І розплакалася рясними сльозами князівна, свою долю карасикові червоноперому оповідаючи:

– А мій суджений, княженко Дир, не міг мене оборонити, бо поплив він човнами з дружиною хороброю у царство хозарське, у самий Табарістан, військо хозарське розбити, з городів хозарських данину взяти…

Тоді каже карасик червоноперий:

– А я оце сьогодні вниз Дніпромрікою плив і бачив, як якесь військо на човнах із царства хозарського, із самого Табарістану з даниною багатою у Київ поверталося. Попереду всіх тих човнів човен кленовий, міддю кований, на дванадцять пар срібних весел. А на ньому стояв лицар ясний у панцері{33} золотому, в каптані оксамитному, на шапочці пера павині…

Як зачула це Любомира, ручки заломила і крикнула на цілий голос:

– Оце ж ніхто інший, як княженко Дир, мій наречений! Та коли б же то він знав, де мене шукати – відразу прийшов би мені на поміч.

– Знав би він, де тебе шукати, – відповідає карасик золотоперий, – коли б у тебе був клубочок пряжі золотої. Ти б кінчик нитки взяла, до пояса прив'язала б, а клубочок покотила б дном ріки – от він би й докотився до княженка Дира.

– А я ж маю такий клубочок! – пригадала собі Любомира і мерщій побігла до сховку, бо клубочок лежав у печері під берегом, де жив найбільший і найстрашніший Рак Великоклешній. Любомира йому життя подарувала, не взяла на холодець Водяникові, а за те Рак Великоклешній її золотого клубочка беріг.

От забрала князівна золоту пряжу, кінчик ниточки собі до пояса прив'язала, а клубочок покотила дном ріки, промовляючи:

Клубочок зараз і попливпокотився, розмотуючи за собою золоту нитку…

* * *

Котилося золоте яблучко, котилося, крізь ліс дрімучий, крізь галявини ясні, пеньки й колоди перескакувало, струмочки переплигувало – та й викотилося аж у степи половецькі, просто під ноги білому коникові, на якому княженко Аскольд сидів.

– Еге! – промовив Аскольд, яблучко піднявши. – Десь моя наречена в біду попала, коли мені цим яблучком знак подає.

Тоді питає дружинників:

– А що, дружино моя хоробрая, чи підете й тепер за мною, чи лишите мене власними силами мою суджену шукати і з біди визволяти?

Відповідають дружинники:

– Де ж то видано, де ж то чувано, щоб дружина свого ватажка в біді відступила? Водив ти нас, княженку, на городи грецькі, на орди половецькі слави здобувати – веди й тепер нашу князівну з біди визволяти. Ми тебе не покинемо.

Поїхали. Їдуть, їдуть по золотій стежечці, що то її яблучко по собі лишило, і приїхали під самий ліс. А Лісовик уже також стежечку від яблучка в лісі догледів і догадався, що воно й до чого.

От вийшов на край лісу, став перед Аскольдом і питає:

– А що, княженку, прийшов ти битися, чи миритися?

– Як скажеш, де князівна Яромира перебуває, то не буду з тобою битися, – відповідає Аскольд.

– Князівна Яромира у моєму замку, – каже Лісовик, – а до того замку ти вже стежки не знайдеш, бо я наказав золотий слід від яблука землею притрусити.

Розсердився Аскольд:

– Коли так, – каже, – то ми зараз почнемо дерево по дереву корчувати, увесь ліс знищимо, а до Яромири доберемося. Гей, дружино моя вірная, а беріть но сокири й зачинайте!

Дружинники з коней позіскакували, за сокири похапали – і до дерев.

Бачить Лісовик, що непереливки: дружинників – що колосся на пшеничному лані, сокири гострі – за день увесь ліс вирубають, і сховатися ніде буде.

– Стривайте! – кричить. – Не рубайте! Хай буде мир! Я зараз князівну Яромиру сам приведу!

І привів.

Зраділи наречені, після такого довгого часу побачившись. – Господи! Почали одне одного розпитувати, а дружинники довкола з радости, що їхній вождь та з їхньою таки, київською князівною зустрілися, шапки вгору підкинули і всі разом закричали:

– Слава княженкові Аскольдові і його судженій, князівні Яромирі, слава!

