— Справді, статуя. Тут їх, мабуть, багато: це ж майстерня скульптора.

— Маєш рацію, — погодився Діагор. — До того ж я вже майже їх бачу: очі потроху призвичаюються.

Справді: пензлик зіниць уже почав вимальовувати посеред чорноти білі силуети, схематичні фігури, пізнавані нариси. Геракл прокашлявся — пил дер йому горло — і кóпнув сандалією якусь покидь, що лежала під ногами. Пролунав звук, наче хто струсонув скринею з бісером.

— Куди це він подівся? — сказав розгадник.

— Може, почекаємо в передпокої? — запропонував Діагор, що почувався ніяково в незглибимій пітьмі, з якої помалу виступали статуї. — Мабуть, він незабаром прийде…

— Він тут, — мовив Геракл. — Інакше навіщо він лишив би двері відчиненими?

— Це місце таке дивне…

— Це майстерня митця, та й по всьому. Дивно те, що вікна зачинені. Ходімо.

Вони рушили далі. Іти стало простіше: перед їхніми поглядами поступово виринали з темряви острівці мармуру, погруддя на високих дерев’яних полицях, тіла, які ще не вивільнилися з каменю, прямокутні брили, з яких різьблено фризи. Тепер можна було роздивитися весь простір, у якому вони перебували: це була досить простора майстерня з дверима, що вели в передпокій, на одному кінці й чимось, що скидалося на важкі завіси чи фіранки, на другому. Одна зі стін, наче павутиною, була заснована золотим плетивом із блищиків, які прохоплювалися крізь шпарини у величезних зачинених дерев’яних віконницях. По всьому приміщенні, вирізняючись серед мистецького непотребу — усіляких решток, грузу й пісковику, дрібних камінців, робочого знаряддя, уламків мармуру й подертих клаптів тканини, — без ладу стояли скульптури або кам’яні брили, з яких ці скульптури народжувалися. Перед завісами здіймався чималий дерев’яний поміст з короткими сходами по обидва боки. На помості видніла гора білих простирадл, довкола неї валялися купи битого каміння. У цих стінах панував холод і, як не дивно, пахло каменем: запах був несподівано насичений, брудний — немовби, понюхавши землю, ти втягував у себе гострий легкий дух куряви.

— Менехме? — голосно гукнув Геракл Понтор.

Непомірний гуркіт, який так не пасував до цієї кам’яної пітьми, розтрощив тишу на друзки. Хтось прибрав дошку, яка затуляла найближче до помосту широке вікно, і скинув її додолу. Сліпуче полуденне світло, безжальне, як прокляття богів, безперешкодно ринуло досередини; довкола нього хмарами завирував вапняний пил.

— Після полудня моя майстерня зачинена, — пролунав чоловічий голос.

За завісами, вочевидь, були сховані ще одні двері, бо ні Геракл, ні Діагор не помітили, як чоловік зайшов.

Він був худющий і мав неохайний, наче після важкої хвороби, вигляд. У розкошланому волоссі квітла сивина, розпускаючись брудними білястими пелехами; бліде обличчя було поплямоване синцями під очима. У всій його зовнішності, либонь, не було жодної риси, яку художникові не захотілося б поправити: рідка нерівна борідка, недбало скроєний плащ, розбиті сандалії. Його руки, жилаві й засмаглі, були вкриті мішаниною плям різноманітного походження; ноги — так само. Усе тіло скидалося на зужите знаряддя праці. Чоловік кахикнув, спробував пригладити волосся — без успіху — і закліпав червоними очима; відтак, не звертаючи жодної уваги на гостей, обернувся до них спиною і підійшов до заваленого різьбярським начинням столу, що стояв біля помосту. Там чоловік, як видавалося — сказати напевне не було змоги, — узявся вибирати собі потрібний для роботи інструмент. Почувся металічний брязкіт, немовби хто вдарив у розстроєні кимвали.

— Нам це відомо, добрий Менехме, — мовив Геракл з причепуреною поштивістю, — і ми прийшли не купувати в тебе статуї…

Менехм упівоберта скинув на Геракла рештками погляду:

— Що ти тут робиш, розгаднику таємниць?

— Розмовляю з колегою, — відказав Геракл. — Ми обоє митці: ти вирізьблюєш істину, а я її виявляю.

Скульптор далі вовтузився за столом, недоладно брязкаючи приладдям. Відтак запитав:

— Хто це з тобою?

