– Не клич, не гукай, князівно, бо тут моє царство, і ніхто в лісі зі мною до боротьби не стане.

Заплакала тоді бідна дівчина рясними сльозами.

– Доленько ж моя нещаслива!.. – приговорює. – Мала ж я бути за княженком, а дісталася Лісовикові страшному!..

– Не плач, дівчино, не нарікай! – Лісовик їй. – На те я є страшним, щоб мене люди боялися, щоб мене звірі слухали і щоб усяка рослина мені поклонялася. Але для тебе я можу обернутися яким завгодно молодцем.

– Не хочу я, – каже Яромира, – бачити тебе ніяким молодцем, бо це буде сама облуда! Пусти мене додому!..

– Ні, – відповідає Лісовик, – не пущу! Не на те я по тебе в далеку дорогу вибрався, не на те викрав, щоб тепер пустити. Завезу тебе у свій замок, будеш звірів лісових доглядати, птахів годувати, мене, старого, піснями розважати. А за це будеш у шовкахоксамитах походжати, дорогими намистами побрязкувати, бо царство моє неміряне, багатства нелічені.

І справді, не брехав Лісовик. Завіз Яромиру у свій замок, а той замок такий величезний, що в ньому цілий Київ змістився б. Стіни – біла береза в березу поросла, стеля – верховіття зелене, долівка – килими трав'яні, барвистими квітами перетикані. Вночі замість ліхтаря місяць світить, замість свічок зорі сяють, на середині світлиці озеро срібне блищить, а в ньому лебеді плавають. Яблучкакислички, грушігнилички та горішки лісові просто в коморі ростуть – не треба їх збирати. Бджоли просто у пивницю мед носять, дикі кабани шинки вудять і ковбаси начиняють, а сарни та буйволихи масло збирають і сир на сонці відігрівають. Ведмеді шкіри виправляють, дятлі кожухи шиють – скрізь повно всякого добра. Впаде ранком роса – горни діяманти пригорщами, впаде град – збирай перли повними пеленами. Дуби золоті жолуді родять, на калині справжні коралі пишаються.

Вбралася Яромира у сорочку, що то полотно на неї павуки з найтоншого павутиння виткали, взулася в зелені сап'янці, шовкову запаску одягнула, начепила на шию червоні коралі з золотими дукачами{27}, звірів лісових доглядає, птаство годує, усьому порядок дає. А ввечері, як прийде Лісовик додому, мусить йому бороду розчесати, сучки й шишки з волосся повитягати, нагодувати й до сну пісню заспівати. Вже не боялася його Яромира, бо знала, що він їй нічого не зробить поганого. Полюбила вона звірів лісових і пташок, дбала за них, у суперечках годила, слабших обороняла, як хто бувало захворіє – ліки власними руками готувала, вавки{28} гоїла – і полюбили її звірі також. Однак ніщо не тішило лісову княгиню – вона все ходила сумна й нишком сплакувала.

Завважила це якось сіра горличка{29} й питає:

– Чого це ти, князівно, така сумна? Чи тобі їстипити нічого, чи тобі походити ні в чому, чи тобі хороми тісні, що ти зідхаєш і сльози рониш?

– Маю я що їсти й пити, маю в чому походити, і хороми мої величезні, – відповідає Яромира. – А зідхаю я й сльози роню, бо тужу за своєю стороною, за своїм несудженим судженим, від якого мене Лісовик обманом відібрав.

І розказала князівна горличці усе по правді, як воно було.

А горличка вислухала її та й каже:

– Я оце сьогодні літала і бачила, як із городів грецьких почерез степи половецькі якесь військо до Києва простує. Попереду війська лицар ясний на білому коні виступає. На ньому шолом золотий, панцер срібний, жупан кармазиновий, а вуздечка на коні шовковая.

Як зачула це Яромира, то аж у долоні сплеснула:

– Оце ж він! Оце ж і є Аскольд! Та коли б же він знав, що я тут – прийшов би напевно мене визволити!..