* * *

І клубочок золотої пряжі по дні Дніпраріки котився, куди треба, але трапилася йому пригода, через яку малощо все не пропало. Виплила ото десь із намулу завжди голодна зубаста щука і, думаючи, що це якийсь золотий горішок (клубочок трохи розмотався, то й поменшав), – накинулася на нього і проковтнула. І був би клубочок ніколи в руки княженка Дира не потрапив, коли б його дружинники не закинули сітей – рибки на вечерю наловити. Витягли ото сіть, а в ній щучина величезна – отак із коромисло{34} завдовжки. Стали її тельбушити – клубочок золотий всередині знайшли і віднесли до княженка.

Як же побачив Дир клубочок, зразу й сказав:

– Попала в біду Любомира, треба її визволяти.

І питає дружинників:

– Гей ви, хлопцімолодці, дружинонько моя вірная! Попала в біду ваша князівна київська, моя суджена Любомира і оцим клубочком мені знак подає. Чи підете зі мною її шукати, а чи я сам маю йти?

– Не годиться, княженку, дружині вождя свого в біді лишати. Куди голка – туди й нитка, куди князь – туди й дружина. Ти водив нас слави наживати, сріблозолото, паволоки{35} дорогі здобувати у царстві хозарському, у самому Табарістані, а ми підемо тепер твою суджену, нашу київську князівну, з біди визволяти. Веди!

Стоїть Дир на носі човенця, у руках клубочок тримає, золоту пряжу назад ізмотує, на веслярів погейкує, стерничому дорогу вказує. А та дорога все йде по золотій нитці.

Плили, плили, плили, та все вгору, та все проти води, аж тут раптом нитка й увірвалася. Бо Водяник догледів пряжу золоту, догадався, що воно і до чого – взяв і перекусив нитку. Тоді виліз із води, став перед чоловим човном і дорогу через ріку загородив.

– А що це ти, княженку Дире, – питає, – прийшов битися чи миритися? І чого тут шукаєш?

– Шукаю я свою суджену, київську князівну Любомиру, – відповідає Дир. – Десь вона мусить бути у твоїй владі під водою, бо золота нитка дном ріки бігла. Віддаси дівчину – навесні тобі дамо в жертву коня й кабана, не віддаси – не дістанеш нічого, ще й боки тобі намнемо, а князівну таки знайдемо.

Ох, як і розсердився Водяник, аж вода коло нього піною взялася.

– Що, – кричить, – мені боки нам'яти?! Та я вас зараз усіх потоплю!..

– Ба, не потопиш! – Дир на те. – Ось ми зараз усі на берег повискакуємо, а ти на землі сили вже не маєш. Та поберемо всі заступи в руки, та почнемо землю копати, верболози рубати – закидаємо всю ріку і всі озера! Тоді куди подінешся? Висохнеш на смерть без води.

Бачить Водяник, що то не жарти: у Дира дружини на човнах, мов зерен у маківках, а він, хоч і Водяник, самодин. Та й згадав собі, як то не раз йому скрутно доводилось, коли бувало посуха воду поспиває, а сонце зверху припече.

А Дирові дружинники часу не гають, вже на берег вискакують, землю копають, верболози витинають і в Дніпро кидають.

Злякався Водяник.

– Стійте! – кричить. – Почекайте! Віддам вам вашу князівну, тільки ріки мені не загачуйте!

Пірнув на дно, а за якийсь час виходить і Любомиру живуздорову зпід води виносить.

Молодята з радости аж плачуть, обіймаються, а Дирова дружина, на них дивлячись, так грімко закричала «слава!», що Дніпрові води береги позаливали.

Почала була Любомира Водяника соромити за його брехню, що нібито Дира в Табарістані забито:

– І де ж таки видано, щоб цар брехав?! Ти ж водяний цар, а…

Не скінчила князівна, бо Водяник так засоромився, що вже й не бачив нічого і, замість у воду, пірнув у болото – лише бульбашки над ним повискакували: бульбульбуль!..