— Це знову ти, — усміхнувся він. — Добре, що ти приходиш до нас так часто. Твої візити приносять мені непоганий зиск.

Геракл уже мав напоготові два оболи.

— У цьому будинку панує морок, і без провідника, як-от я, ти загубишся, — сказав хлопчина, провадячи Геракла темними коридорами. — Знаєш, що каже мій друг, старий раб Іфімах?

— Що він каже?

Малий провідник зупинився і стишив голос.

— Що колись давно хтось загубився тут і помер, так і не знайшовши виходу. Іноді вночі можна його зустріти. Він блукає коридорами, біліший і холодніший за халкідський мармур, і ввічливо запитує, як звідси вийти.

— Ти його бачив колись?

— Ні, але Іфімах каже, що бачив.

Вони рушили знову, і Геракл мовив:

— Не вір, доки не побачиш на власні очі. Усе, чого побачити не можна, — це лише чиясь думка.

— Сказати по правді, я лише вдаю, ніби мені страшно, коли він розповідає про це, — весело зізнався хлопчина, — бо Іфімаху подобається мене лякати. Але насправді я не боюся. Якби одного дня я зустрів мерця, то сказав би йому: «Вихід он там, другий поворот направо!»

Геракл розсміявся від щирого серця.

— Ти молодець, що не боїшся. Ти вже майже ефеб.

— Авжеж, майже ефеб, — із гордістю підтвердив хлопчик.

Назустріч їм ішов чоловік, на якому роїлися черви. Минаючи розгадника з хлопчиком, чоловік не глянув на них, адже очниці його були порожні. Він мовчки попрямував далі, забираючи з собою багатоденний могильний сморід.* Коли вони дісталися до трапезної, хлопчик сказав:

__________

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

— Гаразд, зачекай тут. Я повідомлю господиню.

— Дякую тобі.

Вони розпрощалися, жартівливо, по-змовницьки підморгнувши один одному, і Гераклові раптом спало на думку, що так він прощається не лише з хлопчиком, а й із цією похмурою оселею, з усіма її мешканцями й навіть із власними спогадами. Увесь світ неначе помер, і знав про це лише Геракл. Дивно, але чомусь найбільше його засмутило розставання з хлопчиком: навіть його спогади, тривалі й короткочасні, цінні й дріб’язкові, видавалися йому не такими важливими, як цей гарний і розумний маленький чоловічок, імені якого — чи то через таємничу випадковість, чи то через постійний химерний збіг обставин — він досі не знав.

Спершу, як завжди, він почув Етідин голос.

— Забагато візитів за такий короткий час, Геракле Понторе, щоб уважати це звичайною ввічливістю.

Геракл, що не помітив, як вона ввійшла, схилився перед нею у вітальному поклоні й відказав:

— Ідеться не про ввічливість. Я обіцяв тобі повернутися й розповісти те, що дізнаюся про смерть твого сина.

По короткій хвилі Етіда махнула рабиням, і ті мовчки покинули трапезну. Із гідністю, притаманною всім її рухам, вона вказала йому на ложе й сама лягла на інше. Вона була… Граційна? Прекрасна? Геракл не міг підібрати означення. Йому видалося, що значною частиною своєї зрілої вроди Етіда завдячує легкому доторку білил до щік, тіням для очей, блиску брошок та браслетів і гармонійним лініям темного пеплоса. Утім, і без будь-якої допомоги її суворе обличчя та вигинистий стан зберегли б свою силу… а може, надбали б і нової.

— Мої раби навіть не запропонували тобі сухого плаща? — запитала вона. — Я накажу їх збатожити.

— Це пусте. Я хотів побачити тебе якомога швидше.

— Схоже, тобі вельми важливо повідати мені те, що ти знаєш.

— Так і є.

Він відвів очі від темного Етідиного погляду.

— Кажи тоді, — пролунали її слова.

Утупившись у власні пухкі руки, переплетені на ложі, Геракл промовив:

— Коли я був тут востаннє, то згадував, що Трамах мав якусь проблему. Я не помилився: він справді її мав. У його віці, природно, перетворитися на проблему може будь-що. Душі юнаків — це м’яка глина, і ми ліпимо з них усе, що нам заманеться. Проте вони ніколи не захищені від суперечностей, сумнівів… їм потрібне пильне виховання…

— Трамах його мав.

— Я в цьому нітрохи не сумніваюся, але він був надто молодий.

