¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

__________

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

— Те, що я тобі розповів, добрий Діагоре, — це все мої висновки, яких я дійшов після нашої зустрічі з Менехмом. Я був майже переконаний у його вині, але як упевнитися остаточно? Тоді я подумав про Анфіса: він був слабким місцем на тій гілці, готовим зламатися навіть під легесеньким натиском… Я придумав простий план: під час вечері в Академії, поки ви всі марнували час, розмовляючи про поетичну філософію, я стежив за нашим вродливим виночерпієм. Як тобі відомо, виночерпії обслуговують гостей у визначеному порядку. Таким чином я знав, коли Анфіс підійде до мене, і коли він це зробив, я дістав з плаща клаптик папірусу й мовчки, але промовистим жестом дав йому. Там було написано: «Я все знаю про Евнеєву смерть. Якщо не хочеш, щоб я розповів, не неси вино наступному бенкетарю: зачекай мене на кухні, сам».

— Але звідкіля ти знав напевне, що Анфіс був свідком Евнеєвої смерті?

На Геракловому обличчі з’явився задоволений вираз, немовби розгадник чекав саме на це запитання. Він примружив очі, усміхаючись, і відказав:

— Я не знав напевне! Моя записка — це приманка, але Анфіс клюнув на неї. Коли я помітив, що він довго не підходить до наступного гостя… цього твого колеги-ментора, що рухається так, наче в нього очеретини замість кісток…

— Калікла, — кивнув Діагор. — Так, тепер я пригадую, що він відлучався на якийсь час…

— Саме так. Він пішов на кухню, здивований тим, що Анфіс не несе йому вина. Цей Калікл мало-мало не заскочив нас, але, на щастя, ми вже завершили розмову. Отож, як я вже сказав, я помітив, що Анфіс не повертається, і, підвівшись, пішов на кухню…

Геракл, повільно насолоджуючись, потер руки. Здійняв сивувату брову.

— Ах, Діагоре! Що тобі сказати про цього хитрющого вродливця? Запевняю тебе: твій учень багато чого міг би навчити нас обох! Він чекав на мене в кутку, тремтячи, його великі очі блищали, а гірлянда з квіток здіймалася й опадала на грудях від важкого дихання. Анфіс поспішно дав мені знак іти за ним і завів до невеличкої комірчини, де ми змогли поговорити наодинці. Перше, що він мені сказав: «Це не я, присягаюся священними богами домашнього вогнища! Я не вбивав Евнея! Це він!» Я вивідав у нього все, що він знав, змусивши повірити, ніби мені це вже відомо. Власне кажучи, так воно й було, адже його відповіді цілковито підтвердили всі мої припущення. Завершивши, він зі слізьми в очах просив мене, благав нічого не розповідати. Мовляв, йому байдуже, що станеться з Менехмом, але сам він не хоче бути вплутаним, він мусить думати про родину… Академію… Це було б жахливо. Я сказав йому, що не знаю, наскільки зможу виконати його прохання. Тоді Анфіс підступив до мене, опустивши очі й млосно дихаючи. Він говорив пошепки. Його слова, фрази зробилися зумисно повільними. Він обіцяв мені багато послуг, адже (це його мова) уміє догоджати чоловікам. Я спокійно всміхнувся й відказав йому: «Анфісе, цього не потрібно». Замість відповіді він двома швидкими рухами розстібнув фібули хітона, і той упав йому до ніг… Я кажу «швидкими», хоча мені тоді здавалося, що він рухається поволі-поволі… Ураз я зрозумів, чому через цього юнака спалахують пристрасті і найрозважливіші чоловіки втрачають голову. Я відчув на обличчі його пахуще дихання й відступив. Відтак сказав йому: «Анфісе, переді мною два різні завдання: з одного боку, твоя неймовірна врода, з іншого — мій обов’язок забезпечити справедливість. Розум велить нам милуватися першою і виконувати другий, і ніяк інакше. Тож не змішуй своєї дивовижної вроди з виконанням мого обов’язку». Анфіс нічого не відповів і не ворухнувся, лише звів на мене свої очі. Не знаю, як довго він отак стояв безрушно і мовчки дивився на мене, не маючи на собі нічого, крім вінка з плюща й плетениці квітів на шиї. У коморі було тьмяно, але я роздивився на його прегарному обличчі насмішкуватий вираз. Гадаю, він прагнув показати, що чудово усвідомлює свою владу наді мною, навіть попри мою відмову… Цей хлопчина — жахливий тиран чоловіків, і йому це відомо. Потім ми обоє почули, як його хтось кличе: це був той твій колега-ментор. Анфіс одягнувся не поспішаючи, мовби його тішило, що хтось може застати його в такому вигляді. Відтак вийшов із комори. Опісля і я повернувся на учту.

