Прийняв хан послів, а вони йому й кажуть:
– Так і так, хане татарський, вернувся наш володар з походу, довідався про лихо й оце нас прислав. Привезли ми сто возів пшениці зерновзерно вибраної, сто возів ярого воску зеленого, сто возів меду липового і тисячу бобрових{39} шкур. Забирай оце все і споживай, а нам віддай нашу славну Киянку Красуню Подолянку! Бо, як не віддаси подоброму, то рушимо на тебе війною і нашу князівну силою заберемо.
Усміхнувся хан, кликнув слуг і наказує їм:
– Ану, витягніть но там із комор сто возів пшениці зерновзерно вибраної, сто возів ярого воску зеленого, сто возів меду липового і тисячу бобрових шкур!
Як слуги виконали наказ, то хан і каже послам:
– Оце добре, що ви мені нагадали, бо я все забуваю. У мене, бачите, того добра нікуди подіти. Пшеницю черва точить, боброві шкури міль побила, мед попліснів, а віск від спеки топиться.
А тоді до слуг:
– Порубайте но шкури боброві, а мед, пшеницю й віск у море викиньте – хай не заваджають!
Висипали ханові слуги пшеницю в море, повикидали мед і віск, а боброві шкури порубали палашами на локшину. Князеві ж посли дивилися на це мовчки і мали великий жаль у серці.
«Стільки добра, стільки праці людської іродів бусурмен{40} знищив! – думали собі. – Певно й справді воно в нього вартости не має».
А хан каже до них:
– Ось бачите! Не треба мені нічого того, що ви привезли, і Подолянки я вам не віддам! Але, як задумає ваш князь на нас війною йти, то я вашу князівну накажу в мішок зав'язати і також у море вкинути. Як не буде наша, то не буде й ваша…
Засмутилися посли, завернули валку возів і поїхали назад.
Але за місяць приїжджають інші посли від київського князя з іншим викупом: привозять ханові десять бочівок червінців{41} і десять возів дорогої зброї. І знову просять:
– Візьми, хане, червінці й зброю, а нам віддай князівну!
– Оце добре, що ви мені пригадали! – відповідає хан. – Бо я зовсім забув!
Кликнув, як і за першим разом, слуг, наказав відчинити скрабницю і зброївню, витягнути десять бочівок червінців і десять возів дорогої зброї та й висипати все в море.
– Забагато в мене того всього завелося, – каже. – Зброя іржавіє, а червінці вже в грудки злипаються – треба лопатами пересипати…
Вернулися і вдруге київські посли із золотом та зброєю, але без Подолянки. А тут уже й посланці від ханового сина прибувають і вістку приносять, що повертається ханенко із здобиччю незчисленною. Тільки що вози з добром дуже важкі, а бранці{42}, поморені далекою дорогою, скоро йти не можуть, тож і військо з ними мусить поволі просуватися.
Зрадів дуже старий хан, як це почув. Зараз у всі сторони світу гінців розіслав, щоб просили всіх володарів сусідніх і найбільших вельмож на весілля.
Почали гості з'їжджатися, а тут і сам ханів син із здобиччю прибув. Тисячі возів із золотом за ним приїхали, тисячі верблюдів, дорогими тканинами, пахощами та солодощами навантажені, і сто тисяч здобутих у війні бранців прийшли.
Хан сина улюбленого обіймає і хвалиться йому:
– Поки ти, сину, воював і добро всяке здобував, я тут також дарма не сидів. Придбав для тебе наречену. Подивись, чи до вподоби тобі…
Та кому б така красуня, як КиянкаПодолянка, не сподобалася! Ханенко, як лише побачив її, то сам не знав, що з ним діється.
– Бачу, – каже до батька, – що ти ще краще від мене справився. Велику здобич я здобув, але вся вона і мізинця цієї дівчини не варта.
А Киянка Красуня Подолянка в думках до Бога молитву заносить:
«Та й страшний же цей ханів син! Гордий та жорстокий та непривітний! Не допусти, Господоньку, щоб він мені за чоловіка став!»
