<sup>— Єлено, <i>у цьому тексті є я</i>. Не знаю як і чому, але це я. Автор зображує мене як статую, яку вирізьбив один із героїв. Статуя називається «Перекладач». Він сидить за столом і перекладає те саме, що і я. Усе збігається: глибокі залисини на скронях, тонкі вуха із завеликими мочками, худі й помережані венами руки… Це ж я. Я не наважився перекладати далі: читати опис власного <i>обличчя</i> — то було б уже занадто для мене…</sup>
<sup>Єлена стала заперечувати. Вона сіла на ліжку, взялася мене розпитувати, розізлилася. Я — досі голий — вийшов з кімнати, сходив до вітальні й повернувся з моїм перерваним перекладом. Простягнув їй. Видовище було кумедне: обоє голі — вона сиділа, я стояв — ми знову перетворилися на колег по роботі. Єлена по-вчительськи супила чоло, тимчасом як її перса — рожеві й тремтливі — здіймалися з кожним віддихом; я мовчки чекав біля вікна, а мій недоладний член зморщився від холоду й гнітючої тривоги.</sup>
<sup>— Якась нісенітниця… — сказала Єлена, дочитавши. — Якась цілковита нісенітниця…</sup>
<sup>Вона знову стала заперечувати. Сваритися зі мною. Сказала, що я одержимий нав’язливою ідеєю, що опис — надто нечіткий і може підійти будь-кому. А тоді додала:</sup>
<sup>— Крім того, у статуї на печатці викарбувано коло. <i>Коло!</i> А не <i>лебідь</i>, як у тебе!..</sup>
<sup>Саме ця деталь і була найжахливіша. І Єлена швидко сама це усвідомила.</sup>
<sup>— Тобі ж відомо, «коло» грецькою — κύκλος;, а «лебідь» — κύκνος, — спокійно відказав я. — Різниця лише в одній літері. Якщо насправді це не лямбда, а ню, то не лишається жодних сумнівів: це мій опис, — я поглянув на свій перстень із малюнком лебедя — батьків подарунок, якого я ніколи не знімаю і ношу на середньому пальці лівої руки.</sup>
<sup>— Але ж у тексті написано κύκλος, а не…</sup>
<sup>— Монтал попереджає в одній зі своїх приміток, що це слово важко відчитати. Він гадає, що це κύκλος, але зауважує, що не певен щодо четвертої літери. Розумієш, Єлено? Четвертої літери, — я говорив звичайним, мало не байдужим тоном. — Божеволію я чи ні, залежить від філологічної дрібнички: правильно чи ні розібрав Монтал <i>одну-однісіньку літеру</i>…</sup>
<sup>— Але ж це безглуздя! — розсердилася Єлена. — Що тобі робити… тут? — вона ляснула по аркушах. — Цей твір був написаний тисячі років тому!.. Як… — вона відкинула простирадло, що вкривало її довгі ноги. Пригладила рудувате волосся, а тоді рушила, гола й боса, до дверей. — Ходімо. Я хочу побачити оригінал, — голос її змінився: тепер вона говорила твердим і рішучим тоном.</sup>
<sup>Нажаханий, я став благати її не робити цього.</sup>
<sup>— Ми прочитаємо Монталів текст разом, — урвала вона мене, стоячи у дверях. — Мені байдуже, будеш ти перекладати далі чи ні. Але я хочу, щоб ти викинув цю дурницю з голови.</sup>
<sup>Обоє босі й голі, ми пішли до вітальні. Пригадую, я йшов за Єленою і до голови мені спала безглузда думка: «Ми хочемо пересвідчитися, що ми — людські істоти, матеріальні тіла з плоті й органів, а не лише персонажі або читачі… Невдовзі дізнаємося. Ми хочемо дізнатися». У вітальні було прохолодно, але на ту мить це не мало для нас значення. Єлена першою підійшла до столу і схилилася над оригінальним текстом. Я не здобувся на силі наблизитися і став за нею, дивлячись на її блискучу, вигнуту дугою спину, плавні лінії хребців, м’які подушки сідниць. Запала тиша. «Вона читає моє обличчя», — пригадую, подумав я. А тоді я почув, як вона охнула, і заплющив очі.</sup>
