Геракл тримав її за волосся. Обоє важко дихали. Її голі груди приплющилися до його туніки. Трусячись від люті, розгадник поміняв руку: узявши її за волосся лівою, він здійняв праву і двічі навідліг ударив по обличчю. Коли він спинився, дівчина лише облизала розбиті губи й поглянула на нього, не виявляючи ні болю, ні переляку.

— Високих чоловіків, що розмовляли з афінським акцентом, ніколи не було, чи не так? — запитав Геракл.

— Ні, вони були, — відказала Ясінтра. — Але мали на обличчях маски. Уперше вони мені погрожували після Трамахової смерті. Після вашої розмови зі мною вони повернулися. Їхні погрози були жахливі. Мені детально розповіли, що робити: я мала сказати тобі, що мені погрожував Менехм. Мала прийти до тебе й попросити прихистку. Звабити, щоб ти пізнав насолоду зі мною, — Геракл знову здійняв праву руку. Вона сказала. — Ти можеш забити мене до смерті. Я не боюся померти, розгаднику.

— Але боїшся їх, — пробурмотів Геракл, так і не вдаривши.

— Вони дуже могутні, — Ясінтра посміхнулася розсіченими губами. — Ти навіть не уявляєш, що вони погрожували зробити зі мною, якщо я не підкорюся. Часом смерть приносить полегкість, але вони обіцяють не смерть, а нескінченний біль. Вони будь-кого швидко переконають. Ні ти, ні твій товариш не маєте проти них ні найменшого шансу.

— Ти так кажеш, бо тобі веліли це сказати?

— Ні, я сама це знаю.

— Як ти з ними зв’язуєшся? Де їх знайти?

— Вони самі знаходять тебе.

— Вони приходили сюди?

— Так, — відказала Ясінтра, і Геракл помітив, що вона завагалася. Пильно стежачи за кожним її рухом, він змусив її притиснутися спиною до стіни і, наче ніж, уп’яв їй у плече лівий лікоть.*

__________

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

Ясінтра додала:

— Насправді вони й зараз тут.

— Тут? Що ти маєш на увазі?**

__________

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

Ясінтра мовчала. Вона водила очима по кімнаті, немовби хотіла охопити її всю поглядом. Відтак промовила з дивною неквапливістю:

— Мені також наказали, щоб… після того, як ти пізнаєш насолоду, я забалакала тебе… і відвернула увагу…

Геракл помітив швидкий рух її очей.***

__________

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

Раптом він неначе почув якийсь внутрішній голос, що кричав йому: «Обернися». Розгадник обернувся саме вчасно.

Права рука постаті в масці й важкому чорному плащі саме завершувала описувати безгучне і смертоносне півколо, але несподівана перешкода — Гераклова рука — змінила траєкторію удару, і лезо, не завдавши шкоди, лише розітнуло повітря. Перш ніж нападник завдав нового удару, розгадник устиг обернутися і схопити його за правий зап’ясток. Вони почали боротися. Геракл глянув на обличчя противника і враз відчув, що сили його полишають, бо ж він одразу впізнав цю безлику маску зі штучними, неприродними рисами й темний неспокій, що сочився зі симетричних отворів для очей, які зараз блискали ненавистю. Понсіка скористалася цим миттєвим замішанням і наблизила вістря кинджала до м’якої плоті його горла. Геракл заточився, позадкував і вдарився спиною об стінку. Насилу змусивши себе мислити, він усвідомив краєм думки (подібно до того, як дивляться краєм ока), що принаймні Ясінтра ніби не нападає на нього, хоч він і не знав, що вона зараз робить. Отже, Геракл мав справу лише з одним ворогом, жінкою (хоч і дуже сильною, у чому він щойно пересвідчився). Щоб зібрати силу в правій руці, розгадник вирішив ризикнути й дозволити прегострому лезу наблизитися до себе ще трохи. Потому здійняв кулак і чимдуж вгатив у маску. Почувся стогін, далекий, наче з глибокого колодязя. Геракл ударив іще раз. Знову стогін, але не більше. Ба гірше: зосередившись на своїй правиці, він забув про кинджал, що дедалі скорочував ту крихітну відстань, яка відділяла вістря від живчика, що пульсував на Геракловій шиї, від незахищеного розгалуззя вен і тремтячих, піддатливих м’язів. Тоді він припинив бити маску, а натомість зробив те, що, без сумніву, здивувало його несамовиту противницю, — простягнув пальці і став лагідно пестити контури маски, проводячи по пагорку носа, виступам вилиць… наче сліпий, що прагне впізнати на дотик обличчя давнього друга.

