, уже становив проблему: як створити образи, що не були би простими визначеннями, як надати форми істотам і речам поза писаним словом? Тоді Філотекст вигадав ейдезис…</sup>
<sup>— Що? — не ймучи віри, перебиваю його. — «Вигадав»?</sup>
<sup>Монтал киває із серйозним виразом.</sup>
<sup>— Ейдезис — це Філотекстів винахід. Завдяки йому образи стали вільними, незалежними… більше не зв’язаними тим, що написано, — тепер їх обмежувала тільки уява читача… Якийсь розділ, наприклад, міг приховувати образ лева або дівчини з лілією!..</sup>
<sup>Я усміхаюся, слухаючи його нісенітниці.</sup>
<sup>— Тобі не гірше за мене відомо, що ейдезис — це художній засіб, який застосовували деякі грецькі письменники…</sup>
<sup>— Ні! — нетерпляче уриває мене Монтал. — Філотекст вигадав його виключно для потреб цього твору! Дослухай мене до кінця, і ти все зрозумієш!.. Отож, проблема з третім ступенем була розв’язана… Однак лишалися ще два найважчі рівні… Як досягнути четвертого, пізнавальної бесіди? Очевидно, потрібен був голос <i>із-поза</i> тексту, голос, який «бесідував» би про те, що читає читач… персонаж, який спостерігав би за розвитком сюжету з відстані… Цей персонаж не міг бути сам-один, адже четвертий ступінь вимагає певного діалогу… Отже, потрібні були щонайменше дві дійові особи <i>поза</i> твором… Але хто це мав би бути і як пояснити читачеві їхню появу?..</sup>