А горличка на те:

– Коли б же в тебе, князівно, та було яблучко чарівне золоте, то ти б ним по землі покотила, а воно до самого Аскольда прибилося б і йому дорогу до тебе вказало б.

Зраділа Яромира цеє почувши, бо зараз собі пригадала, що має таке яблучко, у дуплі старої груші сховане. Побігла до сховку, яблучко добула і покотила по землі, промовивши:

Яблучко стрибнуло й покотилося, а там, куди воно покотилося, лишилася золота доріжка.

* * *

І з Любомирою таке було: ледве корабель відплив далі від Києва, як Водяник скинув із себе личину князя Дреговича і став таким, як його бачила Любомира в очереті: з очимамушлями, з пикою синьою, опухлою, з бородою із баговиння і з чорними раками в бороді. І корабель його зовсім не був кораблем, лише китомрибою, що то його Водяник у корабель обернув.

Закричала Любомира, заплакала, такеє побачивши, почала від Водяника відбиватися, на поміч кликати.

– Не плач і не кричи! – Водяник до неї. – Нічого тобі не поможе, бо на воді ніхто зі мною у боротьбу ставати не зважиться – потоплю! Пам'ятай, що сила моя велика, бо мене вода слухає і все, що живе у воді – також. Звикнеш у моєму царстві – сама побачиш, що нема кращого місця у світі. Мої володіння неміряні, мої багатства незчисленні…

Дав Водяник знак китові – кит зараз під воду пірнув і так під водою поплив. Любомира вже й віддих затаїла, бо думала, що втопиться, але не втопилася. Водяник таку силу мав, що кого хотів, – утопив, а кого не хотів утопити, – тому й під водою жити дозволяв.

Так плив кит під водою, плив, аж до Водяникового палацу приплив. Був той палац на дні озера глибокого, збудований увесь із мушель щонайкращих, заквітчаний білими та жовтими водяними лілеями. Долівки в ньому срібним пісочком висипані, зеленими водоростями вистелені, на лавах усюди боброві та видрячі шкури лежать, на стінах у золотих клітках невиданої краси заморські рибки грають – і скрізь так тихо, так чудно і так гарно, що й не сказати.

– Ось, – каже Водяник, – тут і житимеш. Роботи тобі небагато: на снідання мені юшку з карасів зварити, на обід щуку спекти, а на вечір холодець із рачачих клешень{30} зготувати. Та припильнувати, щоб оселедці добре засолилися, тараня{31} як слід у комині завудилася, бо треба на зиму запаси робити.

Стала Любомира у Водяника за господиню. Убралася в сорочку, з туману випрядену, у керсетку, з ряски{32} виткану, на шию начепила перлове намисто, на голівку – вінець із лілей. Рибок доглядає, диких качок, гусей та лебедів до себе приручає, у погреби навідується, де самі оселедці соляться, та в комин, де тараня сама на гачки чіпляється і завуджується. Багато клопоту в Любомири. Водяник ото кудись попливе, а тут, дивись, качки посварилися. Ще не вспіє князівна їх помирити, глядь – зубаста щука плотичку проковтнула. Ще не покарала Любомира щуки, а тут бобри чи видри хутра принесли. Треба прийняти і в скриню поскладати, щоб міль не поїла. А там уже й Водяникові їсти зварити, а там ще щось – і так цілий день.

От робить вона, клопочеться, а слізоньки з очей тільки – капкап, аж в озері вода посолонішала. Зауважив це карасик червоноперий, що то його була Любомира на юшку Водяникові пожаліла і живим пустила, приплив до неї і питає:

– Чого це ти, князівно, плачеш та й плачеш?

А Любомира відповідає:

– Як же мені не плакати, коли Водяник мене обманом з дому забрав, від любої неньки відірвав, з судженим розлучив, зі сторони рідної, з краю милого у підводне царство завіз?…