— Моє ім’я… — із гідністю здійняв був голос Діагор.

— Це мій друг, — перебив Геракл. — Повір, значною мірою я тут через нього, але не марнуймо часу…

— Атож, — погодився Менехм, — не марнуймо часу, бо мені треба працювати. У мене замовлення від однієї аристократичної родини зі Скамбонід, і менше ніж за місяць я мушу його закінчити. А крім цього, маю ще багато інших справ… — він знову зайшовся кашлем, брудним і ламаним, як його слова. Раптом він покинув те, що робив за столом, і піднявся сходами на поміст. Рухи його були постійно рвучкі, незграбні. Геракл украй приязно мовив:

— Лише кілька запитань, друже Менехме, і якщо ти мені допоможеш, ми швиденько закінчимо. Ми хочемо знати, чи кажуть тобі щось імена Трамаха, сина Мерагра, Анфіса, сина Праксіноя, та Евнея, сина Трісіппа.

Менехм, що на помості знімав простирадла з накритої ними скульптури, завмер.

— Чому ти це запитуєш?

— Але ж, Менехме, якщо ти відповідатимеш запитанням на запитання, то як нам закінчити швидко? Домовмося так: спершу дай відповідь на мої запитання, а тоді я відповім на твої.

— Я знаю їх.

— Це пов’язано з твоєю роботою?

— Я знаю багатьох ефебів у Місті… — він замовк, коли чергове простирадло за щось зачепилося. Йому бракувало терплячості; протистояння відчувалося в кожному його русі; предмети наче кидали йому виклик. Немовби остерігаючи простирадло, він двічі коротко смикнув його. Відтак зціпив зуби, уперся ногами в дерев’яний поміст і, глухо загарчавши, шарпнув обіруч. Збуривши примарні поклади пилу, простирадло злетіло зі звуком, немовби обвалилася ціла гора сміття.

Скульптура, що нарешті постала перед їхніми очима, була штудерна: вона зображала чоловіка, що сидить за столом, заваленим сувоями папірусу. Незавершена основа звивалася безформною незайманістю мармуру, якого ще не торкнувся різець. Постать сиділа спиною до Геракла та Діагора і, здавалося, так поринула в роботу, що видно було лише тім’я її похиленої над столом голови.

— Хтось із них правив тобі за натурника? — запитав Геракл.

— Іноді, — пролунала лаконічна відповідь.

— Але ж, гадаю, не всі твої натурники ще й грають у твоїх виставах…

Менехм повернувся до столика з приладдям і викладав на ньому низку різців різного розміру.

— Я лишаю їм свободу вибору, — відказав він, не дивлячись на Геракла. — Часом вони роблять і те, і те.

— Як Евней?

Скульптор різко обернув голову. Діагор подумав, що йому, либонь, подобається знущатися над власними м’язами, як п’яний батько знущається над своїми дітьми.

— Я щойно довідався про Евнея, якщо ти до цього хилиш, — сказав Менехм, не спускаючи з Геракла погляду темних очей. — Я ніяк не причетний до його нападу безумства.

— Ніхто цього й не каже, — розгадник здійняв долоні, немовби Менехм йому погрожував.

Коли скульптор знову взявся перебирати своє знаряддя, Геракл мовив:

— До речі, а ти знав, що Трамах, Анфіс та Евней брали участь у твоїх виставах потайки? Ментори з Академії забороняли їм грати в театрі…

Кощаві Менехмові плечі стенулися.

— Здається, я чув щось таке. Дурнішої заборони годі вигадати! — кажучи це, він двома стрибками знову піднявся на поміст. — Ніхто не може заборонити мистецтво! — вигукнув він і поривчасто, майже навмання, ударив різцем у кут мармурового столу; у повітрі забринів легенький мелодійний відзвук.

Діагор розтулив був рота, щоб відповісти, але передумав і стримався.

— Вони не боялися, що їх викриють? — запитав Геракл.

Менехм із затятим виразом на обличчі обійшов статую, мовби видивляючись, який би то ще неслухняний кут йому покарати.

— Може, й боялися, — відказав він. — Але їхні життя мене не цікавили. Я запропонував їм виступати хоревтами, та й по всьому. Вони погодилися без жодних заперечень, і, боги свідки, я був удячний їм за це: мої трагедії, на відміну від статуй, не приносять ні слави, ні грошей, а лише втіху, і нелегко знайти акторів, які захотіли б у них грати…