— Він був чоловік.

— Ні, Етідо. Він міг би стати чоловіком, але Мойра не дала йому такої змоги. Він помер іще хлопчиком.

Запала мовчанка. Геракл повільно пригладив посріблену сивиною борідку й промовив:

— І, мабуть, у цьому й полягала його проблема: йому не дозволили стати чоловіком.

— Розумію, — Етіда коротко зітхнула. — Ти кажеш про того скульптора… Менехма. Я знаю про те, що між ними було, хоча, на щастя, мене не зобов’язали приходити на суд. Що ж, Трамах був вільний вибирати, і він вибрав його. Тут ідеться про відповідальність, хіба ні?

— Можливо, — погодився Геракл.

— Крім того, я певна, що Трамах ніколи не боявся.

— Ти так гадаєш? — звів брови Геракл. — Не знаю. Може, він приховував свій страх перед тобою, щоб ти не страждала через нього…

— Що ти хочеш сказати?

Він не відповів на запитання, а натомість говорив далі, не дивлячись на Етіду, немовби просторікував на самоті.

— Хоча… хтозна. Може, його страх не виявився для тебе чимось новим. Після Мерагрової смерті тобі довелося зносити жахливу самотність, чи не так? Важкий тягар двох дітей, яких треба виховувати, життя в цьому місті, що зачинило перед вами всі двері, у цій похмурій оселі… Бо ж твоя оселя дуже похмура, Етідо. Раби кажуть, що тут мешкають привиди… Я запитую себе: скільки привидів за всі ці роки бачила ти і твої діти?.. Скільки потрібно самотності, скільки темряви, щоб перемінитися?.. У минулому все було інакше…

Етіда несподівано лагідно перебила його:

— Ти не згадуєш про минуле, Геракле.

— Так, не згадую. Принаймні з власної волі. Але ти помиляєшся, якщо гадаєш, що минуле нічого не значить для мене…

Він стишив голос і мовив далі тим самим холодним тоном, неначе розмірковував уголос:

— Минуле мало твій вигляд. Тепер я це знаю, і можу тобі зізнатися. Минуле всміхалося мені твоїм юним обличчям. Моїм минулим протягом тривалого часу був твій усміх… Теж не з моєї волі, певна річ, але цей світ влаштований так, як він влаштований, і, можливо, настала мить визнати це і прийняти… я маю на увазі: визнати перед самим собою, хоча ні ти, ні я нічого з цим не можемо вдіяти…

Він швидко бурмотів, опустивши очі й не йдучи на жодні поступки перед тишею.

— Але тепер… тепер я дивлюся на тебе і не можу зрозуміти, що у твоєму обличчі лишилося від того минулого… Тільки не думай, що це має для мене значення. Я вже казав: усе відбувається так, як того хочуть боги, і шкодувати про щось ні до чого. До того ж, як тобі відомо, я не надто схильний до емоцій… А втім, неочікувано виявив, що теж не цілком позбавлений їх, нехай навіть коротких і нечастих… Це й усе.

Він замовк і натужно ковтнув слину. Його м’ясовитих щік торкнувся легесенький привид рум’янця. «Вона, либонь, гадає, до чого всі ці зізнання», — подумав він. Відтак, ледь здійнявши голос, мовив далі буденним тоном:

— Проте перш ніж піти, я хотів би дещо дізнатися… Це вкрай важливо для мене, Етідо. Це ніяк не пов’язано з моєю роботою розгадника, запевняю тебе; це суто особисте питання…

— Що саме ти хочеш знати?

Геракл підніс руку до губ, немовби зненацька відчув сильний біль у роті. По якійсь хвилі, далі не дивлячись на Етіду, він сказав:

— Спершу я маю дещо пояснити. Відтоді як я почав розслідувати Трамахову смерть, мої ночі раз по раз тривожив жахливий сон: я бачу руку, яка стискає щойно вирване серце, і воїна віддалік, який щось каже, але що саме — я не чую. Я ніколи не надавав ваги снам, адже вони завжди видавалися мені безглуздими, ірраціональними, такими, що суперечать законам логіки, але саме цей підштовхнув мене до думки, що… Зрештою, треба визнати, Істина часом виявляє себе дивними способами. Адже той сон намагався нагадати мені про одну деталь, яку я забув, одну дрібницю, яку мій мозок увесь цей час відмовлявся пригадувати…