<sup>— Ох, — сказала Єлена.</sup>
<sup>Я відчув, що вона підійшла й обійняла мене. Її ніжність мене жахнула.</sup>
<sup>— Ох… ох… — повторювала вона.</sup>
<sup>Я не хотів запитувати. Не хотів знати. Я щосили притулився до її теплого тіла. І тоді почув її сміх: м’який, дедалі сильніший, він народжувався в її животі, немовби радісна присутність іншого життя.</sup>
<sup>— Ох… ох… ох… — стогнала вона, не перестаючи сміятись.</sup>
<sup>Пізніше, значно пізніше, я прочитав те, що прочитала Єлена, і зрозумів, чому вона сміялася. Я вирішив перекладати далі. Відновлюю роботу над текстом починаючи від речення: «Але Діагор і далі не бачив обличчя статуї».</sup>
¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯
Але Діагор і далі не бачив обличчя статуї. Він нахилився ще трохи й подивився на нього.
Його риси були…*
__________
<sup>* Із цього місця в тексті прогалина. Монтал стверджує, що наступні п’ять рядків неможливо розібрати.</sup>
¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯
— Хитрющий чоловік, — промовив Геракл, коли вони вийшли з майстерні. — Лишає фрази незавершеними, як свої скульптури. Поводиться відразливо, щоб ми сахнулися, затиснувши носи, але я певен, що перед своїми учнями він уміє бути чарівливим.
— Гадаєш, це він?.. — запитав Діагор.
— Не варто поспішати. Істина може бути далеко, але в неї безмежний терпець, і вона чекатиме на нас стільки, скільки треба. Наразі ж я хотів би знову порозмовляти з Анфісом…
— Якщо не помиляюся, ми застанемо його в Академії: сьогодні там відбудеться учта на вшанування Платонового гостя, і Анфіс буде за виночерпія.
— Чудово, — усміхнувся Геракл Понтор. — Схоже, Діагоре, настав час мені познайомитися з твоєю Академією.**
__________
<sup>** Щойно я виявив дивовижну річ! Якщо я не помиляюся — а я гадаю, що не помиляюся, — усі дивні загадки, пов’язані з цим твором, починають набувати певного сенсу… щоправда, не менш дивного і значно тривожнішого для мене. Моє відкриття — як то часто трапляється — сталося цілком випадково: передивляючись увечері натоді ще не перекладену останню частину шостого розділу Монталового видання, я зауважив, що краї аркушів надто часто злипаються між собою, неабияк цим дратуючи (таке траплялося й раніше, але я просто не звертав на це уваги). Я оглянув їх уважніше: аркуші видавалися звичайними, але клей, що скріплював їх, був іще <i>свіжий</i>. Я насупив чоло, непокоячись дедалі сильніше. Переглянувши аркуш за аркушем шостого розділу, я цілковито переконався, що кілька останніх були вклеєні до книжки <i>нещодавно</i>. У моїй голові завирували всілякі здогади. Я повернувся до тексту й пересвідчився, що «нові» шматки відповідають детальному <i>опису Менехмової статуї</i>. Серце мені закалатало несамовито. Що значить усе це безглуздя?</sup>
<sup>Я відклав висновки на потім і допереклав розділ. Опісля, дивлячись крізь вікно (уже було поночі) на шерег яблунь, які позначали в темряві межу мого садка, я зненацька пригадав чоловіка, що, схоже, стежив за мною і втік, коли я його помітив… пригадав і те, як наступної ночі мені здалося, ніби хтось <i>вдерся</i> до мого будинку. Я скочив на ноги. На чолі виступив холодний піт, а в скронях немовби гупало молотком, чимраз швидше й швидше.</sup>
