Тоді прийшла й Подолянка і перед ханом плетений кошичок, накритий вишиваною хустинкою, поставила. Тоді хусточку зняла і каже:

– Дивись, хане!

Глянув хан і занімів з дива. А ханові сини й вельможі й гості, щоб краще бачити чудодиво, повитягали шиї, мов гуси, і очам своїм не вірять.

– Ну, хане, – питає тоді князівна, – маєш ти таке чи ні? Як не маєш, то, може, бачив коли? Коли ж бачив, то скажи, як воно називається.

Хан побачив, що програв і з досади навіть слова сказати не зміг. Але ханенко, якому ніяк не хотілося Подолянки втратити, вдав дуже веселого.

– Та це ж яйця! – крикнув навмисне голосно й силувано засміявся.

– Ба ні, ханенку, не яйця! – заперечила князівна. – Звалися яйцями, коли білими були. А тепер стали писанками. Своєї роботи хвалити не годиться, але хай усі присутні самі скажуть, чи мій викуп умові відповідає, чи ні?

Тут усі навіть про небезпеку забули й в один голос закричали:

– Відповідає, відповідає! Ці писанки кращі за самоцвіти і хіба ти одна можеш з ними красою змагатися!

Хан із сином дуже посмутніли, бо писанки й справді були чудові. Списані мудрими взорами, одна гарніша від другої, так і брали за очі. Та не лише за очі – здавалось, аж серце лоскотали. Померкли перед ними всі дорогоцінні прикраси на багатих одягах присутніх, і навіть величезний смарагд{45} на хановій чалмі{46} блиск утратив, неначе засоромився. Лише одна князівна при своїх писанках ще краща стала.

Тоді озивається хан пошепки до сина:

– Що тепер зробимо, сину? Мусимо відпустити Подолянку!

А ханенко, також пошепки, відповідає:

– Як відпустиш її – життя мені не буде! Глибоко мені ця князівна в душу запала. Вигадай щось…

Шкода ханові улюбленого сина. От він і каже до Подолянки:

– Гарні твої писанки – нема що сказати! Але і в нас такі вміють робити. Почекай тиждень – поставлю тобі їх цілий кіш.

– А як не поставиш? – питає Подолянка.

– Як не поставлю, – відповідає хан, – тоді проси мене, чого хочеш.

А сам собі думає: «У мене тисяча найкращих у світі мистців, а кожен з них тисячу штук уміє показати. То, хіба, зуміють і писанки зробити».

І скликав хан усіх найвидатніших мистців із свого царства, звелів усі яйця до палацу позвозити, всі фарби по крамницях викупити. І осадив мистців до роботи. А мистці наколотили фарб повні бочівки, побрали в руки пера золоті та пензлі шовковії і заходилися яйця розмальовувати. Малювали, малювали, тисячі яєць побили, так що довкола палацу ціле озеро з білків та жовтків постало, а зі шкаралуп виросла височезна купа. А найстарший мистець з дротяним нагаєм поза спинами майстрів ходить і, як хто не справується добре, то такому до ребер тіло розсікає. Котрі ж найкраще розмальовані яйця, велить окремо у великий кіш складати. За тиждень кіш був повний.

От знову зібралися вельможі, гості й слуги. Хан посередині на золотому троні сів і старшого сина праворуч від себе поставив. Тоді наказав покликати і Киянку Красуню Подолянку.

Відкрили кіш, а султан і питає князівни:

– А що, бачиш?

– Бачу, – відповідає князівна. – Великих ти мистців маєш, хане. Мабуть, ніхто краще від них яєць не зуміє розмалювати.

Зрадів хан, а ханенко – ще більше.

– Ну, що ж, – говорить хан, – умову пам'ятаєш?

– Пам'ятаю, – відповідає Подолянка. – Умова була така, що ти поставиш кіш, повний писанок. Але я тут ні однієї писанки не бачу.

– Як кажеш?! – скрикнули батько і син.

– Кажу, – говорить князівна, – що бачу перед собою великий кіш ГАРНО ПОМАЛЬОВАНИХ ЯЄЦЬ, але ПИСАНКИ тут нема ні одної!

Розлютився хай і звелів усіх мистців перед себе покликати. Мав їх жорстокою смертю скарати. Та вони почали проситися:

– Змилосердися над нами, хане! Є нас тут тисяча, і кожен з нас уміє по тисячі різних штук. Але як писанки писати, ніхто з нас не знає!

Ханенко з горя дорогу одежу на собі подер, а старий хан із сорому перед гістьми та з жалю за сином аж розхворівся. Та Киянка Красуня Подолянка на те не вважає, підступає сміливо до хана і пригадує:

– За першою умовою, хане, ти зобов'язався мене звільнити, а за другою – кожне моє прохання вдоволити. Твої царедворці й гості свідками були.

Та хан так охляв{47}, що лише рукою махнув: мовляв, хай буде!

Отже, князівна каже:

– А моє прохання таке, щоб ти всіх моїх земляків, які у вас тут у татарській неволі пробувають, звільнив і додому відпустив. Бо у нас незабаром рокове свято – Великдень, а в цей день усі мусять бути щасливими.

Мусів хан і на це погодитись, щоб перед світом у брехуни не пошитися.

Ох, і справді ж радісний був того року Великдень, коли Киянка Красуня Подолянка вернулася в рідний Київ і привела зі собою видимоневидимо людей, що довгі роки в татарській неволі поневірялися! Кажуть, що тоді сонце цілий тиждень на небі стояло і не заходило. А дзвони так дзвонили, так дзвонили, що на цілий світ було чути.

Хан незабаром помер. А ханенко пішов у далекий похід свою тугу за Подолянкою розвіяти.

Ці дві історичні казки українська письменниця Ольга Мак (1913-1998) написала у Бразилії, де, після еміграції з України під час Другої світової війни, мешкала з 1947 по 1970 роки, а надрукована книжка у Канаді, у місті Торонто, куди 1970-го авторка переїхала з Бразилії і де прожила решту життя. Книжка адресована насамперед дітям українських діаспор Канади, США, Австралії, Аргентини, Бразилії та інших країн далекого зарубіжжя, тому у виносках авторка дає витлумачення зокрема тих слів, котрі дітям України зрозумілі і без пояснень, а дітям українців Канади тощо можуть бути не ясні.