А ханські слуги тим часом золото в засіки зсипають, всяке інше добро по коморах ховають, бранців поміж собою ділять. Ще всієї роботи не скінчили, аж у браму – стукстук! – втретє посли від київського князя просяться. Пригнали сто табунів коней{43}, бистрих, як вітер, і тисячу татарських бранців, давніше у війні здобутих. І знову просять:
– Візьми, хане, коней, прийми своїх підданих, що в нас у неволі пробували, а нам віддай нашу князівну Киянку Красуню Подолянку. Відколи її не стало, над містом сонце не світить, батьки за нею побиваються, брати й сестри з жури помарніли, всі кияни очі виплакали. Віддай нашу князівну!
Та тверде було бусурманське серце. Камінь зм'як би скоріше, ніж воно. І хан не лише не змилосердився, а ще й посміятися з князевих послів схотів. Покликав князівну, зібрав усіх вельмож, усіх гостей і при них та при синові всю пригоду з Подолянкою оповів.
– Тепер, – каже, – вони привезли мені сто табунів коней і пригнали тисячу наших підданих, що у війні в неволю попали. Дивіться ж, що я на це скажу!
Гукнув на слуг і наказує:
– Їдьте мерщій на пасовисько і відділіть сто табунів коней, а в місті наловіть тисячу людей! Коней порозганяйте у степ, а людям голови повідрубуйте! Забагато маємо коней, а від людей тісно в місті.
Як почули це присутні, то їм від страху аж мороз по спині пробіг. Однак, ніхто не зважився проти ханового наказу слова сказати.
А хан, ніби нічого й не сталося, всміхається і до київських послів такими словами промовляє:
– Видно, ваш князь не знає, що у мене сміттям називається таке, що там у вас велику вагу має. Тримаю я вашу князівну для свого сина, бо другої такої красуні у світі нема. Коли ж уже хочете й справді її назад, в обмін дістати, то дайте мені щось таке, чого я ще не мав і не бачив. Та добре запам'ятайте: не хочу ні золота, ні самоцвітів, але хочу такого, що було б гарне, як золото, і самоцвіт{44}, і як сама Киянка Красуня Подолянка. Як до семи днів мені таке принесете – віддам вам вашу князівну, а як не принесете – хай ваш князь не гнівається – бути Подолянці за дружину моєму синові улюбленому. За тиждень від сьогодні весілля.
Засмутилися посли, голови вниз поспускали і думу важку думають: за тиждень вони ж і до Києва не доїдуть. Коли б же й доїхали, то що можуть у викуп привезти, коли в того бусурмена справді лише пташиного молока бракує…
А гості сміються з ханової вигадки:
– Оце добре ти, володарю, придумав: хай дадуть тобі таке, чого в тебе нема, чого ти ще не бачив, і таке, що було б краще від самоцвітів і від самої Киянки Красуні Подолянки!..
Та тут несподівано озвалася сама Подолянка:
– Хай буде по твоєму слову, хане! Я сама за себе викуп складу. Дам тобі щось таке, чого ти ще не мав і не бачив і що буде краще від золота та самоцвітів, і від мене, грішної.
Здивувалися присутні й сміятися перестали. А хан зацікавився дуже:
– Що ж ти можеш дати?
– Це вже моя річ, – каже Подолянка. – Тільки ж ти приобіцяв мене звільнити за щось таке, чого ти ще не мав і не бачив і що буде краще від золота й самоцвітів. Гості – свідки.
– Гаразд, – погодився хан. – Я слова не ламаю.
А сам думає: «У жінок розум короткий. Що вона там зможе таке дати, щоб я його не бачив?»
Вернулася князівна у свій палац, усіх слуг повиганяла, а сама замкнулася і цілий тиждень не виходила. І ніхто не знав, що вона там робила.
Як же минув тиждень, вийшла Киянка Красуня Подолянка і звеліла повідомити хана, що вже викуп готовий.
Зібралися всі ханові сини, всі царедворці і всі гості, запрошені на весілля. Хан на золотому троні сів і свого найстаршого сина праворуч від себе поставив. Покликали послів від київського князя та й чекають.