Геракл ковтнув вина. Його обличчя ледь паленіло. Діагор натомість був блідий, наче кварц. Розгадник стенув плечима й мовив:

— Не звинувачуй себе. Без сумніву, це Менехм їх так розбестив.

Діагор відказав безвиразним голосом:

— Я не вважаю чимось поганим те, що Анфіс ось так віддається тобі, чи Менехмові, чи будь-якому іншому чоловікові. Урешті-решт, чи є щось солодше за кохання ефеба? Кохання ніколи не буває жахливим, жахливими бувають його причини. Кохатися лише заради фізичної насолоди — огидно; заради того, щоб купити твоє мовчання — так само.

Діагорові очі зволожніли. Голосом, що зробився кволим, наче призахідне сонце, він додав:

— Тому, хто кохає по-справжньому, не потрібно навіть торкатися коханого: досить лише дивитися на нього, щоб почуватися щасливим і поєднатися з його мудрою і досконалою душею. Мені шкода Анфіса й Менехма, адже вони не пізнали незрівнянної краси справжнього кохання, — він зітхнув і додав: — Але облишмо цю тему. Як діятимемо далі?

Геракл, що з цікавістю спостерігав за філософом, зволікав із відповіддю.

— Як кажуть гравці в кості: «Відтепер — самі лише вдалі кидки», — нарешті мовив він. — Ми маємо винних, Діагоре, але поспішати було би помилкою, бо звідки нам відомо, що Анфіс розповів усю правду? Запевняю тебе, цей юний чарівник такий самий хитрий, як і Менехм, коли не хитріший. З іншого боку, нам досі потрібне публічне зізнання або ж певний доказ, щоби прямо звинуватити Менехма чи їх обох. Але в нас є важливе досягнення: Анфіс неабияк переляканий, і це нам на руку. Яким буде його наступний крок? Без сумніву, найлогічніше — це застерегти свого приятеля. Якщо Менехм покине Місто, публічне звинувачення Анфіса нам ні до чого. А я певен, що скульптор віддасть перевагу вигнанню над смертним вироком…

— Але ж тоді… Менехм утече!

Хитро посміхаючись, Геракл спроквола похитав головою:

— Ні, добрий Діагоре. Анфіс під наглядом. За моїм наказом Евмарх, його колишній педагог, щоночі ходить за ним назирці. Учора ввечері, покинувши Академію, я розшукав Евмарха й дав йому чіткі вказівки. Якщо Анфіс навідається до Менехма, ми про це знатимемо. Якщо виникне потреба, я накажу ще одному рабові стежити за майстернею скульптора. Ні Менехм, ні Анфіс і кроку не ступлять без нашого відома. Я хочу трохи вичекати: нехай трохи понервуються, почуваючись загнаними в кут. Якщо один із них вирішить публічно звинуватити другого, то ця справа розв’язалася б у найпростіший спосіб. Якщо ж ні…

Повільним рухом він звів руку і вказав товстим пальцем на стіну будинку.

— Якщо ж ні, тоді ми використаємо гетеру.

— Ясінтру? Як?

Геракл здійняв той самий вказівний палець угору, щоб додати ваги своїм словам.

— Гетера — це ще одна величезна Менехмова помилка! Трамах, закоханий у неї, розповів Ясінтрі всі подробиці про свої стосунки зі скульптором і зізнався, що той викликав у нього одночасно почуття страху й любові. За кілька днів до смерті твій учень повідомив їй, що готовий на все, щоб позбутися згубного Менехмового впливу — навіть розповісти про нічні розваги своїй родині й менторам. Але додав, що боїться помсти скульптора, бо ж той пообіцяв, що вб’є його, якщо він усе розповість. Не відомо, як Менехм довідався про Ясінтру, можна припустити, що Трамах, нетямлячись зі злості, якоїсь миті сам прохопився про неї. Скульптор миттю збагнув, що ця жінка становить для нього небезпеку, і послав до Пірея двох рабів залякати її, щоб їй навіть не спало на думку заговорити. Але після нашої розмови з ним Менехм занервував, вирішивши, що гетера таки його виказала, і став знову погрожувати їй смертю. Власне тоді Ясінтра дізналася, хто я, і вчора ввечері, налякана, прийшла до мене по допомогу.