Понсіка запізно збагнула його намір.

В очні отвори маски без попередження ввігналися два товсті тарани, два величезні стрижні й без спротиву занурилися в химерну слизоту, захищену тонкою шкіркою. Вістря кинджала одразу ж відсмикнулося від Гераклового горла, а під безвиразною личиною щось вереснуло й заголосило. Розгадник витягнув вологі до половини пальці та відступив. Понсіка завила. Маска далі зберігала незворушний, байдужий вираз. Рабиня позадкувала. Утратила рівновагу.

Коли вона впала додолу, Геракл кинувся на неї.

Йому ледве-ледве вдалося стримати майже непереборний порив скористатися її кинджалом. Натомість він роззброїв її і босими ногами став бити у вразливі місця, які вона через сліпоту не могла захистити. Геракл бив п’яткою, і йому здавалося, ніби він топче якусь велетенську комаху.

Скінчивши, задиханий і приголомшений, Геракл помітив, що Ясінтра, гола й нерухома, далі стоїть біля стіни, там, де він її лишив; схоже, вона тільки трохи обтерла кров із обличчя. Геракл майже пошкодував, що вона не напала на нього теж: він охоче поєднав би один шал з іншим, одну бійку продовжив іншою і завдавав би удару за ударом без кінця. Тепер ламати, трощити, нищити йому лишалося хіба що повітря та предмети довкола. Коли голос повернувся до нього, Геракл запитав:

— Коли вони її завербували?

— Не знаю. Коли мене відправили сюди, то сказали слухатися її вказівок. Вона не розмовляє, але її жести легко зрозуміти. А накази мені вже були відомі.

— Священні містерії, — презирливо пробурмотів Геракл. Ясінтра глянула на нього, не зрозумівши. — Понсіка сказала мені, що втаємничена у Священні містерії, як і Менехм. Обоє брехали.

— Може, й ні, — усміхнулася танцівниця, — вони ж не сказали тобі, яким Священним містеріям поклоняються.

Геракл, звівши брову, глянув на неї, а тоді сказав:

— Іди геть. Забирайся звідси.

Гетера підібрала з підлоги пеплос і пояс, після чого покірно рушила до виходу. На порозі вона обернулася.

— Убити тебе мала твоя рабиня, а не я. Вони все роблять по-своєму, розгаднику. Ні тобі, ні будь-кому іншому їх не збагнути. Саме тому вони такі небезпечні.

— Забирайся, — повторив він, важко відсапуючи, мало не задихаючись.

Гетера, однак, іще сказала йому:

— Тікай з Міста, Геракле. Ти не проживеш довше, ніж до світанку.

Коли Ясінтра пішла, Геракл нарешті дозволив утомі взяти над собою гору: він прихилився до стіни та потер очі. Йому треба було віднайти спокій у думках, почистити знаряддя ментальної праці й почати заново, без хвилювання…

Його сполохав якийсь шум. Понсіка, лежачи на підлозі, силкувалася звестися. Вона перевернулася набік, із маски крізь очні отвори двома густими струменями юшила кров. Вигляд цього білого фальшивого обличчя, посмугованого двома червоними лініями, був моторошний. «Це неможливо, — подумав Геракл. — Я зламав їй кілька ребер. Вона має конати в муках. Як їй вдається ще рухатися?» Він пригадав оповідь про безжальних самохідних істот, яких змайстрував мудрий Дедал; рухи Понсіки наводили на думку про зіпсований механізм: вона спиралася на руку, підводилася, знову падала, знову підводилася, наче в калікуватій пантомімі. Нарешті, мабуть зрозумівши, що її зусилля марні, вона схопила кинджал і з безстрашною затятістю поповзла до Геракла. Її очі вивергали два рівнобіжні потоки рідини.

— Чому ти мене так ненавидиш, Понсіко? — запитав Геракл.